Симон Петлюра: військовий, що здобував Незалежність 100 років тому

Симон Петлюра. Його можна охарактеризувати словами – соціаліст, менеджер культури, головний отаман, журналіст. Та що би ми про нього не говорили, факт лишається фактом – він боровся за Незалежну Україну сто років тому, творив армію та просував українську культуру. 

Петлюра важливий сьогодні. Чому?

Чому Петлюра актуальний саме зараз? По-перше – Петлюра організував українську армію під час революції 1917 – 1921 років.  Як це відбулося? Коли російська імперія розпадалася, солдати не хотіли воювати на фронтах Першої Світової,   була велика імовірність того, що німецько-австрійська армія прорве лінію фронту і піде в наступ, Петлюра зробив так: він провів українізацію в армії, адже багато солдатів почало просто ненавидіти Російського царя-батюшку, який затягнув їх на цю війну, і в той же момент симпатизувало українській ідеї.

Але мало було просто популяризувати серед солдатів українські ідеї. Потрібно було ці ідея закріпити на офіційному рівні. Петлюра зрозумів і зробив це. Він виступив ініціатором та організатором проведення в Мінську українського з’їзду фронту (квітень 1917 року), на якому він був обраний головою української фронтової ради, а та, в свою чергу, делегувала його на І Всеукраїнський військовий з’їзд (5–8 травня 1917 року) у Києві.

Так почалася історії проукраїнських військових формувань у ХХ столітті, яку взявся писати саме Петлюра.

Згодом Петлюра стає військовим міністром першого українського кабміну – Генерального секретаріату. Поки його лідери, зокрема письменник Володимир Винниченко образно кажучи «соплі жують», і вірять у те, що вже завтра настане мир, і ніяка армія не буде потрібна, Петлюра розуміє, що без сильного війська Україну не побудуєш. При цьому Україна, яку хотів побудувати Петлюра, мала будуватися за майже тими ж принципами, які пропагували і комуністи: 8 годинний робочий день, фабрики – робітникам, землі  – селянам.

Коли після гетьманського перевороту влада УНР повернулася вдруге і на політичній орбіті України з’явився новий орган влади – Директорія, то ідеї чергового українського кабміну були ну просто супер-соціалістичними: Петлюра, Винниченко і компанія хотіли позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресові, який обирало населення без участі «поміщиків і капіталістів».

Тож різниця між Радянською владою на владою Української Народної Республіки проста: комуністи хотіли соціалістичну Україну в складі Росії, а Петлюрівці – незалежну соціалістичну Україну.

Тож якщо ви любите  ідеї соціалізму та влади трудового народу, у Вас є шанс змінити своє ставлення до Петлюри. Навіщо прикривати імперські ідеї Росії соціалістичними прапорами. Для Москви соціалізм був лише інструментом чергового, оновленого поневолення народів. Для Петлюри соціалізм був політико-економічною системою розбудови українського суспільства та задоволення прав селян і робітників. Куди багатшою могла стати Україна, якби вона сама будувала свій соціалізм, без Росії та інших республік, адже тоді можна було нагромаджувати товари і багатства в середині країни, а не викачувати хліб та вугілля на користь Росії. То б не було голодомору, репресій, концтаборів. І одна із причин розгортання Другої Світової полягала в тому, що існувала оновлена російська імперія – СРСР.

Можливо і не напав би Гітлер на Україну, якби вона була  самостійною соціалістичної Українською народною Республікою.

 

Симон Петлюра  – лідер полтавських студентів та менеджер української культури

 

Симон народився у 1879 році в сім’ї щирих полтавських міщан, яка мала козацьке походження. Коли йому тринадцятий минав, він пішов навчатися до церковнопарафіяльної школи. У 1895 році хлопець вступає до Полтавської духовної семінарії. Однак йому не вдалося довчитися у тому закладі. Він повністю поринає у вир революційної та політичної боротьби, який у буквальному сенсі засмоктує його. У 1900 році юний Симон організовує у Полтаві святкування чергової річниці з дня народження Тараса Шевченка. На заході виступив Микола Міхновський, лідер «Революційної Української Партії». Вражений словами Міхновського, Петлюра і сам вступає до лав партії, згодом ставши її провідним діячем.

