Каральна психіатрія у СРСР як метод боротьби з опозицією
В кінці XVIII ст. Дарвін висунув теорію про еволюцію видів, зокрема довів, що людина походить від мавпи. Радянське КДБ пішло далі і довело, що овоч може в минулому бути людиною, а потім цей процес можна обернути в зворотну сторону. Зараз я не про дивні дитячі мультики, які ми звикли бачити по телебаченню, а про конкретний метод боротьби з опозицією в СРСР – каральну психіатрію.
Перед тим трошечки історії. Репресивна психіатрія використовувалась в різні періоди історії, зокрема за Наполеона III в боротьбі проти руху сен-симоністів. Їх ідеї оголошували ознаками психічного відхилення. Проте план «овочезації» тоді провалився через те, що багато лікарів співчували жертвам, а подекуди і самі переходили на їхню сторону.
В боротьбі з опозицією цей метод відразу сподобався органам КДБ і особливо широко застосовувався до дисидентів. Цікавим є той факт, що відбувалось це на фоні хрущовської лібералізації. Звичайно найбільш популярним він став за Брежнєва, в період так званого періоду неосталінізму.
На думку авторки, це можна пояснити тим, що після ХХ з’їзду КПРС та доповіді Хрущова «про культ Сталіна та його наслідки» неформальні тусовки шістдесятників почали виростати по всій країні, як гриби після дощу. Невдовзі Хрущов зрозумів, що пора «показати Кузькіну мать» не тільки ООН. Мистецька діяльність тодішньої еліти явно виходила за рамки офіційного соцреалізму, все що не вписувалось в офіційні канони Хрущов назвав однозначним «лайном».
Головна проблема полягала в тому, що, сам того не розуміючи, пан Микита випустив зі скриньки ХХ з’їзду КПРС немислиме зло: приклад критики курсу партійних діячів, виявляється навіть Генсеки помиляються; початком реабілітації політичних в’язнів показав, що режим іноді саджає зовсім не винних людей. А головне – дав суспільству можливість вільно подихати «газами західної Кока-Коли».
Що робити з нонконформістською інтелігенцією було не ясно. Стара добра традиція за Успенським «хватать и не пущать», що вилилась в дві хвилі погромів інтелігенції не принесли бажаних результатів – дисидентів ставало більше, як перию на городі. Разом з тим можливість придушити в собі синдром вахтера, розгорнувши ширшу демократизацію радянське керівництво навіть в теорії не допускало. Запуск на повну котушку маховика репресій, як в старі добрі сталінські часи, міг сильно попсувати імідж радянського бренду, особливо після кривавих рік в Празі та Будапешті. До того ж більшість радянських дисидентів були членами комуністичної партії. Виходить бунт на кораблі, система десь тече і то серйозно.
Радянське КДБ і тут знайшло вихід – синдром «млявої шизофренії», який в природі існував тільки в радянській психіатрії.
Лекцию читал тогда ведущий психиатр, директор института Сербского и одновременно генерал-майор Морозов, и вот в конце кто-то из судебных экспертов спросил что такое «вялотекущая шизофрения». Професор, академик Морозов улыбнулся и сказал: “Понимаете, коллеги, ето когда галюцинаций нет, бреда нет, а шизофрения – есть.
Правозахисник та дисидент Семен Глузман
За допомогою старого доброго аміназину з будь-якого затятого дисидента в психушці робили редиску, на жаль не ту про яку говорив персонаж «Джентельменів удачі».
Найгіршу серед дисидентів та найкращу в середовищі КДБ репутацію в цьому плані мав інститут імені Сербського.
Было место, где если надо было, то можна и лягушке и крысе поставить диагноз шизофрении. Это место называлось четвертое специальное отделение института Сербского в Москве.
Семен Глузман
«Потрапив до інституту Сербського. У мене стали брати кров по цілому шприцу через день. Всього за 20 днів у мене взяли 10 шприців крові по 10 куб сантиметрів в кожному. Для яких аналізів потрібна була така кількість крові, ніхто з хворих не розумів. Самопочуття моє з дня на день погіршувалося, на прогулянки я не ходив, спав цілодобово. Щойно вставав з ліжка починала крутитися голова, підступала тошнота і я втрачав свідомість. Ніхто з хворих не отримував так як я – 12 кубиків в одному уколі, інші отримували 2-3 кубика. Негативний вплив на моє здоров’я здійснювало й те, що в мене через день брали по повному шприцу крові. А харчування було недостатнім, низькокалорійним…З кожним днем ставало дедалі гірше. Мій організм був отруєний аміназином. Крім головокружіння та втрати свідомості почалися болі в серці. Я відчував, що помираю, але мені було все одно. Мені хотілося лише щоб мене ніхто не чіпав», – розповідає дисидент Юрій Ветохін.
По всій країні створювалися спеціальні психіатричні установи тюремного типу, де медперсонал не обов’язково мав мати медичну освіту, краще – посвідчення працівника КДБ. Примусове лікування здійснювалось відповідно до «медичних норм».
Была необходимость как то напугать страну. И вот тогда появилась советская психиатрия. Потому что 7 лет – это огромный срок, но это не расстрел, как сталинские времена. А когда вы попадаете в психиатрическую больницу, где у вас строка нет: вы там можете просидеть и всю жизнь, и через несколько лет. Приговора нет, вы не знаете, что с вами будет
Семен Глузман
В Україні найбільш популярною» подібною установою була клініка в м. Дніпрі. Тут «лікувались» від опозиційних настроїв Анатолій Лупиніс, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Йосип Тереля. Щоб переконливіше довести дисидентам, що вони «хворі», терапія доповнювалась галоперидолом.
Систему каральної психіатрії в СРСР скасували лише в 1988 році. 16 психіатричних лікарень спеціального типу МВС СРСР передали до Міністерства охорони здоров’я СРСР, а п’ять лікарень ліквідували. З психіатричного обліку зняли 776 тисяч пацієнтів.
Ярослава Шеремета
Post a comment