З піснею по світу. Історія хору, який подарував українську музику Заходу
Сто років тому керівництво УНР створило капелу Олександра Кошиця та відправило її за кордон – презентувати культуру нової держави. За п’ять років хор дав гастролі в 17 країнах і подарував світові Щедрик.
Минуло лише півмісяця відтоді, як війська Директорії вибили з Києва підрозділи гетьмана Павла Скоропадського. Однак із північного сходу на місто вже йшла чергова хвиля російських окупаційних військ, які мали намір затвердити в Україні владу створеного в Москві уряду більшовиків. А на південному сході плани захоплення Києва готували білогвардійці генерала Антона Денікіна.
І все ж Петлюра того ж вечора підійшов до Олександра Кошиця, який у нещодавньому минулому був диригентом Київської опери, і запросив його і композитора Кирила Стеценка на прийом. “На аудієнції, – згадував Кошиць, – він [Петлюра], звертаючись до мене, сказав:” За тиждень, щоб була організована для закордонної поїздки капела, а якщо ні, – додав сміючись, – розстріляю!”
За тиждень не вийшло – хор зібрали за два з гаком. Вже 24 січня того ж року члени Директорії підписали Закон про утворення Української республіканської капели й асигнування 1.184.500 карбованців на її спорядження і утримання, а також 1.142.500 франків на поїздку капели до Парижу та інших країн Західної Європи.
Співоча нація
Кошиць так згадував про те, як у жовтні 1912 року Київ прощався з композитором Миколою Лисенком: “Коли голова траурної процесії була на Троїцькій площі [зараз – станція метро Олімпійська], катафалк був ще перед університетом”.
Основою цього двокілометрового людського потоку стали п’ять першокласних і кілька аматорських і церковних хорів. Крім колективу Київської духовної академії, яким керував Кошиць, були присутні хори Політехнічного і Комерційного інститутів, хор Володимирського собору з регентом Михайлом Надеждинським і університетські співаки, яких вів Яків Яциневич. У кожному з цих колективів було не менше 200 голосів. “Співало не менш півтори тисячі народу. Святий Боже співали всі по черзі, – згадував Кошиць. – Але ті, хто йшли за нами, співали в різному темпі й тональності. Мене змусили вийти на узбіччя, пов’язати хустку на тростину і взяти всю цю масу під свою оруду. Вийшов помпезний хор”.
У січні 1919-го Кошицеві було з кого вибирати. У штатному розкладі нової капели виявилося рівно 100 чоловік. Із них 78 хористів, два викладача з вокалу і два керівника: Кошиць і Стеценко. Решта – діловоди, друкарка, кур’єри, завгосп і навіть сторож.
Тільки-но з’явився закон про фінансування капели, почалися інтенсивні репетиції. Але вже за тиждень їх перервав наступ більшовиків на Київ – 1 лютого від Директорії прийшло письмове повідомлення в одне речення: “Пропонуємо терміново евакуювати Українську республіканську капелу до м. Кам’янець-Подільський”.
4 лютого потяг із поріділим хором, керованим Стеценком, вирушив із Києва. У дорожньому журналі капели цей від’їзд описаний так: “Зі ста набраних співаків виїхало близько 30, та й то більшість кандидати. Решта побоялися залишити напризволяще своїх близьких, до того ж виїзд настав несподівано”.
Кошиць виїхав раніше, як сам він потім жартував, в темпі allegro-udirato.
Дорога зайняла 12 днів. На вузловій станції Жмеринка довго чекали поїзд із відступаючим із Києва полковником Олександром Жуковським, призначеним комендантом Кам’янця. Потім Стеценко торгувався з полковником, щоб вагон із капелою причепили до його потягу. Не допоміг навіть професор Михайло Грушевський, який їхав із військовими. Коли таки вдалося домовитися і хористів взяли на борт, почалася заметіль. Підопічні Стеценка з козаками Жуковського кілька годин розчищали сніг із шляхів.
У 30 верстах від Кам’янця посеред ночі потяг зупинився остаточно. “Ми побачили, що паротяг в’їхав у сніг висотою в один поверх”, – написано в журналі капели. Довелося повертатися до станції Ярмолинці, і там у селян капела найняла 11 саней із кіньми – на них і дісталися до місця призначення. “День був сонячний і морозний – всю дорогу співали, хоча і замерзли”, – описує дорожній журнал.
У Кам’янці на хористів чекав готель Belle-vue і Кошиць, який вже оголосив у місцевих газетах додатковий набір до капели. Хоча гроші, виділені Директорією, артисти отримали в дуже скорочених сумах, а французької валюти не побачили й поготів, репетиції відбувалися щодня. А між ними ще й проводилися заняття із вокалу в професора Григорія Тучапського й обов’язкові уроки французької.