Однак самою політикою ситий не будеш. Петлюра розуміє, що крім справ революційних потрібно дбати про культурне життя рідного міста та займається активною діяльністю культорганізатора. По-суті те, що зараз роблять літературні менеджери, музичні продюсери та організатори концертів, сто шістнадцять років тому робив і Симон Петлюра. З цією метою він запрошує на виступ до семінарії Миколу Лисенка ― видатного композитора, засновника української опери. Уявіть собі, якби зараз Ви стали організатором концерту групи «Океан Ельзи» у Полтаві, особисто запросивши Святослава Вакарчука. От щось схоже відчував тоді Симон Петлюра.

На візит Миколи Лисенка чекала вся студентська громада семінарії. І вже коли відбувалася генеральна репетиція заходу, якою Петлюра керував особисто, до зали зайшов ректор навчального закладу. Отець Іоанн Христофорович Пічета дізнався, що у семінарії збирається виступати Лисенко, і буде виконувати заборонену російською цензурою композицію «Б’ють пороги». Ректор проганяє композитора зі сцени, звинувачуючи його у духовному розбещенні молодих семінаристів та мазепинських інтригах. В той час прихильників української мови та культури називали мазепинцями. Симон Петлюра виступає проти ректора, прямо на сцені захищаючи честь композитора. За це його згодом і відрахують з навчального закладу. Хоча отець Іоанн пропонував Петлюрі отямитися, взятися за навчання і забути про всі ці революційні витребеньки, та Петлюра сказав ректору, що ідеї дорожчі за навчання і пішов.

Проте дорогу до семінарії Петлюра не забув. Студенти-революціонери, що навчалися там, таємно зустрічалися з Петлюрою у навчальному закладі.

Навесні 1902 року Петлюра став одним із організаторів виступу семінаристів, які вимагали скасувати систему шпигунства, звільнити наглядачів та запровадити навчання українською мовою. Їхні домагання були сформульовані у спеціальній «петиції», під котрою було зібрано близько 200 підписів.

Ректор був шокований поведінкою учнів. Семінаристи повстали проти хабарництва та шпигунства у семінарії. Студенти били вікна та меблі, знущалися над суворими викладачами. Здавалося, що студенти просто ошаліли і стихійно громили все навколо. Однак ця акція була ретельно організована Симоном Петлюрою.

Пізніше він буде брати участь в агітації селян з Решетилівки, і підбурюватиме їх до постання проти багатіїв. Але це робін-гудство закінчиться для нього вигнанням. Тікаючи від поліції, Симон перебирається в тоді ще українську Кубань, де продовжує свій революційний хардкорний шлях.

Політичний хардкор

Петлюра переїхав до міста Катеринодар, де включився до роботи осередку РУП — «Чорноморської вільної громади». Працював місцевим журналістом, писав статті до різних регіональних видань.

Тоді російська влада вела активну боротьбу з алкоголізмом. По всій країні відкривалися чайні, де чоловіки замість горілки пили чай, їли бублики. У підвалі однієї з таких чайних Симон Петлюра друкував агітаційні листівки РУП. Все йшло добре. Підпілля розповсюджувало матеріали, Симон писав. Але одного вечора Петлюру спіймали. Він ішов по вулиці, тримаючи під плащем агітаційні листівки. Шнурівка, яка їх тримала в купі, розв’язалася, і листівки попадали на землю. Це помітив поліцейський. Петлюру тоді затримали, але батько заплатив заставу. Його відпустили.

Восени 1904 року, змінивши ім’я та прізвище на Святослав Таґон, разом з Понятенком перебували в районі Крем’янця, потім були нелегально переправлені через кордон. Згодом виїхав до Львова, де на той час розміщувався закордонний комітет РУП. Із березня по жовтень 1905 року редагував партійний часопис «Селянин», співпрацював у «Літературно-науковому віснику», «Записках наукового товариства Шевченка», «Волі».

У грудні 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти об’єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією (РСДРП). Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком та провідниками місцевих українських партій.

