Ситуаціонізм та псевдоневизначеність: якою є реальна політика США?

Американці навчилися грати в ідеальну реальну політику: ніхто й ніколи не може зрозуміти їх справжню стратегію, бо тактичні кроки США часто біполярні та ще частіше ситуаціоністські…

Розповідаємо що це все значить на конкретних прикладах ставлення США до України та росії.

США, УРСР та УНР

1991 року Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) США створювало аналітичні записки для президента Америки Джорджа Буша-старшого. Аналітики писали, що Радянський Союз доживає свої останні дні й незабаром припинить своє існування. Розвідка давала комуністичній імперії 5 років, однак совок закінчився за два-три тижні.

Розвідка США серйозно прорахувалася…

Американці малювали декілька сценаріїв розпаду СРСР, включно з варіантом його перезавантаження і відновлення. Допускали й версію повного розвалу з утворенням нових незалежних держав. Саме ця версія і втілилася у реальність.

За два-три тижні до розвалу союзу Джордж Буш-старший летить до Радянської держави з офіційним візитом. План його поїздки дуже дивує червоних керманичів: Буш хоче відвідати Москву та поговорити з Міхаїлом Горбачовим, а потім – завітати до Києва, столиці УРСР та особисто зустрітися з очільником радянської України Леонідом Кравчуком.

1918 року Україна проголосила Незалежність. Українська народна республіка (УНР) утворилася на руїнах російської імперії. Через два роки уряд УНР був змушений емігрувати до Польщі, адже Україну насильницьким шляхом захопили війська Червоної армії російської соціалістичної федеративної радянської республіки.

Легітимна українська влада – УНР діяла в Польщі, Німеччині й увага – в США та Канаді з 1920 по 1992 рік. Звісно ж, український уряд не керував європейцями та американцями: він займався розвитком українських громад за кордоном – створював підприємства, де працювали українці, фондував школи та університети. Гроші на це українці самі ж і заробляли, хоча фінанси від європейських та американських підприємців не раз надходили на рахунок українських організацій.

Ба більше: 1959 року Конгрес США ухвалив резолюцію, яка визнавала Україну поневоленою нацією. Якщо бути точним, то 17 липня 1959 року президент Дуайт Ейзенхауер перетворив цю резолюцію на закон № 86-90, що в оригіналі звучить як Public Law 86-90 Captive Nations Week Resolution.

Виходить, влада США визнала уряд УНР в екзилі. Водночас Білий Дім поводився так, ніби Радянський Союз і радянська Україна – легітимні й законні.

Біполярне ставлення Західного світу до двох Україн цілком відповідає духу того часу: США визнали Радянський Союз тільки восени 1933 року, на 11 рік існування СРСР. Тоді світ потерпав від Великої Депресії й американці, як вони самі казали, були змушені визнати соціалістичну червону імперію, аби купувати там хліб та продавати туди технології. Завдяки цим технологіям москва побудує заводи, фабрики, літаки, танки та розв’яже Другу Світову війну.

Білий Дім довго вагався з визнанням СРСР. Аналогічно, непростим рішенням для США було визнати відновлення Незалежної України.

“Свобода – не те саме, що незалежність. Американці не підтримуватимуть тих, хто прагне незалежності, щоб замінити віддалену тиранію місцевим деспотизмом. Ми не допомагатимемо тим, хто сповідує суїцидальний націоналізм, заснований на етнічній ненависті”.

Це пряма цитата із промови Джорджа Буша-старшого, яку він виголосив у Києві, в стінах Верховної Ради УРСР 1 серпня 1991 року. Цю промову назвали “Котлета по-київськи”, бо в ній Джордж Буш ніби й мав чітку позицію стосовно України, однак вона розпливалася маслом демагогії та була загорнута в панірування страху – страху перед москвою. Адже ці формулювання про свободу, незалежність та націоналізм Бушу-старшому навіяв ніхто інший як лідер СРСР Міхаїл Горбачов.

