Врятувати рядового Черчилля

«Врятувати рядового Черчилля» – саме так міг би називатися пригодницький блокбастер, в який би помістилася історія одного полтавського авантюриста. Уявіть себе на місці Юрія Покоса: їдеш у Африку воювати за голландських колонізаторів проти британських імперіалістів, береш у полон англійського журналіста, рятуєш йому життя, а потім опиняєшся в розкішному палаці англійського лорда, який влаштовує тебе на навчання до Оксфордського університету. Але ти кидаєш навчання і пускаєшся у світові мандри – США, Франція, Італія, Німеччина, Туреччина, Балкани. Саме такими були молоді роки одного журналіста, громадського діяча та письменника з Полтавщини.

Український Індіана Джонс

Юрій Покос (псевдонім Будяк) народився у 1878 році в селі Красногірка Красноградського району Полтавської губернії. Тепер це територія Машівського району. Проте, недовго він жив на Полтавщині. Після закінчення сільської школи молодого та амбіційного вітром змін занесло до Катеринославу (Дніпро), потім – у Крим. А далі він і взагалі покинув Україну, поїхавши на Кавказ. До 1899 року юнак встиг попрацювати вантажником, помічником аптекаря, чабаном, матросом та бляхарем, матросом, аптекарським практикантом. Паралельно встигав учитися в гімназії екстерном.

І от настає саме той переломний момент. Газети на всю трублять про визвольну війну в південній частині Африки, де молоді бурські республіки Трансвааль і Оранжева ведуть боротьбу проти британських колонізаторів, які хочуть видобувати на їх території золото і алмази. Авантюрист Покос відправляється на чорний континент, воювати за незалежність Бурів. Юрію тоді виповнився 21 рік. Приблизно в такому ж віці, а якщо бути точним, то навіть у 17, герой однойменної кіноепопеї Індіана Джонс пішов добровольцем у бельгійську армію на фронти Першої Світової аби воювати проти німців.

То чому ж молодий полтавець замість того, щоб мандрувати світом їде на цю війну? Відповідь на це питання у книзі спогадів «Червоний Парнас» озвучує письменник Василь Минко, дослівно переказуючи текст своєї розмови із Юрієм Будяком:

На допомогу африканцям з усього світу потягнулися добровольці. Охоплений палкої ненавистю до англійських завойовникам, помчав в той трансваальский вогонь і я…Спочатку воював рядовим, а потім, опанувавши мовою і звичаями того краю, став командувати невеликим загоном. Діяв той загін по-партизанськи: вночі нападав на ненависних чужинців, тихо, поодинці знищував їх…

Гуманізм в такій війні протипоказаний, – коментував дії загону Будяк. – Але час від часу він прокидався в мені, і я рятував когось від смерті, брав у полон

І от одному британському кореспондентові в цьому плані дуже пощастило: коли він потрапив у полон до бурів, і над його життям нависли темні хмари смерті, а гаряче дуло рушниці вже дивилося в його бік, Юрій Будяк активував режим «гуманізм» і не дав бойовим побратимам прикінчити молодика з олівцем та записником в кишені. Виявилося, що тим «молодим і зеленим» репортером був Вінстон Черчилль – майбутній британський прем’єр-міністр. Він разом з англійськими солдатами їхав на бронепоїзді, а партизани полтавського «Індіани Джонса» прикрасили колію кількома кілограмами динаміту, і зробили так, щоб він у потрібний момент детонував. Бах! Потяг сходить з рейок, солдати гинуть. Ті, хто вижив, потрапляють у полон.

Юрій Будяк не поспішив доставляти полоненого в штаб. І це рішення вже наступного дня врятувало життя полтавському журналісту. До британських військ надійшла підмога, і вони оточили бурських повстанців-підривників. Тепер вже смерть дихала в спину Юрку. Але містер Черчилль – ввічливий папарацці. Він розповідає землякам, що бурський кеп врятував його і, махаючи руками, відпускають Будяка на всі чотири.

Що було далі? Історія про це мовчить, але вже у 1903 році Юрій Покос опиняється у Лондоні, де його у своєму маєтку приймає нащадок герцога Мальборо, батько Вінстона Черчилля, лорд Рендольф Генрі Спенсер Черчилль. Заможний англієць пропонує українцю оплатити його навчання у Оксфорді. Юрій починає починає студіювати гуманітарні науку у стінах старовинного закладу, але дуже швидко кидає це діло, дякує Черчиллям за гостинність та щедрість і знову пускається в мандри. Жага до пригод перемагає.