Дорожні незручності
11 квітня хор дав перший платний концерт у найбільшому залі Станіслава – театрі ім. Монюшка. Квитки розпродали ще за кілька днів до виступу. Публіку підкупило те, що перед концертом хористи оголосили збір гуцульських костюмів у місцевого населення, маючи намір вийти в них на сцену.
Далі шлях капели лежав до Праги. Але в Ужгороді, який на той момент вже півроку був у складі Чехословаччини, хористи вперше усвідомили політичну сторону своєї місії.
Секретар тутешньої жупи (адміністративно-територіальна одиниця, район) Йосип Достал був затятим москвофілом, – на той час цей рух за фінансування з Петербурга вже півстоліття обробляв уми закарпатських русинів. Підопічних Кошиця Достал і його соратники сприйняли як посланників країни, воюючої з Москвою, стали хапати їх на вулиці і в готелі. Хористів звозили на допити у поліцію. Керівництво капели кілька годин умовляло жупана Ладислава Мойша, щоб той звільнив співаків і дозволив їм дістатися до словацького міста Кошице. Вже звідти ближче до ночі 1 травня хор прибув до Праги.
Тут українців знову зустріла поліція. Ужгородські москвофіли повідомили празькій владі, що до них їде зовсім не хор, а більшовицькі агенти і в тайниках у них заховані 2 млн фальшивих крон. Зовнішній вигляд співаків, обшарпаних у довгих мандрах, лише збільшував підозри.
“Це була якась кочова орда, яку страшно було серед білого дня підпустити до міста на гарматний постріл, – писав про своїх хористів Кошиць. – Знаменитий артист Кузьмін [Никон] був в обмотках, гімнастерці і без ознак білизни. Зражевський [Іринарх] з унікальним басом – в обдертому військовому кожусі і чоботях, які забули про підошви і каблуки, фізія неголена, напевно, з початку світової війни. Велика Катря Здоріченко (альт) в якомусь страшному кожусі навиворіт і в папасі на голові. Багато дам у неймовірних пальто із солдатського сукна. Але всіх перевершив канцелярист Кизима. Чорний, як жук, здоровенний дядько. В зубах чи люлька, чи козяча ніжка. В руках відро, з якого стирчить сокира, налигач, обценьки, гасовий примус, і гуркоче ще щось, – а також відмінні халяви від чобіт, до яких він думав приробити в Парижі головки”.
Себе Кошиць описав із тією ж іронією: “У обірваних черевиках, без калош, у позиченому в Тучапського пальті – страшно широке і довге, рукава по лікті; на голові теплий світло-зелений бриль від Стеценка. Сорочка колись була білою, і рештки краватки невідомого кольору… Як добре, що до Праги ми приїхали вночі”.
Після двогодинного дізнання та обшуків і лише тоді, коли місцеві українці Приз і Дідуник посеред ночі підняли на ноги владу, перед хористами вибачилися і розвезли по готелях.
Гідні незалежності
Зал, розрахований на тисячу глядачів, був переповнений.
Починаючи з Праги Кошиць відкривав кожен концерт гімном приймаючої країни і національним – Ще не вмерла. Це привертало глядачів до артистів.
Брила тодішньої чеської музичної критики професор Зденек Неєдли відгукнувся про виступ капели статтею в журналі Smetana: “Мав приїхати український диригент і заспівати нам Kde domov můj? [Нинішній гімн Чехії], щоб показати, з яким смаком і багатством можна виконувати цю пісню”.
Після місячного турне Чехією український хор прибув до Відня.
Стояла середина літа, мертвий сезон. Столиця переможеної в Першій світовій війні імперії впала в депресію. Але в серпні 1919-го журнал Musica Divina захоплено написав після концертів хору Кошиця: “Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності”.
У вересні капела готувалася до турне Швейцарією, а Петлюра написав Михайлу Тишкевичу, представнику своєї місії у Франції: “Подбайте, щоб Українська республіканська капела змогла приїхати до Парижу для представлення багатства української пісенної творчості. У Чехії вони викликали фурор і багатьох москвофілів перетворили на українців. Певен, що в Європі немає чогось подібного. Можливо, перебування у Парижі прочистить атмосферу упередження [до України]”.
Уже в листопаді український хор підкорив публіку Олімпії, найбільшого концертного залу Парижа. Історик Шарль Сеньобос, професор Сорбонни, тоді зауважив: “Жодна пропаганда не може бути ефективніша за [цей виступ] для визнання української нації”.
Після Франції капела побувала в Бельгії та Голландії. Концерт у Брюсселі відвідала навіть королева Єлизавета Баварська. У книзі відгуків вона написала: “Мої всі симпатії на боці вашого народу”.
Грошове питання
Першим на виручку прийшов національний бізнес.
“На наше щастя, у Відні тоді гостювали представники [торгово-споживчого об’єднання] Дніпросоюз – Головко, Перепелиця та Євген Филипович, мій учень по Київській семінарії, – писав Кошиць. – Вони приходили на наші репетиції і раді були допомогти в нашому критичному становищі чим тільки можна”.