У січні 1906 року Петлюра разом із Миколою Поршем та Прокопом Понятенком виїхав до Санкт-Петербурга редагувати центральний орган партії щомісячник «Вільна Україна». Після випуску шести чисел видання припинилося, а Симон влітку 1906 року повернувся до Києва. З липня 1906 року — секретар київського щоденника «Рада», від літа 1907 до 1908 року — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

За цей період відбулася певна еволюція його політичних поглядів. Захоплення соціал-демократичними, марксистськими ідеями не стали на заваді вкоріненню у голові Симона націонал-патріотичних поглядів. Ось що з цього приводу пише історик Володимир Верстюк:

 – Соціал-демократична, марксистська догматика з її класовою теорією боротьби мали надто міцний вплив на С.Петлюру, щоб він міг на той час національне поставити вище класового. Завжди перше в нього підпорядковувалось останньому.

Військовий менеджер та волонтер

Організаторський хист Петлюри через п’ятнадцять років після цього змінив хід української історії. Коли російський цар відрікся від престолу, а у Києві утворився проукраїнський орган влади ― Українська Центральна Рада, Петлюра увійшов до першого українського уряду тих часів, що мав назву Генеральний секретаріат.

Але перед тим була Перша світова війна. В період епохального цивілізаційного конфлікту, Петлюра якраз і починає свій шлях, як організатор війська.

У період Першої свiтової вiйни Симон Петлюра починає службу у Всеросiйському союзі земств. Завдання діяльності організації  – налагодження постачання продовольства та медикаментів на фронт. По-суті – волонтерство. Але Петлюра пішов значно далі звичайного волонтера. На базі російської царської армії йому вдалося організувати українськi вiйськовi ради. Він поступово завойовує авторите і повагу серед солдатів. Саме тому У квiтнi 1917 року вiн виступив iнiцiатором та органiзатором проведення в Мiнську українського з’їзду Заxiдного фронту. З’їзд створив Українську фронтову раду i обрав Петлюру її керівником.

З того дня по-суті і починається шлях Петлюри до умовного титулу Отаман №1. Він стане найбільш вагомим військовим керівником України не тільки періоду УНР, а й мабуть всього ХХ століття. Але є питання: чому саме Петлюра? Він не був професійним військовим, гвинтівку у руках не тримав, полками не командував. З цього приводу розмірковує відомий історик Сергій Литвиненко:

 – У лiтературi вже щодо самого цього висунення С. Петлюри простежується полярнiсть оцiнок. Так, В.Винниченко твердить, що його висунули “не через те, що Петлюра розумiвся на вiйськовиx справаx, не через те, що вiн виявляв коли-небудь наxил до вiйн… а просто через те, що вiн носив вiйськовий одяг i був делегатом з фронту” . Тим часом, як гадає М.Ковалевський, вибiр припав на С.Петлюру тому, що “на чолi вiйськової органiзацiї, особливо в переxодову добу, треба було поставити такого українського дiяча, який разом зi зрозумiнням значення вiйськової справи, єднав би в собi глибокий український патрiотизм i вiрнiсть нацiональнiй справi… В особi Симона Петлюри була знайдена людина, яка, недивлячись на своє цiлком цивiльне минуле, зрозумiла всю вагу вiйськової органiзацiї України, як i складний xарактер пiдготовниx органiзацiйниx крокiв”. Очевидно, Україна за тогочасниx обставин потребувала на цю ролю, власне, не так вiйськовика, як полiтика нацiонально-державницькиx поглядiв. Ним був Симон Петлюра. Самоук у вiйськовiй справi, С.Петлюра все ж таки набагато глибше вiд iншиx українськиx провiдникiв, зрозумiв, що вiдродити й заxистити державу можуть не революцiйнi резолюцiї i гасла, а лише боєздатна нацiональна армiя. Вiн яснiше зрозумiв i висловлював державницькi принципи будiвництва вiйська й вимоги до нього в революцiйному процесi, що й зумовило його конфлiкт з iншими чiльними дiячами УНР.

Організаторський хист Петлюри через п’ятнадцять років після цього змінив хід української історії. Коли російський цар відрікся від престолу, а у Києві утворився проукраїнський орган влади ― Українська Центральна Рада, Петлюра увійшов до першого українського уряду тих часів, що мав назву Генеральний секретаріат.

Роман Коржик