Лицарська поезія середніх віків. Мінезингери: поети, борці з корупцією 

Культура — це те, що залишило по собі слід. Культура — те, що колись було зафіксоване. Коли якісь події, пісні, історії чи легенди не змогли зафіксувати, то вони стають втраченими для культури та людей. Хто знає, чи думали так колекціонери з роду Манессе, коли 1300 року закінчили складати збірку віршів німецьких поетів. Вони записали туди тексти 110 авторів. І це все вручну. Намалювали їх ілюстрації. Це була лицарська поезія. Пізніше до книги додадуть ще три десятки літераторів. Тож, вірші 140 німецькомовних середньовічних поетів з 13-14 століття дійдуть до нас завдяки Гайдельберзькому рукопису, створеному в місті Цюрих, Швейцарія.


 

Маємо трохи українських перекладів, тож чому би не почитати та не поговорити про середньовічних поетів, які писали про хрестові походи, вродливих жінок, принижували селян, були готовими померти за Бога, короля й свою країну. Цих поетів назвали мінезингери.

 

Отже. Хто ж такі мінезингери? Це лицарі. А лицарі — воїни, які володіли землею та були привілейованою групою середньовічного суспільства. Але мінезингери — не просто лицарі, це лицарі, які писали вірші.

 

 

Навіщо?

 

 

Лицарю важливим було зафіксувати свій статус, показати всім іншим: “дивіться, я лицар, воїн”, створити свій публічний образ. Це як сьогодні свої публічні образи вторять політики, блогери, музиканти, артисти. У середні віки потреба писати вірші полягала ще й тому, що важливо було якось розфарбувати буденність.

 

Тому лицарська поезія — чудовий спосіб створити свій публічний образ, подолати одноманітність днів, ну й звісно проговорити все, що турбує — війна, любов, країна, хрестові походи. 

 

Не треба тільки сприймати лицарів, як пафосних, надмірних мудаків, котрі тільки й хотіли пишатися своїм статусом. Це сьогодні такий підхід ми приймемо як “манію величі”, а тоді — у середні віки, статус був умовою виживання, сутністю людських відносин. Якщо ти лицар — значить ти воюєш, проливаєш кров, ризикуєш, а значить — маєш право на свій статус, землю, ренту та інші почесті, зокрема — любов красивої жінки.

 

 

От, до прикладу, Вальтер фон дер Фоґельвайде, який жив у 1170 – 1228 роках, від імені жінки пише вірш “Пісня під липою”:

 

Під липою

В зеленім лузі,

Ген недалечко від ріки,

Як після свята,

Трава прим’ята

І потолочено квітки.

Співав там соловей в гаю,

Тандарадай,

Солодку пісеньку свою.

Прийшла я смерком

У луг зелений,

А він раніш туди прийшов;

Зустрілись ми —

І в серці в мене

Зашумувала ніжна кров.

 

Вальтер фон дер Фоґельвайде писав не тільки про любов. Його хвилювала політика, він хейтив Папську державу, міркував про тлінність всього земного, про обов’язки та гідність імператора, про обов’язки князів,  їх васалів. Ці думки зафіксував у вірші:

 

Я чув і бачив, що кожен робив і говорив.

Я чув, як у Римі брешуть і обманюють двох государів.

Через це піднялася найбільша сварка,

яка коли-небудь була на світі,

та навряд чи колись і буде.

Тоді стали розділятися на партії попи й миряни

(духовні й світські князі).

Настала біда, жахлива з усіх бід,

і тіло, і душа полягли мертві.

 

У цьому вірші, Фоґельвайде пише про короля Філіппа Швабського, який коронувався імператорською короною в Майнці, у вересні 1198 року. За три місяці до того суперник Філіпа Оттон Брауншвейзький також коронувався, однак в Аахені. Що сталося? Два королі? Подвійне проникнення? Ну, майже. Просто, у той час німецькі князівства були роздріблені та розділені політичною боротьбою: імператор хотів то все об’єднати, але у справи постійно втручалася римська церква. Папа хотів, щоби церковний податок — десятина, з кожного німецького села та міста — йшов напряму до Риму, Папа хотів, щоби король не міг призначати місцевих єпископів, а король — хотів призначати єпископів, бо єпископи могли агітувати людей за короля, й казати людям на службі, що король хороший.

