Другий Універсал. Як Росія Українську владу легітимною визнала

Питання українсько-російських відносин – це війна, яка триває на Донбасі та відверте невизнання кремлем присутності своїх військ в Україні. Однак сто років тому Росія вміла визнавати. Ні, не свої провини, а легітимність української влади – Центральної Ради. То що ж заважає їй бути компромісною сьогодні?

 

1917 рік. Розрив соціальних зв’язків та нова ідентичність

 

Революція, зречення царя та поява Тимчасового уряду привела до розриву старих соціальних зв’язків. Відбулися зміни в ідентичності. Бо що таке ідентичність? Це те, ким людина себе вважає, уявляє, ідентифікує, до якої соціальної групи відносить.

 

До Першої світової війни та революції коли запитати у селянина з Полтавщини «чи й ти?», він відповість «я тутешній». Так само буде із селянином Миколаївським, Черкаським. Для них важливішою була прив’язка до свого села, локальної території.

 

Прийшла війна. Селяни потрапили на фронт, у окопи. Там вони пересікаються з городянами – москвичами, петроградцями, а також з російськими селянами. Ті з них насміхаються – за смішну мову, за поведінку. У такій атмосфері селянин з Полтавщини розуміє, що у нього куди більше спільного з селянином Миколаївським, Черкаським, ніж із російським.

Плюс, немов грім серед ясного неба, на голову українських селян падає звістка про зречення Царя. Все, тієї влади вже немає. Тим паче – цар завше був чимось більше ніж просто влада. Він же Богом даний народу, а для людей того часу віра  –  фундаментальна цінність.

 

Нові реалії стають для людей нелегітимними, безглуздими, непотрібними. Те, у що вони вірили, чого боялися, що поважали – раптом зникає.

 

І так не тільки з українцями. Та сама Фінляндія вважала себе вірною Росії через особисту присягу Царю, вирішила, що коли вже немає імператора, то вона має повне право стати незалежною.

 

Паралельно перестають працювати державні інституції, правоохоронні органи, владні установи. А людям треба ж на щось опиратися, сподіватися, покладатися. На перший план виходять родинні зв’язки, а далі вже й національні. Бо селянин з Миколаєва, ближчий, ніж селянин із під-Москви.

 

Українські солдати вже не захотіли воювати за новий Тимчасовий уряд , який замінив Царську владу. Бо вони просто не розуміли, що то таке – той Тимчасовий уряд? А ось за Україну можна. І виникає ідея українізації війська. Українські громадські активісти вже не хочуть працювати у російському законодавчому полі, бо його немає. Українські політики розуміють: коли росіяни створюють нові органи влади, то чому би нам не створити свої?

 

Так у Києві постає Центральна Рада. 23 червня 1917 вона опублікувала Перший Універсал. Цей документ сказав, що Україна має бути вільною, а її політичний режим, устрій та конституційний лад – хай визначаються на чесних демократичних виборах. Про це, а також про відносини з Росією, необхідність перевиборів на місцях та фінансову децентралізацію говорив текст Першого Універсалу.

 

Українська влада та її вимоги

 

Та все ж треба закріпити свою легітимність і у правовому порядку оформити відносини з Росією. Уже Перший Універсал оголосив Україну вільною, але про повну Незалежність мова не йшла. У тексті так і писалося:

 

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на свої землі має право сам порядкувати своїм життям.

 

Тодішні українські керманичі – Грушевський, Винниченко, Петлюра певною мірою жили за політичними традиціями ХІХ століття. А що таке 19 століття для Українського руху в ідейно-політичному плані? Це ідеї «Кирило-Мефодіївського товариства» – таємної організації, яка виникла у 1845 році. КМТ ставило мету – створити демократичну конфедерацію слов’янських народів. Ні, мова не про те, що Центральна рада повністю сповідувала ідеї КМТ. Просто лідери Ради мали політичні та ідейні погляди, які виросли на основі ідей Кирило-Мефодіївців, тож їм здавалося, що демократичний союз між Україною, Росією, Білоруссю – буде хорошим інструментом для незалежності та безпеки всіх народів. Це щось типу НАТО чи ЄС, тільки чисто на для народів слов’янських.

Спочатку Тимчасовий уряд Петрограду не визнавав владу УЦР. Та після тривалих переговорів Київ та Петроград досягли компромісу.

 

Влада із міста на Неві визнала право України на автономію, а Центральну Раду та Генеральний секретаріат — політичними органами.

 

Київ визнавав, що остаточно питання про форму та характер автономії вирішуватимуть на Всеросійських Установчх зборами. Крім того УЦР заявила,  що Україна не претендує на цілковиту державну незалежність.

 

Центральна рада приймала умови ТУ про розширення її складу за рахунок представників національних меншин України. Вона взяла зобов’язання розробити проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено.

 

І нарешті питання військове у Другому універсалі визначалося таким от чином:

 

Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії, – сказано в універсалі.

 

Російське суспільство сприйняло таку легітимізацію України як злий жарт і навіть – трагедію. Російський історик Михайло Богословський так дивився на цю ситуацію:

 

Увечері газети з вийшли невеселими новинами про відділення Фінляндії і про поступки, зроблені урядом для України. Хай поступляться і фінляндцям! «Несуть Руську землю нарізно». Тисячу років історичний процес йшов у напрямку збирання Русі та об’єднання. Невже з сьогоднішнього дня на догоду кільком пройдисвітам-більшовикам, начитавшись німецьких брошурок в поганому перекладі, він піде назад? Розпадалася Русь після Ярослава, зате і була під ярмом татар.

 

 

Та в умовах розриву соціальних зв’язків ці слова історика вже не мали легітимного значення. Легітимною була діяльність Центральної Ради, бо на момент підписання Другого Універсалу, кожна українська організація, будь то сільська громада – громада, будь то який-небудь кооператив, кожна українська громадська організація могла висунути свого делегата до Всеукраїнського національного конгресу (з’їзду представників місцевого самоврядування всієї України).Якщо її чисельність становила до 50 осіб, то одного делегата, якщо більше сотні – то двох, і так далі. І зібралося понад 800 делегатів не тільки з українських губерній, а й з армії, з флоту .І цей конгрес надав легітимність Центральній раді, він оголосив Центральну раду виразником інтересів українського народу, і у квітні 1917 року Центральна рада стає представником політично активної частини українського народу.

 

У Петербурзі визнання політичної легітимності не сприйняли. Там розпочалися протестні акції, сутички з вимогою відставки Тимчасового Уряду.

 

Тоді у Росії не розуміли, як це українська влада може бути взагалі. Малороси, або українці як народ є – але вони мають бути разом з народом великоросійським. Чому так? Говорячи про Фінляндію, історик Бггословський також мав на увазі й Україну:

 

Дати Фінляндії  відокремитися – можна би; вона нічим не пов’язана з нами; але існувати самостійно і окремо вона не може, зараз же зробиться німецькою провінцією, форпостом Німеччини перед Петроградом, а тому наша безпека вимагає її зв’язку з нами.

 

Якщо у це речення замість Фінляндії поставити Україну, нічого не зміниться. Росіяни як тоді, так і зараз бояться, що політично-незалежна України – це форпост для Німеччини, Європи, Америки, плацдарм для діяльності цих держав проти державної безпеки РФ.

 

Тож досвід сторіччя революції – актуальний і сьогодні. Проблеми ті ж самі – агресія з боку Росії та боротьба за легітимність у її очах.