Не «Осте сте бі бо бу» єдиним. 5 яскравих віршів Михайля Семенка

Коли говоримо про Михайля Семенка ліричного, то перший вірш, який спадає на думку – «Сьогодні» (Я сьогодні курю і курю папіроси). Коли ж мова про Семенка-футуриста, то ми, неначе мантри та закликання, повторюємо незрозумілі пересічному містянину слова «Осте сте, бі бо бу» і через то ризикуємо виглядати розумово відсталими.

 

Журнал «Артефакт» пропонує 5 лайфхаків на тему «Як не виглядати дибілом, коли цитуєш Семенка людині, що не знає його текстів».

 5 січня 1914 року товариш Семенко, гуляючи на Батиєвій горі, написав вірш «Експресовітер»:

 

З експресовітром я товаришую.
Він вільний і зі мною бачиться завжди.
Слова безсловесні — заклику — чую,
Вони проймають, щоб мою душу взнав ти.

А ще краще в обіймах тихої пітьми.
Тоді бринять лише найдальші струни.
За поворотом зникають відьми.
Буруни.

Вірш можна цитувати під час прогулянки в негоду, під час пікніків та катаючись на санчатах, готуючись до Різдва й Нового року.

У тексті «Поезопісня» Михайль Семенко навіть випередив свій час. Він сказав що все тлін, ще до того як це стало мейнстримом, ще до того, як про це почали писати школярі та студенти, що здають сесію, у соціальних мережах.

Згрібайте жар руками голими
хапайте хвилю світову
степами вдаль біжіть розлогими
шукайте казку там нову
пливіть в човнах по морю синьому
знайдіте царство вічних змін
людина жах і біль свій кинь йому
бо все ж ти завжди тлін.

Вірш «Підземка» настільки крутий, що на його честь поетка Любов Якимчук та культменеджерка Галина Танай вигадали та організували футуристичний фестиваль у селі Кибинці, Полтавської області.

Subway, Metro, Untergrund, підземка –

які чудесні потвори – плюс ще 1000-¬тонний кран!

Це ж не урбанізм тільки, а якась індустріялізована істерика

для наших радянських хуторян!

– От би підземку в Харкові!

– От би Subway у Києві!

– От би в Москві Untergrund чи хоч там Metro!

Чи чув коли,

чи знав коли,

щоб вулиці пощерблені

у нас асфальт покрив би –

ото було б добро!

Не одставав і я в своїй уяві зляканій,

молився індустрії я,

і зараз ще молюсь.

Але зітер тепер з лиця я

рівчаки заплакані:

як у Берліні – в нас в Харкові таксі і

омнібус.

У Кельні, і у Дрездені, і в Гамбурзі, і в Ляйпцігу –

ви уявіть собі: ні Subway, ні Metro!

Але до Унтергрунду – всього лиш кілька станцій,

Все одно що з Бахмача – в Хорол.

І буде до метра паризького – дороги ніч од Кибенець,

і буде день і ніч куріти Ромодан, –

– і буде НАШ Берлін,

– і буде НАШ Нью¬Йорк,

підземками прогризені –

і загуде підземками

комуна – Дніпрельстан.

 

Коли Семенко служив у Владивостоці, будучи телеграфістом в армії, то нічого ліпшого, як висловлювати свій антихайп українським поетам Олександру Олесю, Миколі Вороному та Грицькові Чупринці, він не придумав.

Так і написав вірш «Парикмахер»:

Сьогодні вдень мені було так нудно,
Ніби докупи зійшлись Олесь,
Вороний і Чупринка.
Почувалося дощово і по-осінньому облудно —
В душі цілий день
парикмахер на гітарі бринькав.

Іноді думав про неї й робив ескізи листа —
Що не гадався їй надісланим бути.
Згадав кілька французьких фраз забутих,
Разів зо два поглянув на образ Христа.

Наспівував банальні вальси безголосно,
Дивлячись на стелю в брудне павутиння.
Ні, мені було тільки тоскно — тільки тоскно…
В серці моєму розкладалась диня.

 

Ну а якщо Вам усе ж таки захотілося трохи лірики, тремтіння в серці, але ви хочите, щоби се тремтіння мало семенківські нотки футуризму, то прочитайте цей вірш і зрозумійте, що не тільки поезією «Місто» (Осте сте бі бо бу) можна презентувати Михайля Семенка тим, хто про нього ще не чув.

 

І я, і Ви — почули голос мая,
Щось затремтіло — там, біля серця.
Мчимо в хвилях мототрамвая.
Почнемо інтермеццо.

Ми в Дарниці. Так гарно. Мило.
Пахучососни. Гуляємо. Десь плеще.
Груди затопило…
Ви: “Що се ще?”

Ми поверталися. Ні слова. Кепсько.
Безмовно йшли. Прощались біля ліфта.
І зникли Ви. І зник кудись Семенко.
…Дома я взявсь за Свіфта.

 

Роман Коржик