Частина лицарів, які мали земельні ділянки маленького та середнього розмірів, підтримували ідею, що король має бути сильним, Німеччина — об’єднана під його владою, а великі землевласники та церква — знахабніли, ожиріли, хай трохи землі віддадуть іншим лицарям та селянам.

Це була політична боротьба, а поезія виконувала роль ЗМІ — фіксувала якусь думку, поширювала її.

 

Сьогодні заведено вважати, що німецька реформація, яку почав Мартін Лютер — це щось виключно таке, що стосується внутрішніх розбірок у церкві. Проте, ще за 300 років до реформації Вальтер фон дер Фоґельвайде критикував у своїх віршах дух наживи й марнотратства римської церкви, виступав проти індульгенцій, проти довільних інтердиктів, проти неправедного способу життя духовенства.

 

На Великдень 1213 року Папа наказав виставити по всій Німеччині чашки, в які повинні були опускатися збори на хрестовий похід. Поетові представляються ці ненависні чашки у вигляді живих істот. Він зупиняється перед однією з них і говорить зі злістю:

 

“Скажи, пані Чашко, для того чи послав тебе до нас папа, щоб ти його збагатила, а німців пограбувала?”

 

Ті зловживання, які вчиняла римська церква, можемо назвати корупцією. Тож, як бачимо, Вальтер фон дер Фоґельвайде був поетом-антикорупціонером та критикував Рим ще задовго до Мартіна Лютера.

З цього приводу можна почитати книгу “Інтелектуальні витоки європейської Реформації”, яку написав оксфордський історик Алістер Мак-Ґрат. Там автор якраз і показує, що ідеї реформації з’явилися задовго до Лютера й Цвінглі, детально описує ці ідеї.

 

А ми детально описуємо творчість наступного поета-мінезингера. Це Вольфрам фон Ешенбах, який написав поему “Парсіфаль”. Вона — про те, як лицарі шукають Святий Ґрааль. Це священна чаша з кров’ю Ісуса, за однією версією, за іншою — це символ жінки та матері, символ вічного відродження життя. Бо чаша вона з дерева, а дерево знову проростає, бо чаша схожа на жіночу піхву, з якої родиться життя, після того, як її наповнити.

 

Про Святий Ґрааль починав писати ще Роберт де Борон — французький поет. Його твори були такими популярними, що навіть сам Умберто Еко зробив де Борона персонажем свого роману «Бавдоліно». Однак більш поетично про Ґрааль мислив саме Вольфрам фон Ешенбах. Ось його рядки з поеми “Парсіфаль”:

 

Питав у матері синок:

«За що карають тих пташок?»

Просив їх в охорону взяти.

Дитині королева-мати

Сказала: «Правдонька твоя,

Не йтиму проти Бога я.

З-за мене птаству не співать?»

Та син не дав їй доказать:

«Що то за Бог? Хто він такий?»

«Скажу тобі,мій дорогий:.

Ясніший він за ясні дні,

І з ласки він прийняв на-вні

Обличчя людське. Пам’ятай, —

На мудрий заповіт вважай:

Лише йому молись в нужді, —

Він Вірний людям у біді

Той Чорний, то пекельний цар,

Невірний, зрадник, повний чар:

Його та сумніву з гріхами,

Мій сину, уникай думками».

Так мати мовила йому,

Щоб знав він Світло і Пітьму.

 

Вольфрам фон Ешенбах писав ще й ліричну поезію. У його любовних віршах розповідається про лицаря, який провів ніч зі своєю коханою, а зранку мусить знову розлучатися з нею, аби ніхто з придворних не помітив їх. Найчастіше саме дама виконує провідну роль — вона прокидається ще на досвітку та будить свого коханого, щоб він зміг вислизнути непоміченим:

 

Ти співом скрите кохання

Оплакував у час світання,

Дав після меду — квасу.

Любов хто, життя окрасу,

Сприймає так, —

Тим краще розлучитись,

Порад твоїх би почитись.

Дасть їм знак

Вранішня зірка, — занімій,

Не клич їх, вартовий.

 

Ось такою була поезія мінезингерів — лицарів, які хотіли зробити світ кращим. І нам здається, що таки зробили. Бо без них важко уявити реформацію. Бо без них важко уявити європейську та світову поезію.


Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!

А це карта приватбанку:

4149 4991 1010 5317

А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!

 

 

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *