«Бітломанія» від батька до сина. Які вони, українські фани найвідомішої музичної групи світу?

8 грудня 1980 року – сумна дата для поціновувачів музики по всьому світу, а особливо – для «бітломанів»; того дня у Нью-Йорку вбили Джона Леннона, засновника гурту «The Beatles». Саме ж слово «бітломанія», що позначало фанатичне захоплення музикою ліверпульського квартету, з’явилося в західній пресі в 1963 році. 13 жовтня того року музиканти гурту мали концерт у Лондоні, на якому шанувальники переповнили не лише залу «Палладіуму», де відбувався виступ, а й усі довколишні вулиці. Від захопленого галасу молоді самої музики навіть не було чути.

Попри наявність «залізної завіси» музика «The Beatles» знайшла своїх прихильників і в нас, у тоді ще підрадянській Україні. З-поміж найстарших і найвідданіших українських фанів легендарного британського гурту вирізняється Володимир Савелійович Милославський. Колеги-музиканти називають його головним «бітломаном» Львова. Ще б пак, чоловік, окрім іншого, зібрав велетенську колекцію музичних платівок – близько 2,500 тисяч, а з них сотня – це записи «The Beatles» та сольних проектів учасників ліверпульської четвірки! Ба більше, пан Володимир грає на барабанах у кавер-групі «BeatleVs» (назву, що натякає на львівське походження бенду, дали самі слухачі). Чоловік навіть зовні дещо схожий на бітлівського барабанника Рінго Стара. У групі грає й син пана Володимира. Хлопці, до речі, гастролюють як в Україні, так і закордоном (найчастіше, у Польщі) – цьогоріч привезли третє місце з міжнародного музичного фестивалю в польському Пултуську.

Володимир Савелійович призначив зустріч у дещо занедбаному приміщенні колишньої синагоги в центрі міста (на вулиці Вугільній), де на горішньому поверсі він нещодавно відкрив невелику музичну студію. Коли я зайшов туди, саме тривала репетиція одного з молодих гуртів. Усі стіни тут обклеєні різнобарвними афішами та символікою «The Beatles», висять і концертні костюми, у яких виступають «BeatleVs». «Мій власний досвід бітломанії – це ціле моє життя, практично відколи народився (наприкінці 1950-х років), – каже пан Володимир. – Уже змалку я слухав таку музику зі старшим братом, який записував її на бобіни. Також ми слухали «The Beatles» і з іноземних радіостанцій, які, до слова, влада добряче «глушила» –  «Голос Америки», «Радіо Люксембург», польське «Лято з Радійом», де виходила популярна тоді програма «Молодіжна студія Ритм». Та найулюбленішою була передача «Метроном» румунською мовою на «Радіо Свобода». У кінці 60-х – на початку 70-х, щосуботи об 11:15 ті ж румуни випускали програму «Королівство Бітлз», у якій транслювали всі альбоми “жуків”».

 

Самі ж платівки дістати було вельми проблематично. Подекуди їх з-за кордону привозили спортсмени, матроси. Вільний доступ до західної музики мали хіба, висловлюючись сучасною мовою, «мажори» – діти кагебістів, дипломатів тощо. Перший «бітлівський» альбом (югославського виробництва) на вінілі панові Володимиру подарувала … шкільна бібліотекарка ще в 1967 році. То був новенький реліз «Sgt. Pepper’s Lonely Hearts Club Band». Ціна цих записів кусалася – 40 карбованців (за середньої зарплати в 60-80 карбованців). Але й зараз платівки «Beatles» недешеві – від 20 до 50 доларів США, втім дістати їх уже значно легше за допомогою інтернет-магазинів та соцмереж. Сильно поповнити свою «бітлівську» колекцію пану Володимирові вдалося в середині 1980-х, коли під час кризи на Балканах, він скупив там за мізерними цінами цілий арсенал записів. Поширювали й «самвидавні» копії, якість запису на яких була, звісно, далеко не найвищою.

Перевагою власне львівських «бітломанів» слугувала близькість до кордону. У центрі міста гуртувалися продавці імпортних платівок; у них можна було надибати, зокрема, болгарські, югославські видання «бітлів». Потім, уже в 90-х роках, чимало людей листувалися з американськими та британськими «бітломанами», яких цікавили записи «The Beatles», видані в колишньому СРСР, а нас, навпаки, – західні офіційні видання. Так відбувався обмін платівками.