Революція та літературна кар’єра

 Що ж було далі з нашим «Генрі Джонсом – молодшим»? Спочатку він закінчує вчительські курси, У 1905-1907 рр. Юрій Будяк – активний революціонер, політичний в’язень царського режиму. Весь цей час любитель пригод пише вірші, які видає по закінченні революційних подій. У 1907 році виходить його перша збірка «Невольниця».

Під час Першої Світової війни Юрій Будяк, відверто кажучи, «відкосив». Спочатку його призивають та направляють у школу прапорщиків до Одеси. Але проблеми зі здоров’ям так і не дали йому закінчити навчання. В роки революції 1917 – 1921 рр. Юрій працює в апараті Центральної Ради.

Коли ж в Україні утвердилася радянська влада, наш герой кидає політику, авантюрні пригоди і присвячує всього себе літературній діяльності. Він вступає до письменницької спілки «ПЛУГ», де успішно працює до 1 жовтня 1935 року. Але кар’єру письменника обривають сталінські репресії.

28 жовтня 1935 року Юрій Покос був засуджений на п’ять років виправних трудових таборів. НКВС приписало йому приналежність до контрреволюційної організації, активну контрреволюційну діяльність і терористичні настрої, тісні зв’язки з розстріляним Григорієм Косинкою та арештованим керівником «Плугу» Сергієм Пилипенком. Чекісти також пригадали короткочасну службу в апараті Центральної Ради, роботу в українській пресі і обізвали Юрія націоналістом. За всі ці «гріхи» колишній «Індіана Джонс» відправився у Карагандинський табір НКВС, а потім — в Ухті й Воркуто-Печорську в’язницю.

Радянський період життя Юрія Будяка у своєму романі «Загублений між війнами» описала письменниця Наталка Доляк. Авторка міркує про суть більшовицьких репресій, жертвою яких став наш герой:

… Ті відщепенці, яких виявили і знешкодили доблесні робітники державної законності, ті, котрим давали великі строки за статтями кримінального кодексу – згідно з написаними в енкаведівських кабінетах обвинуваченнями, – лише маскувались під личинами всесвітньо відомих професорів, талановитих акторів, принципових партійців, відповідальних директорів заводів, шанованих читачами письменників, мудрих вчених, досвідчених військових, геніїв інженерів, народних вчителів, які навчали мало не всю партверхівку теперішнього кремлівського пантеону. Небайдужі громадяни – ось основа основ правильного соціалістичного штибу життя. Без небайдужих громадян КАРЛАГ перетворився б у пустку. Невідомо, чи дочекався б бодай десятка справжніх ворогів. Небайдужий есересерівець добре зрозумів натяк вождя про ворогів, які зачаїлись десь поруч, він, небайдужий громадянин, змалечку приноровився вгадувати натяки вождів. Нюхав кожного – чи не ворог, бува, дивився в шпарину, чи не з ворогом, бува, хто спить, підслухував у слоїк, підставлений до стіни, – ану як у сварці хтось із подружжя та вверне яке вороже слівце…

 Велика країна – мільйони людей. Половина з них – небайдужі, інша половина – вороги. У цій боротьбі найголовніше – вчасно опинитись у таборі небайдужих, аби не стати ворогом. «Пильність іще нікому не заважала», – наказувала мама синові, відправляючи його до школи. Чекала, що син принесе якусь звісточку про свого друга, вірніше про те, що батьки того друга говорять, коли їх ніби ніхто не чує…

 

Екранізація (замість висновку)

Все, що сталося із Юрієм Будяком варте екранізації. Ця кіноепопея могла би стати українським варіантом пригод Індіана Джонса. Можливо ім’я Будяк тут не звучить. Ну нехай, його справжнє прізвище Покос, а ще один псевдонім Укр. Добре, можна взагалі не зав’язувати назву фільму на імені полтавця.

З точки зору піару – назва стрічки важлива річ. Але як би там не назвали цю ще ненароджену стрічку, думаю, що кіношку про те, як молодий шибайголова з Полтавщини мандрує світом, рятує Черчилля, тусується в епіцентрі двох великих революцій, та закінчує своє життя в окупованому нацистами Києві, варто було би глянути. І навіть не один раз.