
Землю – селянам? Сто років невирішеності аграрного питання в Україні
Революція 1917 року запаморочила голову жителям міст. Ті виходили на мітинги, створювали громадські організації, вступали до політичних партій. Селяни ж переймалися однин питанням – що буде із землею. Логічно припустити: яка з політичних сил вирішить земельне питання на користь селян – та й переможе. Більшовицькі піар-менеджери одразу вдарили по цільовій аудиторії: вони побігли на фронт і сказали солдатам – «чуваки, досить воювати, там он царя скинули і землю роздають. Земля буде ваша…». Саме тому вони й перемогли.
Сьогодні влада ризикує програти боротьбу за Україну. Якщо вдарить не по тій цільовій аудиторії, якщо зробить земельну реформу не на її користь…
Землю – селянам!
Просте гасло, яке більшовики фактично не виконали. Але навіщо щось виконувати після перемоги революції – головне ж пообіцяти. У 1913 році, за рік до початку Першої світової населення України складало трохи більше 34 мільйонів жителів. У місті проживало майже 7 мільйонів громадян, а у селі – 28 з половиною. Сільське господарство – основа економіки, а значить земельна реформа – основне перетворення. Бо сільське господарство може без модернізації. Потрібно час від часу удосконалювати техніку, підвищувати продуктивність, а також – вигадувати нові закони та правила гри для ринку.
У російській імперії чи не єдина глобальна реформа, яка дала шанс до модернізації с/г – то скасування кріпацтва у 1861 році. Але далі справа не пішла. Постійні преференції на користь дворян та поміщиків землеволодінню, замість того щоби розвивати дрібне фермерство та малі селянські господарства – одна з причин, які імперію розвалили.
У Центральній Раді, яка прийшла до влади в Україні весною 1917-го, розуміли, що земельне питання – головний козир у запеклій боротьбі за електорат. Бо ідея самостійності України для селянина сторічної давнини – то пустий дзвін, а от право власності на землю – ельдорадо.
Скасування поміщицького землеволодіння
Центральна рада складалася з різних політичних сил, які мали різний погляд на земельне питання.
Українські есери хотіли соціалізації землі.
Соціал-демократи – за націоналізацію та муніципалізацію землі.
Українські соціалісти-федералісти не мали чіткої позиції у земельному питання, але котирували ідеї Української демократичної хліборобської партії: забезпечення безземельних та малоземельних хліборобів землею з українського земельного фонду на правах власності за викуп на пільгових умовах, які визначить через відповідний закон майбутній Український Парламент.
Планувалося створити національний земельний фонд із казенних, удільних, монастирських та церковних земель, а також частини приватновласницької землі.
Державний земельний банк повинен був стати посередником у купівлі-продажу землі та передачі її у спецфонд.
Головне питання: як же провести цю складну реформу?
А) помірковано, враховуючи інтереси великих землевласників.
Б) радикально, конфісковуючи велику земельну власність на користь безземельного та малоземельного селянства.
У підсумку, на світ з’явився ІІІ універсал Центральної Ради. Він скасував приватну власність на поміщицькі та інші землі нетрудових господарств, до яких було віднесено удільні, монастирські, кабінетні та церковні.
Ці землі мали би перейти у власність трудового народу без викупу.
Остаточне вирішення земельного питання – на сесії Українських Установчих Зборів, до проведення яких землею мали порядкувати земельні комітети на підставі закону.
Цей закон мав випрацювати генеральний секретаріат земельних справ.
III Універсал закріпив такий стан справ:
– Поміщики лишилися без землі, бо скасувалася приватна власність на землі;
– Він ніяк не означив приватну власність на селянські землі.
Це значить, що приватної власності для поміщиків немає, а як селяни мають володіти землею – Бог його знає.
У цьому й вийшла головна слабкість цього закону. А більшовики потім чітко і впевнено кричали – «Земля – селянам!». Тому й перемогли.
Гетьманоміка, або земельна реформа Павла Скоропадського
Після Центральної Ради владу здобув гетьман Скоропадський. Великі землевласники почали відновлювати власність на землю і майно.
Влада на місцях примушувала селян повертати землю, техніку, обладнання, відшкодовувати збитки, яких зазнали поміщики під час революції.
Уряд гетьмана розпочав розробку окремого земельного законодавства. Планувалося створення Державного земельного фонду з обов’язковою грошовою компенсацією попереднім власникам. Частину земель вирішили продати малоземельним власникам.
