Про колективну відповідальність. Сергій Жадан написав есей для німецького видання Шпігель

Жадан вважає, що це третя світова війна. І вільний цивілізований світ не має права її програти.

---

За останні вісім років виступати в Німеччині трапилось, мабуть, десятки разів. І попри те, що більшість німців доволі адекватно сприймала все, що в нас відбувається, підтримували нас, переживали, бачити траплялось різне.

Пам’ятаю, як на початку всіх цих подій, у березні 14 го, ми дискутували в Берліні з колишнім східнонімецьким генералом. Пам’ятаю, як радісно реагувала частина публіки на репліки генерала стосовно того, що “Росія має право на Крим”, що “Україна, опираючись, сама винна”, ну і так далі. Пам’ятаю, як на книжковому форумі в Ляйпцигу роздавали листівки німецькі троцькісти, говорячи, що в Києві до влади прийшли нацисти. Пам’ятаю, як дещо знуджено розпитував мене про ситуацію в Україні президент Штайнмаєр. Одне слово, я багато чого пам’ятаю. Тож коли Шпігель запропонував зробити репортаж із Харкова – особливо себе не стримував. Це, звісно, не звинувачення всіх німців – це нагадування.

Нагадування про те, що коли довго підгодовувати щура – з нього може вирости справжній монстр. І ось що робити з цим монстром – питання, яке сьогодні стосується всіх, а не лише комунальників на Північній Салтівці.

Читаємо есей, який Сергій Жадан написав для видання Шпігель.

Про колективну відповідальність

Мої друзі потрапили нині в Харкові під обстріл російськими «градами». Снаряд розірвався за кілька десятків метрів від них, влучив у машину, що їхала слідом. 5 секунд врятували їм життя. Вони не військові. Вони художники. Модні молоді художники. До війни робили свої виставки, жили мистецьким життям. Після російського вторгнення залишились у місті, займаються волонтерством – розвозять містом продукти й ліки, допомагають цивільним. Нині ось потрапили під обстріл.

Під обстріл у Харкові нині може потрапити будь-хто й будь-де: росіяни обстрілюють місто хаотично й безперервно, б’ють по житлових кварталах, по спальних районах, по школах, лікарнях, дитячих садочках. Вибухи чути весь час. Нині це наша реальність. Щоправда, місто не боїться, далі живе своїм життям. Просто тепер це життя відбувається під «градами».

Харків знаходиться зовсім близько від російського кордону. Тож російські війська з’явилися тут уже в перший день війни. Схоже було, що місто вони планували захопити швидко й малою кров’ю. Вже першого дня на окружній трасі довкола міста з’явилися російські танки. Де їх і спалили. Загалом, оборона міста виявилася доволі ефективною – росіян у місто не пропустили, ті їхні групи, які таки прорвалися до Харкова, були знищені. Оточити місто так і не вдалося, довкола самого Харкова українці спалили величезну кількість російської техніки та знищили багато живої сили ворога. Не в стані взяти місто приступом, росіяни почали винищувати його авіацією та ракетами. Втім, втративши над Харковом велику кількість літаків, нині літають не так охоче. Проте далі бомблять житлові будинки, в такий спосіб бажаючи помститись місту, яке не здається.

Місто далі функціонує. Працюють усі комунальні служби, з цілої країни до Харкова йде гуманітарна допомога, евакуюється цивільне населення. Якщо не зважати на постійні звуки обстрілів, може скластися враження, що місто живе нормальним життям. Щоправда, перехожих на вулицях не так багато. І розбитих будинків стає щоразу більше. По обіді вулиці порожніють – харків’яни готуються до комендантської години. Вночі періоди тиші змінюються потужними вибухами, час від часу оголошують повітряну тривогу. Найбільше страждає величезний спальний район міста Салтівка – росіяни просто зносять ракетами багатоповерхові будинки. Саме там нині ледь не накрили моїх друзів.

Зранку я списуюсь зі знайомим священником, який залишається саме там – в зоні найбільших обстрілів, питаю як справи. Більш-менш – відповідає він. Служба в суботу буде? – питаю. Звісно, – відповідає він, – обов’язково.

