Ми не зрозуміли: брали інтерв’ю в автора чи його персонажа? Хто такий Джонні Волох та як його читати
Ну що — пора знайомитися зі справжнім андеґраундом української культури. Про Жадана Чи Забужко — писали, пишуть і писатимуть. А от чи напишуть про молодих локальних авторів, які можливо й ніколи не стануть відомими. Ви логічно запитаєте — а чи треба взагалі про них писати? Ми відповімо — треба, бо ні ви, ні ми не знаємо, хто з цього андеграунду стане знаковим, важливим, хто вистрілить. Тому журнал “Артефакт” починає досліджувати українську культуру із самих низів. Бо все велике — починається з малого. Будемо спілкуватися не тільки з маловідомим андеґраундом. Запитаємо щось і у відомих. Але тут важливіша ідея локальних культур, за які ми так уболіваємо і зрештою можемо офіційно заявити, що “Артефакт” — це медіа про місцеві культури. Нам справді важливо зібрати на одному майданчику контент про Львів, Полтаву, Чернівці, Тернопіль, Ужгород та інші міста. Бо локальна культура — прекрасна, малодосліджена, цікава, а ваш Київ — всіх задовбав.
І першим, хто потрапив на радари нашої редакції став письменник з Полтави Джонні Волох. Ми вже не раз публікували його прозу. Вона брудна, натуралістична, як у Чарльза Буковскі. Знаємо, ви втомилися від цих порівнянь, але такі порівняння є засобом комунікації. Тому скажемо: “Джонні Волох — це український Генрі Чінаскі. Чи то Чарльз Буковскі. Словом, ми й самі не зрозуміли у кого брали інтерв’ю — в автора чи в персонажа його творів. Тим і цікавіше. Поїхали!
Джонні, привіт. Твоє письмо — це справжній брудний реалізм. Як у Чарльза Буковскі. Скажи, ти сам віриш, що брудна реальність Америки була саме такою, як писав Буковскі? Чи то все пафос і понти пана Чарльза?
Я вірю у те, що сам бачив, у те, що читав. Буковскі писав без зайвого пафосу та понтів. Йому це все було просто не потрібно. Однак, думаю, його історії правдиві десь на третину.
Мені здається, всі думають, що США — країна можливостей. Це далеко не так. Нам показують її такою. Це опис реальності, а не сама реальність — все, що показують у фільмах, телевізійних шоу, це одна сторона медалі. А яка ж тоді — інша? Поки не відчую це на собі, не скажу.
Чарльз Буковскі
Плануєш поїздку в США? Де б ти хотів побувати?
Чесно кажучи, особливого бажання їхати до Штатів не маю. Та якщо колись потраплю туди, то хотів би відвідати “Місто Янголів” — його величність Сан-Франциско. Ну і до Нью-Йорку заїхав би.
Якби ти зустрів Буковскі в реальному житті, то що б ти зробив? Запропонував випити? Що б запитав у нього?
Я б купив йому випивки, запропонував покурити та запитав: старий, як ти зміг прожити таке життя? Як ти пережив усе те лайно, котре сталося із тобою? Як тобі вдалося не опустити руки та продовжувати писати?
Але ж — не Буковскі єдиним. Назви авторів, яких читав, читаєш і які вплинули на тебе?
Звісно, що не Буковскі — єдиним. Мені подобається Гантер Томпсон, Чак Поланік, Патті Сміт. Остання — дуже особлива авторка для мене.
Та все ж, найбільше на мене вплинув, чорт забирай, Чарлз Буковскі.
Твої історії — це тотальне бухло, зради, різний треш. Вони вигадані, чи то все реально з тобою або з кимось відбувалося?
Вони лиш частково правдиві. Багато з написаного — дійсно відбувалося зі мною, але частина — звісно ж, вигадка. Деякі події сталися з іншими людьми. Та все ж, Джонні Волох — це колаж різних людей та персонажів. Ну сам подумай: скільки пити й не померти від цирозу печінки — це треба вміти. Так, я бухаю, трахаюся та потрапляю в різні трешові ситуації. Однак, при цьому, завжди лишаюся собою. Звісно, в оповіданнях є реальні люди, з реальними ситуаціями, з реальними проблемами. Я дійсно багато подорожував країною завдяки своїй офіційній роботі, мав досвід знайомства з різними людьми. переживав різні емоції, саме через це у мене є цей цінний досвід і можливість додати в розповідь дещицю реалізму. Джонні, чорт забирай, Волох така ж людина як і всі — шкіра, кістки та кілограми лайна …. Ти розумієш про що я …
Чому тоді обрав коротку прозу, а не художній репортаж? Худреп — теж тобі такий жанр на грані літератури та журналістики, можна гонзо нормальне писати…
Це мені ближче. Репортаж — не зовсім моє. Але можна буде спробувати, якщо запропонують.
Тобі подобається концепція Ролана Барта “Смерть автора”? Це коли не важливо, хто автор — важливий тільки текст…
Так, мені ця концепція дуже подобається. Не важливо, хто автор, важливо — що він після себе лишив, які емоції та переживання дасть людям.
Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!
А це карта приватбанку:
4149 4991 1010 5317
Сьогодні література — це великою мірою стосунки читача з текстом, його історія, пов’язана з текстом. Які стосунки у читачів з твоїми текстами?
