“Модернізуйся або помри”. Ярослав Грицак та пошук прописних істин

Гарні тексти завжди провокують дискусії. От і я хочу не погодитися із двома колонками історика Михайла Дубинянського Теорія і практика та Після томосу. Вони написані на різні теми, але за однією схемою: з усього потоку думок у публічному просторі автор узагальнює дві протилежні позиції та робить висновок, що поєднати їх неможливо.

На тлі загальної депресії в Україні це не додає оптимізму. Адже кожна з позицій не дуже вже й хороша, а якщо об’єднати їх не виходить, значить, ми, м’яко кажучи, в патовій ситуації.

Наприклад, у матеріалі Теорія і практика Дубинянський пише про “світ теорії, де дискутують про цінності і долю Батьківщини” і “світ практики, де вирішуються прикладні політичні завдання”. Перший схожий на “затишну вежу зі слонової кістки, де можна посидіти в приємному товаристві, розмірковуючи про високі матерії. Але чим ближча весна 2019-го, тим виразніше перший світ здаватиме позиції другому. В теорії можна залишатися над сутичкою, не відносячи себе ні до умовних порохоботів, ні до умовних зрадофілів. На практиці ця зручна позиція, найімовірніше, буде дискредитована. І це загрожує для нас ще більшим розколом. Зрештою, “ліберали” і “націонал-консерватори” ніколи не були справжніми однодумцями, а лише ситуативними союзниками у боротьбі проти Януковича і Путіна”.

Я от не знаю, до якого з цих світів віднести себе. Націонал-консерватори вважають мене лібералом, ліберали — націоналістом. Водночас націонал-консерватори не подобаються мені стратегічно. Вони намагаються будувати націю замість того, щоб модернізувати її. А ліберали дратують своєю яловістю. Вони можуть добре говорити і писати, але з цього не народжується нова якість.

Доведеться робити речі, які зараз здаються неможливими

Теоретично я хотів би жити у вежі зі слонової кістки. Практично ж розумію, що в Україні її не існує. Тому відсиджуватися на виборах-2019 буде ніде.

Зате є різні способи жити поза вежею зі слонової кістки. Наприклад, обирати між порохоботами та зрадофілами або ж намагатися змістити центр дискусії з обговорення кандидатів на їхні принципи.

Те ж стосується конфлікту, описаного Дубинянським в іншому матеріалі: сутички “простори патріархальних цінностей, молитов за Україну” і “простори модерного, світського, розкутого, де насміхаються над “духовними скрєпами”.

Я працюю в Українському католицькому університеті та багато подорожую Україною. І можу відповідально заявити, що ніде більше не зустрічав такого “модерного простору”, як у нашому університеті. Але тут не насміхаються над “духовними скрєпами”. Оскільки все побудовано на повазі до людської гідності.

Якщо перейти на мову узагальнень, то найкраще ці речі концептуалізував Лешек Колаковський у тексті з промовистою назвою Похвала непослідовності. Світ, пише він, рятує порода людей, які їдять котлети, але не можуть зарізати курку; є лояльними до держави, але не пишуть доноси в спецслужби; вірять у бога, але не вимагають спалення єретиків. Тому розумна людина спокійно може бути “консервативно-ліберальним соціалістом”. Або ж “національно-консервативним лібералом”.

Будь-який принцип, доведений до логічної послідовності, суперечить сам собі. Не можна бути терпимим до рухів, які сповідують нетерпимість. Але навіть у світі позитивних цінностей не існує двох, які можна повністю безконфліктно модернізувати. Скажімо, повна свобода виключає рівність, а за повної рівності неможлива свобода.

Читати далі: https://nv.ua/ukr/opinion/propisni-istini-2489406.html