Я не знаю як ця війна подається в Німеччині, як її показують, що про неї говорять. Бачив заяви деяких політиків, які виступають за те, аби «НАТО не втручалося в український конфлікт». Себто, не у війну з агресором, а в конфлікт. Мене це особисто зовсім не дивує. За останні вісім років, від часу анексії Криму, я мав більш ніж достатньо можливостей побачити, як громадяни Німеччини, Франції чи Швейцарії шукають щоразу нові способи не називати речі своїми іменами. Себто, не називати Росію країною-агресором, не називати Путіна злочинцем, не називати війну на Донбасі російсько-українською війною. Ми бачили, як західні уряди далі продовжують торгувати з Кремлем, при цьому говорячи красиві слова про свободу та демократію. Я не знаю, коли завершиться ця війна, і яку ціну ми змушені будемо заплатити за нашу перемогу. Але вже тепер хочу сказати про колективну відповідальність Заходу за все те, що тут відбувається. Ви надто довго й надто безсоромно торгувались зі злочинцями, ви надто довго обирали між принциповістю й власним комфортом, забувши про всі партнерські зобов’язання, ви надто довго дозволяли російській пропаганді заповнювати вашу свідомість брехнею про «українських нацистів» та громадянський конфлікт в Україні. Мені здається, після того, що росіяни зробили з Маріуполем, Харковом, Черніговом та іншими українськими містами не може бути жодних компромісів у ставленні до сьогоднішньої Росії.

Це не війна російської армії з українською армією. Це війна російської армії з українським народом. Те, що відбувається – справжній геноцид українського народу. Росіяни свідомо, планомірно й цинічно знищують цивільне населення, нищать інфраструктуру, бомблять школи, театри, музеї, церкви, житлові будинки. Це нищення українського народу. І за це росіяни теж обов’язково будуть нести колективну відповідальність. Тут слід розуміти таку річ – в цій війні найбільше страждають міста, які навіть після початку війни на Донбасі були доволі лояльними до Росії, до останнього намагаючись розділяти Путіна й російський народ. Але за ці три тижні Росія зробила все можливе, аби в російськомовних українців Сходу зникли останні ілюзії стосовно населення Російської Федерації. Нас убиває не якийсь абстрактний Путін – нас убивають конкретні громадяни країни-агресора, які прийшли сюди саме за цим – убивати нас. Інакше це не назвеш. Кремль може будь-скільки нести маячню про «денацифікацію», проте вся ця ідіотська брехня втрачає будь-який сенс, коли бачиш розбомблений росіянами театр в Маріуполі.

Наостанок хочу сказати таке. Дорогі європейці, не майте ілюзій – це не локальний конфлікт, який завтра завершиться. Це третя світова війна. І вільний цивілізований світ не має права її програти. Якщо він дійсно вважає себе вільним і цивілізованим.

 

Починаючи з 24 лютого російські агресори регулярно обстрілюють українські міста ракетами. Однак, Москва заперечує це та говорить, що бомбрадує тільки об’єкти військової інфраструктури України. В обстрілах житлових кварталів та мирного населення російська пропаганда звинувачує Збройні сили України та націоналістів.

Друзі! Ми створили проєкт Artefact Info. Це – волонтери, які у режимі 24/7 збирають інформацію про злочини російських окупантів, фіксують всі дані про бойові дії, а також – заяви культурних діячів, спортсменів, компаній. Вони пишуть велику хроніку російсько-української війни, літопис, за яким історики вивчатимуть ці події. Всі дані після війни будуть передані професійним історикам для вивчення та опрацювання!

Редакція сортує все по тегах, за якими потім буде дуже зручно відшукати інформацію зі сфери, яка Вас цікавить.

Підтримайте їх – підпишіться на телеграм канал  або приєднайтеся та пишіть цей літопис разом з ними! Їм дуже потрібна ваша підтримка!

Щоби долучитися, напишіть у телеграм: +38 099 76 46 506