На початку 2000-х багато колекціонерів «клюнули» на новомодні CD, і майже за безцінь розпродували записи на «вінілі», навіть радіоли. Із близько 500 платівок, 80% продав і пан Володимир, про що зараз шкодує. Бо років за 10 розпочався «вініловий» бум і придбати їх можна було вже в 4 рази дорожче. Тепер поширені випадки, коли людина має багато платівок, та не має, на чому їх слухати.

1970-і вже були часом «гіппі», але й тоді музика ліверпульської четвірки не втрачала популярності в колах андеграундної молоді. «Ми носили квітчасті сорочки і східнонімецькі або індійські джинси, трохи відпускали волосся, що, очевидно, вже було викликом, –  згадує пан Володимир. – Якось нас посеред вулиці схопили так звані дружинники: відвели в опорний пункт міліції, де навмисно незграбно обстригли кілька пасем. Тоді дали по 6 копійок (стільки коштувала стрижка «під нуль»), і відправили до перукарні».

Молодь грала на танцях живу музику, а в репертуарі будь-якого юного колективу обов’язково були пісні «бітлів». Мав свою групу і Володимир Милославський – «Falling stars». «Співали ми, звісно, далеко не англійською, а радше марсіянською (сміється). Ця музика ставала для нас утечею від сірості радянських реалій, простором молодечої свободи» – каже пан Володимир. Власне, на концерти триб’ют-гурту, у якому він виступає тепер, приходять не лише «олд-скульні» «бітломани» 1960-70 років, а й чимало представників сучасної молоді.

Одним із таких продовжувачів «бітломанської» традиції є Данило Ільницький, молодий науковець. Для нього «Beatles» завжди були камертоном хорошої музики і смаку. На зустріч зі мною він приніс частину своєї «бітлівської» колекції, зокрема платівку «Abbey Road», на обкладинці якої четверо ліверпульських музикантів переходять дорогу зеброю. Обережно торкаюся платівки. «Вона, як і любов до такої музики, дісталася мені від батька, Ярослава Ільницького, який був «бітломаном» у 1970-і, –  розповідає Данило, – Він придбав її вже у 1980-і, коли це можна було зробити дещо вільніше. Я переслухав її вже зі сотню разів. Це щось дуже особливе – аналоговий звук, навіть оте скрипіння вінілу, мені незрівнянно ближчі за сучасний цифровий формат аудіозаписів».

Данило розповідає, як батько винайшов хитрий спосіб, аби на касеті поміщалося під час перезаписування більше пісень – сповільнював швидкість прокручування при одночасному нормальному звучанні оригіналу. Сам же Данило у 1990-і – на початку 2000-х , коли був школярем, перезаписував у друзів улюблені альбоми групи, яких не мав, а з розрізнених записів «жуків» формував пісні у правильному альбомному порядку, перезаписуючи їх на ще іншу касету.

 

Поштовхом до створення сучасного українського фан-руху «ліверпульської четвірки» стала трагічна подія. 2001 року, після смерті гітариста ліверпульців Джорджа Гаррісона, з ініціативи Ілька Лемка та Володимира Михалика, інших відомих «бітломанів», у Львові утворився перший Всеукраїнський фан-клуб «The Beatles». Упродовж цілих двох років розташований у центрі міста паб «Yellow Submarine», де відбувалися основні заходи клубу, став справжньою «Меккою» не лише для українських, а й для іноземних «бітломанів».

Небувалий фурор серед українських фанатів «бітлів» викликав виступ Пола Маккартні в Києві 2008 року під відкритим небом. Цей концерт відбувався під час страшенної зливи. Наші «бітломани» поїхали туди масово. Члени фан-клубу навіть подарували серові Полу спеціальну вишиванку.

«Не міг і уявити колись, що Маккартні вийде на сцену з українським прапором, – згадує той вечір Данило Ільницький, – Наша українська «бітломанія» особлива: хто слухав ці пісні ще за «совка», виявляв таким чином свідому любов до іншої, ніж радянська, музики, і, отже, робив виклик тоталітарній системі. Тому таке важливе значення було побачити легенду наживо, власне, в такому близькому форматі».

Для наших героїв творчість «The Beatles» більше, ніж просте захоплення. Це – їхній стиль життя. І, як бачимо, любов до музики «жуків» переходить з покоління в покоління.

Назар ДАНЧИШИН

 

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *