Історія – це детектив

Чесно признаюся: люблю спілкуватися з людьми. Про все – про футбол, політику, літературу, релігію. Та найбільше задоволення отримую від розмов на історичну тематику. Останнім часом часто говорю з журналістами, таксистами, спортсменами та письменниками про історію. І майже кожен третій зі співрозмовників завжди говорить: «Історія нам бреше. Я не вірю у історію».

Та я більш ніж упевнений, що бреше не історія. Нас дурить хто завгодно – політики, пропагандисти, медійники, громадські активісти, ми самі, але тільки не Magistra Vitae. Мої співрозмовники мають свої історичні стереотипи та погляди, які готові відстоювати. Мають, відстоюють та не завжди розуміють про що говорять…

Приклад. Говорили з водієм таксі про майдан.

– Знаєш, – звертається чоловік до мене, – оце вийшли люди, пострибали на своєму майдані, і все. Долар піднявся, доходи впали. Якщо раніше за день мав сорок замовлень, то тепер ледве двадцять набирається.
– Розумію Вас, – відповідаю йому. – Але ж не майдан винен у тому, що ціни зросли.
– А хто ж тоді?
– Думаю, що олігархи. Це все їхні розбірки. Вони б’ються за місце під сонцем, а ми страждаємо. І якщо наша вина у чому і є, то тільки в тому, що ми не знаємо як і не можемо їм завадити робити все це.
– Ну, може Ви і праві, – говорить таксист.
– Просто майдан, – продовжую розмову, – був історично неминучим. Влада так зажерлася, грубо кажучи, що люди рано чи пізно би точно почали революцію. У історії не раз таке бувало. Он, у 1917 році що було? Цар просто загрався у війну і самодержавство, в країні була криза, економічний спад, люди бідніли і тому вийшли на майдан. Те саме відбулося і в 2013-2014 роках.

– Ой, чесно, я не довіряю історії, – сказав водій повертаючи із вулиці Шевченка на Фрунзе. – Коли я ходив до школи, ще в часи союзу, то нам говорили, що Мазепа зрадник, ворог, бо він кинув Петра першого та перейшов за шведів. А зараз що? Мазепа – герой, йому пам’ятник ставлять уже. Тому і не вірю я історикам.
– Чекайте, справа ж не в істориках. Тут держава і політики використовують історію на свій лад. Раніше комуністам було вигідно, аби Мазепа, Петлюра, Бандера були зрадниками, от вони і писали про це у шкільних підручних. А зараз, припустимо, владі та державі вигідно, якщо всі вважатимуть їх героями. От і в школі учителі розповідають дітям про це.
– Ну, так воно мабуть і є, – киває таксист.

– Але ж історики, – продовжую, – насправді не мають називати когось героєм чи зрадником. Вони мають констатувати факт того, що був такий гетьман – Іван Мазепа. Він перебував при владі, керував Військом Запорізьким, і в один момент вирішив, що потрібно підтримати Швецію у війні з Москвою. Підписав договір з Карлом ХІІ, за яким Військо Запорозьке мало стати незалежною державою. Такий факт є, ці документи досліджувалися, про них писали. І тут треба дивитися на Мазепу, не як на зрадника, чи героя, а як на політика, що мав свої інтереси і погляди. Я історик і не звинувачую гетьмана. Я не прокурор. Я не захищаю його, я ж не адвокат. Я презентую факти, документи, досліджені науковцями, інформацію, яку сам знайшов, дослідив. Я типу як слідчий, детектив. І кожна історична подія для історика – це розслідування. Треба знайти докази, факти, логічно їх спів-ставити.
– Мабуть так і має бути, – закінчував розмову таксист. – Дійсно, у школах дітям нав’язують думку, яка комусь вигідна. По телевізору чорт знає що показують. От коли цього не буде, тоді може і щось зміниться в цій країні.

Ми попрощалися, побажали одне одному гарного дня. Я пішов працювати з думкою, що десь так воно і є. Вивчення історії, дослідження конкретних подій – це ж детектив, процес розслідування. Звісно, знаю, що не вся історія – це події, війни, революції, битви. Є така штука, як повсякденність, побут, література, спорт, пісні, господарство. Але у всьому цьому є елемент розслідування, пошуку фактів, доказів, порівняння, логічного аналізу. Такою має бути історія – чіткі факти, логіка. Якщо ми навіть і говоримо, що хтось герой і воював за Україну, то маємо розуміти, що з іншого боку, ця людина політик і незалежність України могла бути вигідна йому, бо він сам прийде до влади. Героїзація – то особиста справа людей. Справа історика – факти, правда, гірка, солодка, але – правда.

Візьмемо таку історичну подію, як убивство нашого полтавця, політика, журналіста, головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Його застрелили у 1926 році, в травні, у Парижі, на вулиці Расін. Звідки ми про це знаємо? Дана інформація з повідомлень французьких журналістів збереглася, і потім сучасники Симона  написали про це у своїх книгах, які дійшли до наших днів. Перевірити цю інформацію реально.

Для того хто не знає, про вбивство Петлюри,  ця подія буде свого роду таємницею, яку історикам, вчителям, викладачам потрібно буде розкрити, спираючись на докази та факти. Шукаємо їх. Фотографії з місця події, газетні шпальти, свідчення очевидців. Пишемо чітко, що така то газета повідомила про факт вбивства. Можна знайти фотографію тогочасної преси у інтернеті, або у французьких архівах. Є спогади очевидців. Подаємо їх.

(Перший номер газети “Тризуб”, яка день за днем висвітлювала процес над убивцею Петлюри. Фото: http://www.istpravda.com.ua/)

Наступне питання – хто і як убив Петлюру. Усі можливі історичні джерела говорять, що це зробив Самуїл Шварцбард – український поет єврейського походження, анархіст. Цим він помстився Симону за організовані в Україні єврейські погроми, під час яких загинули його родичі. Знаходимо матеріали судової справи, шукаємо інформацію, яка ілюструє позицію захисту вбивці, і так само – позицію звинувачення. Подаємо ці факти, транслюємо їх у суспільний дискурс, і будемо всі разом думати над цим, аналізувати, робити певні висновки.

(Із особистої справи Шварцбарда в тюрмі La Santé. «Schwartzbard Sholom».

Мені здається, що для цього історія певною мірою і потрібна – щоби думати, аналізувати, тренувати мозок, розвиватися, зважати на помилки чи успіхи людей, держав, організацій та використовувати їх у своєму життєвому досвіді.

(Інформація про вбивство Петлюри на сторінці однієї із радянських газет)

У істориків є гасло «Ad Fontes», що означає «до джерел». Так же можуть робити і всі, хто цікавиться історією, чи висловлює свою думку про історичні події, війни, персоналії. Кожен може звертатися до першоджерел, шукати факти, докази, порівнювати, аналізувати. Більшість такої інформації є у вільному доступі на полицях бібліотек, чи сторінках мережі інтернет. Щось  – у архівах, музеях. При бажанні можна все знайти, все дослідити. Розумію, що не кожному це потрібно. Тому, звертаюся до людей, яким це не потрібно з проханням-пропозицією: не узагальнюйте історичні події та вчинки гетьманів, генералів, батьків, політиків. Полеміка герой-антигерой – це порожні балачки. Мисліть ширше, і прибуде з Вами сила.

Роман Коржик