
Ростислав Кузик. «Згущення світла»
Ростислав Кузик – поет, культурний менеджер, автор лірики для блек-метал виконавців. Співзасновник та учасник поетично-візуального проекту «Cтихійні», а також літературного роз’єднання «грАнь». Переможець Всеукраїнського поетичного конкурсу «Гайвороння» (2016), переможець поетичного батлу від Семінару творчої молоді на Форумі Видавців (2017), лауреат конкурсу відеопоезії «Монокль» (2018, фестиваль «Ї»), фіналіст Гранд Гайвороння (Форум Видавців, 2016), фіналіст Молодої Республіки Поетів від Форуму Видавців (2016).
Своїм віршем представив Львів у міжнародному проекті Міста літератури Рейк’явіка «Read the world» (Ісландія, 2018). Учасник низки літературних та мистецьких фестивалів: Форум Видавців, Книжковий Арсенал, Фестиваль «Ї», Арт Фестиваль «Трикутник», «ТуСтань», «CodaFest», «АртВізія» тощо.
Журнал «Артефакт» публікує добірку віршів Ростислава Кузика «Згущення світла».
Дизайн: Марина Зевако
/вечірнє/
у такі вечори
безпритульні в озерах перуть свої душі щоб позбутись печалі
у такі вечори
вдови розвішують полотна жалоби на заквітлих деревах
аби їхній смуток також заквітчався білим
о моя люба
нащо тобі голос
якщо про любов говориш лиш пошепки
у такі вечори
намагаюсь згадати
як лунає твій сміх
і згадати не можу
на місто падає ніч
темні полотна майорять
над тихими водами
14.6.018
/нічне/
у такі ночі гучнішими стають
пісні марноти
що линуть із уст
захмелілих чоловіків
і чутно стає
як уві сні говорять померлі
у такі ночі
народжуються найкращі сни
вистигаючи повільно
як найстаріша зоря
а поки ніч непомітно минає для тих
хто серцем до неї торкнувся
вранці
сумні двірники підмітатимуть місяць надбитий
і свої захололі сни
16.6.018
/колапсар/
сьогодні сонце має
інше ім’я
аніж вчора
сьогодні хтось ступає на стежку
щоб стати бездомним
і північна зоря невпинно шукає південну
але сліпне від світла іншої зорі
чиє ім’я мова наша не відтворить
сьогодні подорожній іде до тієї зорі
аби новий дім собі облаштувати
сьогодні я бачу
як птахів твого волосся
вдалині розганяє
вітер
і вже немає для мене повітря
ані дому
ані твого найчистішого сяйва
сьогодні сонце
проросло у іншому імені
подорожній із линви стежки
петлю собі зв’язав
І6.4.0I8
/меланхолія/
линуть пісні з уст захмелілих
і ріки вина невпинно течуть
і наші серця м’які наче світло
непевного
осіннього
дня
приносять лахмітники
нам нові обличчя
і зодагяють на нас чиїсь імена
непевного
осіннього
дня
і до оселі плачу сходяться ті
серця яких чорні й тверді
наче ніч після
непевного
осіннього
дня
плачуть із нами за великим столом
поштарі та купці
і тіні безликі
непевного
осіннього
дня
і старці та матроси
і душі всіх тих
хто життя своє обірвав
непевного
осіннього
дня
і потопельники лиш
не плачуть між нами
і не куштують вина
непевного
осіннього
дня
линуть пісні з уст захмелілих
і ріки сліз невпинно течуть
і наші серця тьмяніють як світло
непевного
осіннього
дня
2-3.7.018
/відсутність себе/
замкнений у кімнаті
тисячі вікон
тисячі дверей
крізь які ні вийти
ані увійти
лежу розгублений
як пригорща монет
розгублений
ніби викинутий із човна
посеред озера
сам-на-сам
із власним
невмінням
плавати
світло світанку
будь мені тим
хто наповнює
простір мовчанням
сяйво надвечір’я
будь мені тим
хто приносить надію
на швидкоплинність
ночі
замкнений у кімнаті
тисячі вікон
тисячі дверей
крізь які входять
та виходять
слова тих
що навмання
блукають довкола
місто тисячі вікон
місто тисячі дверей
ось я лежу біля серця твого
і свого відчути
не можу
21.8.018
/дім для перестарілих/
зморщений
ніби яблуко з-під снігу
зболений
як відірваний м’яз
стоїть на порозі
в ґумових капцях старому халаті
на голові – солом’яний капелюх
він дивиться в поле
завіяне снігом
звідки на нього дивиться смерть
а потім підходить
куйовдить волосся сиве й рідке
і промовляє дивлячись в поле
таке ж посивіле:
коли ти був малий
я забрала твоїх діда і бабу
а потім бабу її брата і вуйка петра
а тепер
коли і ти постарів
я прийшла забрати тебе
але побачила хлопчика
ще молодшого
аніж тоді
коли забирала твоїх діда і бабу
і ще одну бабу і брата її
і вуйка петра
а тепер
коли ти настільки старий
аж здитинілий
дитиною стаю і я
1.10.018
***
вірш
мов горобець
що влетів у кімнату:
лопоче крильми
стукається об стіни черепа
об вікна очей
переляканий
нещасний
зморений
аж поки
не випурхне
крізь шпарину рота
щоб з’їв його
кіт
чийогось
вуха
30.8.018
/наприкінці/
наші легені ми поклали у ґрунт
аби виріс із них
найкращий тютюн
зняли із себе душі
мов зношені черевики
щоб про нас забула земля
випили всю горілку
щоб смуток про нас
також забув
це ми придумали імена усім бездомним псам
бо після нас має зостатись любов
а потім
із вікон чужих світло все вкрали
і вставили
собі до очей
і нагострений молодик
одягнули на голови
щоб не впізнав нас
жоден з чортів
на прощання
ми не сказали нічого
лиш звівши очі до неба
рушили жити
за далеку зорю
серпень-вересень 018
Дизайн: Марина Зевако
Post a comment