Демократія за комунізм – комунізм проти демократії

Цінності американської зовнішньої політики формувалися в час Холодної війни, коли США та Європа вели гонитву озброєнь з Радянським союзом і боялися комуністичних організацій в середовищі Західної демократії. З одного боку існування комуністів можна і треба допускати, бо це демократично. З іншого – комуністи є загрозою демократії, бо як тільки вони приходять до влади та мають нагоду заборонити всі інші політичні партії та ідеології, вони це роблять. Ось такий парадокс: демократія забороняє комунізм, інакше комунізм заборонить демократію.

 

 

Однак у країнах, де до влади вже прийшли комуністи – США не мали нагоди заборонити комунізм, тому американці співпрацювали із комуністичними урядами: якщо ти не хочеш битися з опонентом, бо це може знищити вас обох, значить співпрацюй з ним, умовляй його. Бо найкраще рішення перед бійкою – зробити так, аби цієї бійки просто не було.

Так і сталося: бійки не відбулося й Радянський Союз розпався мирно. Мирно до 24 лютого 2022 року, коли працівник Комітету державної безпеки СРСР Владімір Путін, перебуваючи на посту президента росії віддав наказ про початок Спеціальної воєнної операції, мета якої – знищити Незалежність України та повернути колишню радянську республіку під контроль москви.

Американці боялися кровопролиття в Україні 1991 року. На їх очах подібне кровопролиття сталося в колишній Югославії: серби вбивали хорватів. США дуже не хотіли повторення такого сценарію між українцями та росіянами. Не хотіло, бо Київ та москва мали дещо таке, чого не було в сербів та хорватів – ядерну зброю.

Тому, коли розпад СРСР 1991 року відбувся мирним шляхом, без війни, американці почали закликати Україну віддати ядерну зброю. І тут постає ключове питання – чому саме Україну? Чому не росію? Бо саме москва була лідером комуністичної імперії, бо саме москва фінансувала комуністичні партії у всьому світі, які хотіли прийти до влади та заборонити всі інші думки, погляди й цінності, крім комуністичних. Бо саме москва погрожувала ядерною зброєю.

То можливо саме москва мала й відмовитися від ядерних ракет, а не Київ?

Реальна політика

Проголосити, задекларувати, видати резолюцію може кожен. Але в тому то й суть реальної політики, що цю декларацію чи наказ треба вміти втілити в життя, на практиці.

США могли сказати росії – віддайте ядерну зброю, інакше будуть санкції, інакше американці не допоможуть розвивати вашу нову російську економіку. Однак, росія би з цим не погодилася й пішла би шукати гроші десь в інших частинах світу, а санкції би просто ігнорувала.

А от з Україною такий варіант пройшов: Київ віддав ядерну зброю, бо інакше Америка би не допомогла розвивати економіку та наклала санкції.

Нещодавно були розсекречені документи Президента США Джорджа Буша-старшого. В мережу потрапила стенограма розмови очільника Білого Дому з лідером СРСР Михаїлом Горбачовим від 30 листопада 1991 року.

Горбачов сказав:

“Якщо хтось в Україні заявить про вихід із Союзу і хтось виступить на підтримку, то це означатиме, що 12 мільйонів росіян і представників інших народів, стануть громадянами іноземної держави. Крим уже оголосив, якщо Україна віддалиться від Союзу, то Крим перегляне статус Криму в Україні. Виникне питання щодо Донецька”.

Слова Горбачова – звичайнісінька імперська маніпуляція. Упродовж всієї історії багато народів були громадянами іноземних держав й могли мирно проживати в іноземній державі, якщо уряд іноземної держави не проводив проти них репресій та дозволяв реалізовувати на практиці їх національні інтереси – право на культуру та освіту рідною мовою, зокрема.