А чорт його знає. Якщо читають, значить їм заходить. Я точно знаю, що дехто з моїх подруг не любить їх читати та звинувачує мене у сексизмі. Вони думають, що я зверхньо ставлюся до жінок. Але це зовсім не так. Зараз модно бути толерантним. Однак література не може бути толерантною, доброю чи навпаки — злою. Література — це те, що стається в реальному житті, це те, що зафіксоване, відрефлексоване. Тому я й пишу доволі відверто. Саме тому мої оповідання викликають живі емоції, нехай і не завжди позитивні. Але я не намагаюся подобатися всім. Я позиціоную свого героя саме таким — грубим, нахабним, зверхнім та міняти стиль щоби догодити новим і модним тенденціям — не збираюся.
Є відома приказка, думаю ти знаєш її: “На милування — нема силування”.
Помітив, що ти любиш вплітати між рядків культурний контекст: часто акцентуєш на музиці, яку слухають герої. Це метод Стівена Кінга. Скажи чесно — замутив? Якщо ні — то поясни за музику…
Кінга ніколи не читав, але тепер знатиму, що ми чимось схожі. Музика — моє головне натхнення. Жодне оповідання не було написано в тиші. Я слухаю музику завжди — коли їм, коли п’ю, коли готую, трахаюся та купаюся. Це така ж частина моєї сутності, як і мій герой.
В оповіданнях мій герой часто тусується з музикантами. Це невигадана сторінка мого життя — я й сам провів купу часу з музикантами.
Поки маємо твою коротку прозу. А якби ти писав роман, великий роман — про що він би був?
Вже працюю над романом. Він буде про мене. Мабуть, це роман всього мого життя — почав писати його, коли мені ще й двадцяти не було. Не можу закінчити його, бо мої погляди на життя частково змінилися, тож мені хочеться, щоби в цьому романі відображалися ті ідеали, в які я вірю сьогодні, а не ті, які сповідував 10 років тому. Є над чим працювати, є що редагувати — цим і займаюся.
Як гадаєш, сьогодні роман як жанр не втратив своє значення? Ну, знаєш, люди люблять все коротше — коротку прозу, короткі відео, короткі члени…
Звісно, що ні. Хороші історії, незалежно від їх розміру, ніколи не втратять актуальності. Люди завжди хотітимуть вражень, ідей. думок, видовищ. Саме завдяки історіям люди можуть відчути себе на місці героя, пережити ці емоції.
Читач не обирає книги за розміром. Він обирає їх за змістом. Якби всі хотіли чогось короткого — то люди б взагалі не читали. Я б це порівняв із сексом: якщо він нудний та прісний, то хочеться, щоби це як можна швидше закінчилося. Якщо дуже сильно затягнути — він стане нецікавим та набридне. Якщо тримати темп, то це зовсім інакша історія.
З приводу членів — це теж окрема розмова. Яким би він не був — великим, малим, треба вміти ним користуватися. В цьому секрет успіху.
Як андеграундному письменнику жити у провінційному місті? Звісно, у нас все крім Києва, Харкова, Одеси, Львова та Дніпра – то провінція й вибір то не особливо великий. То ж як тобі життя у провінції?
Та нормально, але хотілося б краще. Не важливо, де ми живемо. Головне — з ким. Але я б не зміг жити у мегаполісі. Це не моє…
А де б ще міг жити крім Полтави?
Напевно всюди, де менше людей…
Місце дії твоїх оповідань — бари, паби, якісь ригалівки. Сам ходиш то по пабах?
Так, я люблю паби, часто ходжу на пиво. Паби мають щось таке, що притягує, не відпускає. І мова тут зовсім не про бухло. Скоріш йдеться про атмосферу — довгі розмови, музика, п’яні цікаві люди. Люблю все це!
Але зараз уже не той час. Курити в пабах не можна. Це трохи так вбило атмосферу. А раніше було — сидиш, куриш, поволі сьорбаєш пиво. А якщо бармен цікавий та комунікабельний — то взагалі шик. Правда, коли я напиваюся, бармени починають задобувати, ставити купу запитань. Одного разу мене це так розізлило, що охоронцям довелося викидати мене з пабу. Але це вже зовсім інша історія. Якось прочитаєте.
Назви улюблений паб Полтави та паб якогось іншого міста, який тобі найбільше сподобався.
У Полтаві я люблю “Валбер” та “Берлогу”. В Ужгороді мені сподобався паб “Черчилль”. Так він, чисто в англійському стилі. До речі, про візит до цього пабу напишу нове оповідання.
Ти пишеш російською. Якщо будеш видаватися — перекладатимешся українською чи як?
Якщо хтось захоче мене видавати, то мені все-одно, якою мовою. Українською — гарно буде, я тільки за. Головне — щоби моя писанина комусь заходила.
Так, я пишу російською, бо з дитинства нею говорю та думаю. Мені так простіше передати потік думок, сформувати образ героя. Українську мову я дуже люблю, це моя рідна мова, але використовувати її у моїх текстах — дуже важко. Занадто мелодійна в нас мова, важко нею писати у такому стилі.
Ну і наостанок: побажай чогось читачам Артефакту…
Вашим читачам скажу одне: ми всі певною мірою письменники, автори. Ми самі пишемо сторінки свого життя. Тому тільки вам обирати, якими ці сторінки будуть. Живіть, радійте, отримуйте від життя тільки найкраще. І перед тим, як щось зробити — подумайте: чи витримає ваша душа ці муки…
Почитати прозу Джонні Волоха можна на сторінках журналу “Артефакт”. Тут і тут.
Спілкувався Роман Коржик…
Post a comment