Стус: крик і кроки

6 січня 2018 року виповнилося 80 років від дня народження Василя Стуса.

… Та йди й крізь смерть. Не обривайся з крока.

Аж там спочин. Твій нездоланний жах.

(Василь Стус, із вірша для Ірини Стасів-Калинець)

Нещодавно в розмові посеред гамірної львівської книгарні моя добра знайома (до речі, родом із Донецька) відкрила мені: «Рубати і різати словом – це про Василя Стуса. Є поезія, що ніби грається з тобою плюскотом ніжних хвильок, а є така, як у нього: коли вірш своїми образами різко і без компромісів струшує тебе зі сну, відштовхує фальш і слабкість – і ти прозріваєш, бачиш правду, хай яка вона нелагідна».

4 вересня 1965-ого… Кінотеатр «Україна». Після показу «Тіней забутих предків» Іван Дзюба говорить зі сцени про хвилю арештів, що прокотилася в серпні. Його виступ глушать сиренами. Розлючений директор кінотеатру виганяє промовця зі сцени. У залі хаос. Посеред веремії різко підводиться Василь Стус. Він несамовитий. Він гримить, вибухає.

Поета в цій ситуації Іван Дзюба згадує так: «Я абсолютно стопроцентно запевняю, що це чисто спонтанний був його рух. Це не було заплановано, ніхто про це не говорив… ніхто тоді навіть не думав, що Василь це зробить, і ніхто до нього не звертався… Просто така була атмосфера, суміш і трагізму, і гіркоти, і оцієї брутальности, коли глушать сиренами і хапають за руки. І Василь піднявся, ним щось таке заговорило. І він крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте, чи прошу встати. […] Десь так половина піднялася залу, а половина сиділа»[1].

«Рубати і різати словом – це про Василя Стуса»… Він уважав, що в тих умовах «мовчанка є злочином»[2]. Тому в межових ситуаціях екзистенції його вибір – прямостояння. І вже долинає з 1965-ого його крик у стінах кінотеатру. Той «незручний» крик було чути й коли поет відрубав, відрізав у відповідь на перестороги оточення щодо небезпеки ув’язнення: «Я хочу, щоб ця машина мене перемолола»[3]. А коли арешт відбувся і Стус опинився по той бік «великої зони», прийшло розуміння того, що повернутися назад навіть після «звільнення» і незважаючи на ностальгію за теплом найближчих, уже неможливо:

«І світ існує мій по той бік мене.

Увесь, немов покинуте багаття,

спокійно дотліває, чи вогнем

пойметься зопалу у кілька нападів –

мене до себе марно привертає,

бо вже туди заказано путі […]»[4]

Жертва неминуча. Василь Стус народився на Святвечір 1938 року. І символічний день ніби передрік йому власну хресну дорогу. Це усвідомлював і сам поет, – ще до першого ув’язнення у збірці “Зимові дерева” (1970) він писав:

«Як добре те, що смерти не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств».

Та аналогія з долею Христа передбачає не самі лише страждання, а й воскресіння («Народе мій, до тебе я ще верну / і в смерті обернуся до життя»). Поет свідомо йде на жертву заради відкуплення цього народу. І схожість із Франковим «Мойсеєм», після прочитання якого, Василь Стус, власне, й вирішив стати літератором, для розуміння цих рядків визначальна. А з нею й алюзії зі старозавітньою дорогою до своєї землі обітованої, й із новозавітньою дорогою на Голготу:

«… До неї ти від неї йдеш
страсна до неї путь –
та, на котрій і сам падеш,
і друзі – теж падуть»[5].

Стус усвідомлював кроками на цій дорозі поезію. Тому він вимагав повернути вилучені вже в концтаборі зошити зі своїми текстами, прямо кажучи, що вони завтра стануть надбанням української і світової літератури. Стус усвідомлював кроками на цій дорозі поезію. Тому, як пише Костянтин Москалець, поет «іще перебуваючи в слідчому ізоляторі, серед інших конфіскованих у нього книг вимагав повернути й самвидавну збірку Грицька Чубая “Постать голосу”»[6].

Згадую, мій дідусь, уродженець села Вернянка на Вінничині, дізнався про поета вже в 1990-их. Читаючи його і про нього, він завжди наголошував, що Стус – його земляк (зі села Рахнівка). А моя знайома, з якою нещодавно розмовляв посеред гамірної львівської книгарні, мешкала до початку окупації в Донецьку – місті, де минуло дитинство поета. Сьогодні кожен із нас може наблизити до себе постать Василя Стуса по-своєму, бодай навіть географічно – через спільність місць народження і проживання. А раніше, і це стосувалося й інших політв’язнів та невгодних каґебістській машині, як пише Олег Покальчук, «цілком поважні нині панове і вже небіжчики лауреатні на той бік вулиці переходили, щоб бодай разом не помітили».

Чути Стусів крик із 1965-ого. Крик із зали кінотеатру «Україна». Це ж він іде «крізь смерть і не зривається з крока». Крізь смерть.

Автор: Назар Данчишин

Література

[1] Стус Д. Василь Стус: життя як творчість 3-тє видання / Дмитро Стус.—Київ: Дух і літера, 2015. –  С. 190.

[2] там само, С. 192.

[3] Покальчук О. Василь Стус: Гидкі часи, життя у твані [Електронний ресурс] / Олег Покальчук. – Режим доступу:  https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2299364-pro-stusa-gidki-casi-zitta-u-tvani.html

[4] Стус В. Небо. Кручі. Провалля. Вода / Василь Стус. – Львів: ВСЛ, 2015. – С. 166.

[5] зі збірки «Палімпсести», опублікованої по смерти автора.

[6] Москалець К. Рябчук, саторі і література / Костянтин Москалець // До чаплі на уродини / Микола Рябчук. – Львів: ЛА «»Піраміда», 2017. – С. 219.