Джордж Буш-Старший відповів Горбачову:

“Михаїл, повір. Я не хочу створювати труднощі для тебе чи Єльцина. І я не намагаюся втручатися у ваші внутрішні справи. Але якщо результат референдуму буде відповідати очікуванням, питання лише коли і як ми та інші країни, визнаємо українську незалежність”.

Ці документи опублікував телеканал 1+1 в документальному фільмі “Секретні файли Білого дому”. Ці документи, чітко показують нам наступні речі:

1. Росія – агресор та маніпулятор, яка вигадує різноманітні побрехеньки, аби лиш втримати свою імперію.

2. США – країна, яка проводить дволику політику, однак поважає міжнародні права закони, в тому числі право націй на самовизначення та незалежність через референдум.

Однак в цьому всьому є один вирішальний фактор: США не доводить справу до кінця та діє непослідовно. Бо якщо Америка змусила Україну віддати ядерну зброю, то вона повинна була стати гарантом безпеки для Києва.

Сьогодні США дають Україні зброю, фінансують її економіку, але цього виявилося замало: Америка не воює проти російських імперіалістів й вкотре проводить непослідовну, незакінчену політику. 

Але цьому є чітке пояснення…

Ситуаційний фронт

Американська влада у своїй геополітиці – тотальні ситуаціоністи. Цього становища вони досягають шляхом псевдо-невизначеності.

Справжній засновник Української Повстанської Армії Тарас Бульба-Боровець, у книзі “Армія без держави” писав, що XX століття сформувало ідеології та політичні концепції трьох напрямів:

1. Політика раси.
2. Політика кляси.
3. Політика каси.

Політика раси – це про нацистську Німеччину та інші партії й рухи, які цю політику проводили та наслідували: Освальд Мослі в Британії, до прикладу.

Політика кляси – це марксизм, комунізм, анархізм. На цій політиці й було засновано Радянський Союз.

Політика каси – це ліберальна демократія, торжество ринку та конкурентного капіталізму, бізнес, прибутки.

 

США – це країна, яка змогла приборкати всі ці три політичні течії XX століття та вивернути їх у потрібне русло, однак при цьому лишити в середовищі кожної політики певний екзистенційний конфлікт, і ситуаційно втручатися в нього.

Американці підтримують всі раси, на території США європеоїди, африканці та азіати – рівні. Однак так було не завжди й навіть зараз частина суспільства невдоволена расовою політикою Вашингтону в питанні упередженого ставлення до темношкірих. Рух Black Lives Matter пам’ятаєте?

Класова політика США дає широкі права робітникам. Однак самі робітники не є власниками засобів виробництва, хоча в Америці існують кооперативні підприємства, які належать не капіталісту, а трудовому колективу.

І нарешті – ліберальна ринкова конкурентна економіка. Конкуренція є, але вона так чи інакше регулюється правилами гри, які розробляє Вашингтон. І є серед рівних компаній – рівніші, й про монополізм компаній Епл, Мета і Гугл всі вже чцли і всі все прекрасно розуміють.

Відповідно, цей етос внутрішньої політики американців перекладається на політику зовнішню. США прагнув зберегти СРСР, демократизувати комунізм, але у підсумку – підтримав незалежність України.

Білий Дім хоче, аби Україна перемогла в цій війні, однак боїться поразки та розвалу росії.

Вашингтон розуміє, що Китай – це зло, але продовжує співпрацювати з ним. США не визнають незалежності Тайваню, однак роблять усе можливе, аби Тайвань не потрапив під контроль Китаю.

США не запрошує Україну в НАТО зараз, однак продовжує підштовхувати Київ виконувати ті кроки та реформи, необхідні для вступу в альянс.

Псевдо-невизначеність Сполучених Штатів Америки – це та стратегія, яка дозволяє робити так, аби всі опоненти, вороги та й навіть друзі Вашингтону не знали, що ж Держдеп бажає насправді.

І поки конкурують раси та кляси, Америка наповнює каси…

 

Роман Коржик, журнал Артефакт