Проза Шевченка. Чому Кобзар писав російською

Ми звикли говорити про Шевченка, як про поета і художника, однак тема Шевченка-прозаїка мало розкрита як у медіа так і шкільному курсі. Кандидат філологічних наук Богдан Тихолоз пролив нам трохи світла на ці темні плями його творчості й біографії.

 

Проза Шевченка: чому проза і чому російською?

 

Шевченко – найбільш знаковий українець, найбільш знана постать, яка асоціюється з українською культурною та нацією загалом. Але це знання про Шевченка рідко рухається далі, ніж хрестоматійні уявлення. Той Шевченко, якого знає пересічний випускник української школи – це поет. Не всі добре пригадують художники. Але ж його професією було малярство і графіка.

Коли ми говоримо про Шевченка-прозаїка, то читачеві про нього відомо ще менше. Проза для Шевченка стала способом самозбереження, як творця. Він писав прозові тексти для себе, як фрагменти своїх творчих задумів. Епістолярна проза народжувалася у нього, коли він надихався листуванням зі своїми друзями.

Але власне художня проза приходить у його творчість вимушено, приходить вона на засланні, коли умови заслання стають жорсткішими. Заборона творити була однією із умов заслання.

Заборонити творцеві творити – це означає ледве не вдушити його живцем. Шевченкові найбільше боліло те, що він не міг виливати на папір, те що у нього кипіло вулканом в середині. Бо творчість для митця це є особиста психотерапія, тим паче – у таких умовах.

Перебуваючи в Оренбурзі, Шевченко спромагався творити, як творити. Ми знаємо про його захалявні книжечки. Це тривало до 1850 року, коли на нього донесли і за порушення цього режиму Тараса Григоровича перевели до Новопетровсьої фортеці. У цей період він не писав поезії. Але для того, що зберегти себе, як літератора, він почав бавитися у белетристику.

Саме з того часу походять ті 9 його російськомовних повістей. Є відомості, що він їх і більше написав, майже два десятки. Але тут маємо дві інтриги – чому це раптом поет починає писати прозу й чому український поет починає писати російськомовну прозу?

Чому поет пише прозу? Буває момент, коли поет достигає такого рівня, що йому тісно у своєму поетичному світі. Він прагне якоїсь більшої форми. Шевченко хотів спробувати себе у якихось інших жанрах. Знаємо, що він пробував себе, як драматург, знаємо про «Назара Стодолю».

Шевченку хотілося розгорнути якусь епічну історію, а для цього треба було якоїсь ширшої форми. Таку форму пропонує проза.

Але чому раптом російською? Цей факт тепер використовують, як політичний аргумент, мовляв Шевченко важлива постать не тільки в Україні, а й в російській культурній свідомості. Так, його знали не лише українці, він був «модним» у певних інтелектуальних колах Петербурга. Та попри те він залишався українським поетом.

Тоді чому український поет пише російською? На це може бути кілька пояснень. Перше: ми знаємо, що будь-який рядочок, що виходив з-під пера Шевченка, був компроматом. Не писати українською, а писати російською – то був вимушений крок.

 

Друга важлива причина: література – це комунікація між автором і читачем. У той Шевченко вже завоював публіку українську. Очевидно він мав усі підстави до завоювання публіки  російськомовної. Це була ширша авдиторія, він це усвідомлював.

Шевченко розумів: аби проза впливала на читача, вона має бути тиражованою. Він мав намір друкуватися у російських літературних часописах. Тож напевно, що ті прозові твори, які він написав, мусили стати кроком до російського читача.

 

Мова тексту. У поезії – мужицька, а у прозі – дворянська?

 

Те, що поезія Шевченка – мужицька, це профан ний стереотип. Шевченко-поет для більшості – це автор «Катерини», «Наймички», «Гайдамаків».

Коли ми говоримо про невольницьку поезію, це така екзистенційна, автопсихологічна лірика, яка розповідає вже не селянську історію, а історію полоненого інтелектуала. Це така собі психологічна автобіографія.

Тому коли ми говоримо, що Шевченко – це коломийковий поет «сонце гріє, вітер віє», то це неправда.

Це саме стосується прози. У ній є більше міського життя, Петербурзького світу, але низька його прозових текстів – це переспіви поетичних тем, тому там теж є оцей селянський світ.

У епоху сентименталізму село не було в прозі чимось меншовартісним. Навпаки – ті історії зворушували міського читача, вони відривали йому новий світ, цілком екзотичний.

Я б не ділив, що Шевченко – це аристократ у прозі й мужик в поезії. Він був посередником між різними верствами суспільства, людина, яка з раба вийшла у статус академіка, який був вхожий до того аристократичного світу.

Незабаром дивіться повне інтерв’ю з Богданом Тихолозом про Тараса Шевченка.

Розмовляв: Роман Коржик

Відео: Макс Мацюк