Дніпросоюз на той час був найбільшою українською корпорацією з багатомільйонними оборотами й об’єднував 8 тис. кооперативів.
У лютому 1919 року той же Филипович відкрив у Станіславі першу за межами УНР філію компанії, і за три місяці обіг тільки цього представництва склав близько 17 млн карбованців. Відділення і банківські рахунки Дніпросоюзу з’явилися і в декількох європейських столицях.
Про успіх капели у Відні дізнався Володимир Винниченко, який перебував тоді в австрійському Зіммерінгу. Він розійшовся в організаційних питаннях із Петлюрою ще в лютому і пішов із політики назавжди.
У серпні Винниченко написав Кошицеві: “Разом з цим листом надсилаю також лист міністру закордонних справ В. Темницькому [до Парижу], в якому прошу видати капелі всі гроші, асигновані Директорією. Оскільки ваша діяльність за кордоном набагато корисніша, ніж діяльність різних комісій і місій, які витрачають десятки мільйонів народних грошей і нічим, крім скандалів в ресторанах, не відзначаються”.
Проте на початку осені 1920-го учасник капели Олекса Чеховський писав своєму братові Андрію, аташе дипмісії УНР в Італії: “Кошиць поїхав до уряду, щоб остаточно вирішити наше питання. Очікуємо всього – може, і ліквідацію без грошей привезе”.
Майже весь вересень того року капела жила в чеському містечку Турнові – без концертів, економно. А наприкінці місяця хористи отримали лист від Кошиця з Варшави, куди перебрався уряд УНР. “Отримано 2,35 млн польських марок, – писав маестро. – Нам оплачується вересень і жовтень по нормі 540 чеських крон на людину і місяць у Польщі по 11 тис. рольських марок. Затверджено Кабінетом міністрів. Сюди входять і костюми для нових хористів (потрібно, щоб капела була числом 60 осіб). Не засмучуйтеся довго цим цифрам, ви не можете уявити, що тут діється. Тут начальник штабу отримує 8 тис. марок на місяць, а міністр 24 тис. У всякому разі капела не може бути розпущена – це слова Отамана”.
Але навіть фіндопомога від УНР не допомогла капелі зберегти єдність – від неї до кінця року відбрунькувалися дві групи хористів.
У січні 1921 року уряд УНР в екзилі виплатив останню квоту капелі.
Для подальшого турне Іспанією, Францією та Бельгією Кошиць оновив колектив і віддав його в руки професійних продюсерів. “Не можна навіть запросити на концерт тих, хто міг би бути корисний українській справі, – писав маестро у звіті Павлу Зайцеву, керівнику у справах мистецтв УНР, нарікаючи на умови контрактів. – Відсутність фондового капіталу робить капелу рабою в руках імпресаріо, перешкоджає пропаганді нашій і деморалізує співаків”.
Американський фінал
Вже 5 жовтня хор Кошиця, в який влилася свіжа кров заокеанської діаспори, співав на сцені престижного Carnegie Hall. Тоді ж у Штатах вперше прозвучав Щедрик – відтоді почалася американська історія цієї пісні.
А хористи відчули всі радощі та печалі заокеанського шоу-бізнесу.
За кілька наступних місяців вони дали концерти у понад 30 містах США.
Зате Рабінов показав Кошицеві, що таке справжня слава. “У Чикаго на станції потрапили прямо в руки фотографів, і вони мучили нас близько години, – згадував маестро. – Після ланчу в готелі Аудіторіум 20 авто у строгому порядку повезли нас на огляд міста. На моєму автомобілі красувалося здоровенне простирадло з написом Олександр Кошиць. Серед цієї красивої кавалькади полісмени на мотоциклах зупиняли шалену метушню міста. Ми не звикли до таких почестей”.
Останній концерт першого турне Штатами відбувся 9 грудня, а наступного дня хор Кошиця вже співав у мексиканському Монтерреї.
У Мехіко вдалося продати квитки одразу на два концерти, які відбувалися в один день, 25 грудня, на стадіоні для кориди Plaza de Toros El Toreo. Перший із них зібрав 32,6 тис. слухачів.
Після великого туру Латинською Америкою хор повернувся до США. За порадою Рабінова до нової програми Кошиць ввів твори російських композиторів. Гімни співати перестали. У пресі в матеріалах про капелу раз у раз стало з’являтися словосполучення Little Russia (Малоросія) як синонім України. Імпресаріо стверджував, що це піде лише на користь справі.
Ні маестро, ні його хористи не змогли довго виступати в таких умовах – 7-го травня у Нью-Йорку капела дала свій останній концерт.
У статті використані матеріали книги Тіни Пересунько Світовий тріумф Щедрика – 100 років культурної діпломатії України (збірник архівних документів), Київ, Видавництво АртЕк, 2018.
Post a comment