В’ячеслав Липинський, лідер української партії хліборобів-державників, яка тоді не була при владі, пропонував створити державний фонд із викуплених державою надлишків земель у великих землевласників і віддати це малоземельних селян.
Кожен власник сільськогосподарських угідь міг продати всю свою землю, але купити більш, ніж 25 десятин, одна особа не мала права.
Липинський хотів компромісу між великими землевласниками, середнім класом і малоземельними селянами. Гетьман Скоропадський, хоч і поважав Липинського, та не прислухався до нього у плані компромісу.
Повністю відновлювалася приватна власність на землю, надавалося широке право вільної купівлі-продажу землі. Замість земельних комітетів утворювалися земельні та земельно-ліквідаційні комісії, у завдання яких входило відновлення приватновласницького землеволодіння і відшкодування землевласникам заподіяних збитків.
Уряд гетьмана розробив проект земельної реформи, який передбачав утворення під контролем держави земельного фонду та продаж ділянок малоземельним селянам і козакам.
На думку уряду, в розподільчий фонд мало поступити лише 4–4,5 млн десятин землі. Причому великі земельні ділянки дозволялося продавати лише Державному земельному банкові, а селянам — тільки ділянки, які не перевищували 25 десятин. У кінцевому підсумку законопроект передбачав створення численного прошарку середніх селян-хліборобів.
Аграрне питання за Директорії УНР
8 січня 1919 року Директорія УНР видала земельний закон. Його суть – земля переходила у спеціальний фонд і фактично залишалася у власності держави.
Але малися нюанси. Якщо у селянина є наділ, менший за 15 десятин – земля його.
Земля то була державною, але її давали у вічне користування малоземельним і безземельним селянам. Розміри таких наділів – від 5 до 15 десятин.
У Тимчасовому земельному законопроекті Директорії від 8 січня 1919 підтверджувалося скасування приватної власності на землю, перехід її до загально-народної власності, організовувалися запасний земельний та державний фонди.
Площі з висококультурним землеробством переходили в користування трудових спілок.
Універсал Трудового конгресу України, ухвалений 28 січня 1919 року, зобов’язав Директорію й Раду народних міністрів «проводити й надалі земельну реформу, в основі якої лежить передача землі без викупу трудовому народові».
Та вже через два місяці Директорія підзаконними інструкціями й розпорядженнями погіршила умови передачі землі у тимчасове користування трудовим селянам, вимагаючи від них третьої частини врожаю, повної оплати вартості оранки, попередньої сплати всіх податків тощо.
Більшовицькі маневри
Перший законодавчий документ комуністів – декрет (закон) про землю. Його вигадав і написав Володимир Ленін. Цей документ скасував приватну власність на землю. Поміщицькі, удільні, монастирські, церковні землі з усім реманентом та будівлями передавалися в розпорядження волосних земельних комітетів та повітових рад селянських депутатів.
Були визначені принципи землеволодіння та землекористування: заборонявся продаж землі, здача її в оренду чи під заставу. Надра, ліси, води ставали власністю держави.
Висококультурні господарства переходили в підпорядкування держави або сільських громад.
Форми господарювання на землі були вільними: подвірна, хутірська, общинна, артільна. Розподіл землі був зрівняльним, за трудовою чи споживчою нормою.
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який створили більшовики, оголосив про негайну передачу селянам усіх поміщицьких земель. Їх пропаганда мала ціль – зробити так, аби у селян та солдата виникло, що землю роздають назавжди.
Але паралельно, на практиці, комуністи створювали артілі та комуни. Типу земля ваша, але треба здати її у колективне господарювання і разом працювати там.
Більшовики конфіскували такі землеволодіння, як поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші. 14,5 мільйонів десятин землі було конфісковано.
Селяни отримали 5 мільйонів десятин.
Приблизно 2,5 млн десятин залишалися для радгоспів, належали цукровим, винокурним, кінним та іншим господарствам і також не підлягали поділу.
7 мільйонів десятин вважалася лишками земель заможного селянства.
Пізніше більшовики загнали селян у колгоспи, організували голодомор, винищивши мільйони хліборобів. Ера колгоспів закінчилася у 1991 році, коли СРСР розвалився. За майже 26 років незалежності влада не зробила селян (фермерів, аграріїв) власниками землі. Так само, як цього не зробили влада Центральної Ради, Гетьмана Скоропадського, Директорії УНР та Комуністичної партії. Більше ста років селяни не є власниками землі, на якій працюють.
Роман Коржик
Post a comment