“Паліндром”: екзистенція життєтворчості. Уявіть, що репер почав грати пост-панк

Раніше казали, що репери не грають панк. От панки інколи йдуть в хіп-хоп, як то було з Beastie Boys. Але сьогодні буває все, бо сьогодні не лихі 90, коли ти або репер або панк чи металіст, і поєднувати ці дві субкультури не можна, бо воно ж протилежне. Тоді ми не знали, що батько хіп-хопу Africa Bombata ходив на концерти Сіда Вішеса та Sex Pistols. А отже — репери й панки товаришували. Навіть — дружили. От у львівському репері, який зветься “Кашляючий Ед”, подружився репер та панк. Як наслідок — маємо проєкт “Паліндром” та перший альбом “Про сьогодні, завтра і вчора”.

 

Про що альбом

 

“Про сьогодні, завтра і вчора” – 11 треків, де є пост-панк, синт-поп, трохи речитативу, кавер на Степана Гігу та вірш поета-шістдесятника Івана Коваленка. Це якщо поверхнево. Коли копнути глибше — то це поезія, поезія і ще раз поезія. Поезія по духу, а не за формою, бо за формою — це музична суміш, про яку вже трохи згадували.

 

Цей альбом — метафора до минулого, з якого герой прийшов у наше сьогодні. Прослуховуючи треки з першого до останнього, немов проживаєш власне життя: дитинство, юність, школа, перша любов, універ, доросле життя, проблеми з грошима, романтика, літня ніч, море.

 

Степан “Кашляючий Ед”. Фото 032.ua

 

Це щось із жанру життєтворчости. Пам’ятаєте поета-футуриста Володимира Гольцшмідта? Це кент Маяковського, який читав лекції, що треба ходити голим, бо це корисно, поставив собі пам’ятник, розбивав об голову дошки під час перформативних поетичних читань та гіпнотизував курей на концертах. Це от справжня творчість — як живеш, так і твориш своє мистецтво. Мистецтво як життя. Життя, немов мистецтво.

 

“Паліндром” – не епатажний, він не творить трешу, але він як і Гольцшмідт — справжній. Ми з ним не знайомі, але ми впевнені, що така музика й тексти — це точно справжнє, життєтворче. Тому така аналогія з поетом-футуристом.

 

 

Як розуміти ці пісні

 

Кожен має право розуміти як хоче. Чим більше інтерпретацій — тим цікавішою буде дискусія. Музику ми слухаємо, але про неї варто говорити, бо тоді вона стає ще більш цінною.

 

Кажуть, що сьогодні повертається мода на олдскул – 80, 90 які вже стали олдскулом. Скоро, ніби, повернеться мода на нульові. Але мода завжди приходить і йде, а стиль — залишається. Говорячи про “Паліндрома” можна проводити аналогії з відомими українськими та американськими музикантами. Але навіщо? Навіщо це робити, коли є “Паліндром” і його текст, його контекст, його звук.

 

Так, уся творчість — це наслідування. Завжди так було, так є, і так буде. Перша поетична збірка Івана Франка називалася “Баляди і розкази”. Майже так само зветься й одна з книг Адама Міцкевича – “Баляди і романси”.

Франко наслідував польського поета, захоплювався ним і писав як він. А потім що? А потім він вбив Міцкевича у статті для топового австрійського медіа “Die Zeit”. Ця стаття називалася “Ein Dichter des Verrathes”, у перекладі – “Поет зради”. У ній Іван Якович доводив, що Міцкевич дволикий, підступний, ниций і своєю філософією вчить поляків бути такими ж.

 

За цю статтю у Франка навіть стріляли, коли він мав вечірню прогулянку Стрийським парком. Але не влучили. І добре, бо Франко пройшов шлях від наслідування до повалення ідола.

 

Можливо, “Кашляючий Ед” уже повалив своїх ідолів, знайшовши самого себе у реп-музиці. Однак “Паліндром” – це віднайдення самого себе у всіх сенсах. Або ж дорога до віднайдення. Поки важко сказати.

 

Та ці пісні точно не варто розуміти і трактувати як наслідування когось. Пост-панк є стиль і тут, наслідуй не наслідуй — хтось проводитиме аналогії, бо таким є код творчості та культурної аналітики. Але людина просто робить добру музику для душі, тому радійте за неї і так само — робіть щось для душі.

 

Що далі?

 

Степан (так звати творця проєкту “Паліндром”) в одному з недавніх інтерв’ю говорив, що перший альбом може стати останнім. З одного боку — це прекрасно, драматично та екзистенційно. З іншого, ми слухачі — люди егоїстичні й нам часто начхати на почуття автора, ми будемо вимагати від нього нових пісень.

 

Журналістам видання “Артефакт” здається, що нічого тут вимагати не потрібно. Не той випадок. Бо це музику, яку неможливо вимагати. Вона народжується на внутрішню вимогу автора до самого себе. Навіть не на вимогу. “Паліндром” просто бере і пише, бо живе, бо хоче зафіксувати пережите у цій музиці. І це чесно. Чесно перед самим собою. Чесно перед слухачем. Чесно перед самим життям.

Роман Коржик, редактор журналу “Артефакт” 

 

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: