Січові стрільці та де їх шукати

Щоби зрозуміти, звідки взялися січові стрільці, треба поглянути на суспільно-політичне життя українців у складі Австро-Угорської та Російської держав на початку ХХ ст. Австрійці дозволяли націям, які входили до складу їх клаптикової імперії утворювати свої партії, брати участь у парламентських перегонах. Саме тому в Галичині, Буковині, Закарпатті легально діяли українські націонал-демократи, радикали, соціал-демократи та прихильники москвофільських поглядів.

Хто це такі

Опісля виборів 1907 р. до Австрійського парламенту кількість депутатів-українців в його складі зросла майже в 10 разів у порівнянні з 1897 р. Наші здобули 27 мандатів, з яких 17 належали національно-демократичній партії, 3 — радикалам, 2 — соціал-демократам, 5 москвофілам.

Зростанню політичної ваги українців у Австрійській державі протидіяли поляки. Вони ненавиділи українських селян, перешкоджали діячам науки та культури, які хотіли заснувати український ВУЗ. Але зимою 1914 року завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького поляки та українці порозумілися. Наші земляки мали отримати додаткові місця у Галицькому парламенті (сеймі) і повноправне представництво у різних сеймових комісіях. Поляки пообіцяли не чинити перешкод заснуванню українського університету у Львові.

На фоні цих подій активізувалася діяльність неурядових (громадських) організацій українців. У тренді були спортивні націонал-патріотичні об’єднання – «Січ», «Сокіл», «Пласт». Зокрема спортивно-пожежно-руханкове товариство «січовиків» було організоване ще у 1900 р.

У 1913 році функціонувало понад 900 «Січей», які об’єднували навколо себе близько 80 тис. українців. Лідером руху був Кирило Трильовський, доктор юриспруденції, один із фундаторів радикальної партії.

Саме на базі цього «Січі» молодь так би мовити «підсіла» на державні проукраїнські ідеї. Більше того: вони тренувалися, були спортивно-підготовленими, а за рік до початку Першої світової добряче «натаскалися» у військових справах та стрільбі. Буквально за два місяці до війни спортивні й військові «Січі» провели багатотисячні мітинги під гаслами визволення від іноземного гніту Галичини та Наддніпрянської України та створення на цій основі самостійної України.

І от всі в очікуванні світового конфлікту. У двері стукає Перша світова. Що роблять українські політичні партії? Думаєте поливають один одного брудом чорного піару, метають лайном взаємних звинувачень в намаганні справити вплив на електорат? Ні, тоді українські політики були мудрішими. Вони об’єдналися у Головну Українську Раду, яка поставила за мету – відстоювати права українців в умовах збройного конфлікту та гуртувати навколо себе активістів – військових та політичних, які би взялися за діло, коли виникне нагода створити Українську державу. Забігаючи наперед можна сказати: їх ідеї та прогнози цілком виправдалися. Україна хоч і ненадовго, але здобула самостійність, а «січовики» склали основу її армії.

Висновок тут от який: влада Австро-Угорщини давала народам певні політичні права, завдяки яким українці мали своїх представників у парламенті та могли створювати неурядові організації. На цій платформі й зародилися Українські січові стрільці.

Перша світова

Розпочинається війна. ГУР публікує маніфест, в якому закликає українців починати боротьбу за своє визволення. Паралельно наші політики добиваються того, що в складі Австро-Угорської армії можна буде сформувати український підрозділ. Австрійці дають добро.

28 000 добровольців зголосилося вступити до українського формування. Тільки 10 000 змогло прибути на збори у вересні 1914 р., бо територію Галичини частково окупувала Російська армія. Австрійська влада відсіяла кожного четвертого, і дозволила утворити Легіон УСС чисельністю 2 500 вояків.

– Нас мало, але ми у мазепинках, – мабуть кричали тоді «січовики». Вибору фактично не було, сенсу ображатися на австрійців – теж. Була лише одна дорога – на поле бою.

Спочатку австрійське командування не поспішало кидати УСС на передову, бо не мало впевненості у їхній відданості. Перші битви «січовиків» відбулися на Борецькому й Ужоцькому перевалах. Тоді стрільці добряче постріляли кубанських козаків. Після цих битв відбулося доукомплектування УСС українськими селянами із закарпатських сіл. Австрійське командування почало скеровувати «усусів» на найважчі завдання.

Першим серйозним тест-драйвом для стрільців стали бої за гору Маківка.

Запеклі позиційні битви на просторах Українських Карпатах, що точилися з 29 квітня до 4 травня 1915 відклалися у нашій історичній пам’яті. Тоді підрозділи австро-угорської 55-ої піхотної дивізії фон Фляйшнера (до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових стрільців) та російські сили 78-ої піхотної дивізії генерала Альфтана билися, аби задля заволодіти панівною висотою — горою Маківка з метою контролю над селом Козьова.

 

Як то кажуть – Бог любить трійцю. Росіяни саме стільки разів штурмували позиції австро-німецько-угорсько-українських військ на цій горі. Перша атака завершилася повним провалом.

Після другого нападу росіян, австрійські офіцери писали доповіді у штаб, і хвалили бійців УСС.

Після третьої атаки росіяни були просто ошелешені. Вони потрапили у справжнє пекло. А все тому що австрійці використали вогнемети. У бою від їхнього згубного вогню загинуло майже сто російських солдатів. Багато одержали опіки. Іншою великою проблемою були закладені австрійцями на схилах гори фугаси, які продовжували забирати життя росіян навіть після їх перемоги.

Відразу ж після захоплення російськоімперськими військами Маківки в ніч із 21  квітня ( 4 травня) на 22 квітня ( 5 травня ) 1915 року австрійське командування знову кинуло стрілецькі курені в контратаку, що була відбита. Висота 958 залишилася за російськими формуваннями.

Фактично у тому бою росіяни перемогли. Але вони зазнали значних втрат, одначе Австрія виграла час для зосередження німецьких військ 11-ої армії фон Макензена на ділянці Горлиці-Тарнув і наступного успішного прориву східного фронту, який призвів до загального відступу російсько-імперських військ з Галичини.

Під час боїв на Маківці 35 вояків УСС потрапило до російського полону. Загалом росіяни полонили чимало українських солдатів, які воювали за Австрію. Потім цих хлопців відправили до концтаборів. Та коли у Росії та Україні сталася революція 1917-го р., ці полонені українці вийшли з концтаборів та подалися у Київ, де приєдналися до нового українського війська.

Січові стрільці на варті Української незалежності

Київ. 1917 рік. Утворюється Українська центральна рада. У Росії відбувається революція. До влади приходить тимчасовий уряд, а потім – комуністи на чолі з Леніним. Вони не визнають українську владу в Києві, і починають проти України військову агресію. Нічого нового.

У Києві тоді зібралося багатенько тих самих хлопців з легіону УСС. Вони повиходили з російських таборів для військовополонених. Що ж їм робити? Звісно, що організовуватися, воювати, уже навіть не виборювати Українську державність, а відстоювати.

У листопаді 1917 року в Києві утворюється Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. У грудні-січні він вже брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Наприкінці січня 1918 Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання комуністів у Києві.

Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, січовики відмовилися служити пронімецькому монарху. Тому їх роззброїли і розпустили.

Але вже коли сили лояльні до УНР скидали владу гетьмана, окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти  Скоропадського, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників.

В найкращий період своєї бойової могутності Січові стрільці, якими командував Євген Коновалець, мали такий склад:

Бійці січових стрільців склали основу Української Галицької армії.

Роман Коржик