Кола пекла українського Данте. Рецепти потрапляння до інших світів від Пантелеймона Куліша

З часу відколи з’явилась людина, смерть не дає їй спокою. Існуючи повсякдень у паралельних світах та з настирливою періодичністю нагадуючи про себе. Сучасна культура призвичаїлась її сприймати. Скажімо, італійський історик та літератор Умберто Еко спромігся укласти працю із масиву потворних образів, які з наближенням до модерності, в свідомості людей, трансформувалися у категорію звичного. Аналогічна історія зі смертю. Яка, приміром, почала фігурувати як герой коміксів. Втім вона і надалі містить щось Вергілієво-Дантівське. Щось потаємне. Таке, що потребує пошуків.

З українських діячів одним із тих хто знав рецептуру потрапляння до інших світів був Пантелеймон Куліш, який свого часу покуштував “плодів” пекла.

Справа зовсім не в його безсмертному романі “Чорна рада”. Виявляється, він “хворів” не лише літературою. Залюбуватися історією йому допоміг Михайло Максимович – перший ректор Київського університету. Під його впливом Куліш збирав та досліджував фольклор. До його заслуг відносимо ряд унікальних свідчень з усної історії, які за своєю тематикою досить різноманітні і почасти навіть містичні.

Одну із них було записано в неназваному селі. Респондентом виступила жінка. За її розповіддю, в один із днів вона відчула, що помирає. Коли настала її година, “то смерть и стала сь косою вь мене вь ногахь. Як стала, то “ноги такь и похололи”. Вихід душі супроводжувався й іншими моторошними ознаками: “морозь такь и пішовь у нась за спиною”. Коли ж настав момент розлучення з тілом, то “якь замахне косою [смерть], то душа тілько пурхь!”. Втім, очікуваної драбини Якова, якою слід дертися до неба, тут не зустріти. Одразу ж після того, на душу чекало перше випробовування. Вона перетворилась на птаха, шлях якому перекрили земні гріхи, що обсіли усі можливі кути хати. У цій ситуації їй допомогла хитрість: “дивлюсь, ажь вікно очинене. Я – пурхь у вікно!”.

Вважайте, що коли із гріхами ви навели лад, дорога до вічності відкрита. Гідом до неї  виявився дід, який ведучи в ті світи, тримав жінку за руку. З тієї миті бере початок ця мандрівка. З райських “хоромів” жінці вдалось побачити мало. Лише Богородицю, яка щось в’язала і дітей поряд, які їй допомагали. Просторішими були видива з пекла.

Побачені епізоди характеризуються однією особливістю. В них завжди фігурує трансцендентна сила, яка вчиняє справедливий суд. Приміром, у ситуації коли подорожнім трапились дві собаки, які посеред дороги гризлися. Дід пояснив, що це два брати: “коли вже й рідні брати бьютця, то де ж буде те добро між людьми? Нехай же стануть вони собаками и гризуться”. Пізніше пані розкриває карти, говорячи, що сталось це з руки Бога.

Ситуація із дорогою була вступним фрагментом топографії пекла. Аби побачити більше, дід запросив жінку лізти в яму. Зробивши, що наказано, вона зауважила, що там “вже другий світь”. В тому місці “скрізь сидять помершиі души, усе по статтям”. Тут мають ті, хто за життя не скупився і давав іншим й “все такь на столахь передь ними й лежить; а хто не дававь то так сидить”. Знайомі сільські образи на тому не вичерпуються. Потім жінка побачила двох волів, що ходили по полю – худого “якь дошка” та товстого в якого “жирь аж по землі теліпається”. Дід пояснив, що перші – це “багаті люде”, які “біднимь не помогали”. Тоді коли ситими волами є бідні люди, які “изь посліднего давали”.

Далі класичний для такої місцини топос: смола, в якій горить жінка. Тема жалібності тут знову ключова. Під час поління цибулі, жінка пожаліла дати перехожому їжу і тепер їй випала така фортуна. Щоправда, ця грішниця особлива тим, що її “дивлячись із неба” намагався врятувати син Онисько, який “жодної душі не обидивь”, але такі рятунки результатів не дали.

Наступний епізод, за своїм змістом гідний картин сюрреалістів. Поблизу криниці лежав чоловік. Через його рот текла річка. Він же благав “напитьця”. А все тому, що в часи жнив, не дав чоловіку води. Пізніше жінка відшукала у пеклі ще одного односільчанина – п. Бабинця. Сумнівно, що це справжнє прізвище чоловіка. Розповідь це лише підтверджує. Чоловік не захотів свататись до жінки, яку йому напророкував один дід, який зв’язував долі. Побачивши, що вона “та така ж нечумазна!”, вдарив її каменем і втік. Потім він все ж зійшовся із своєю долею, але тим бунтом прогнівив Бога. За що тепер мав нести кару у вигляді стояння “по поясь у жару”.

Подібного ґатунку наступний грішник – гайдамака. Він носив “гадь руками зь ями до ями”. Позаду нього, підганяючи, йшли чорти. Коли жінка запитала в діда за що той чоловік так страждає, почула, що він “довго розбивавь народь, різавь старого й малого”. Після того, як він “одумавсь”, пішов сповідатись, але жоден з трьох попів не захотів його вислухати, кажучи лише, що то “великі гріхи”. Через те він їх вбив. Згодом чоловік зустрів четвертого. Той його теж не висповідав, але допоміг.

Сказав, аби він посадив яблуневу гілку на цвинтарі та кожного дня, вранці та ввечері, носив ротом воду, і чекав допоки та виросте й плодоноситиме: “и поспіють яблука, и ти іхь усі струсишь, тогді спадуть з тебе и всі гріхи твоі”. В результаті всього, чоловік згодом струсив усі срібні яблука, а два золоті все ніяк не міг. Піп, який згодом повертався, пояснив йому: “оць же твоі два гріха висить, що ти отця й матір убивь”. Тому, він по смерті так і потрапив до пекла. Щоправда, важко сказати чого в цьому епізоді більше – людського сприйняття історії чи суб’єктивних вправлянь Куліша.

 

Коли жінка була готова йти далі, побачила кладку, “ажь лежить через провалля, хистка”. Страху наганяло те, що з провалля “тілько щось гуде, як в котлі кипить” і не видно дна. Ступивши, вона ледь не впала. Порятував дід, наказуючи, аби переповіла усім побачене на землі, бо “мученикь Івань у Киеві, вь печерахь, по шию в землі стоїть; а як увійде зовсім у землю, тогді ніколи буде каятьця”. На тому її шлях закінчився.

Затим, тема смерті та потойбіччя є важливим, проте часто маргінальним, елементом людського життя. Пекло зафіксоване Пантелеймоном Кулішем постає як одна із варіацій ексклюзивного внутрішнього “інтер’єру” та захованих “скелетів” того світу. Доступ до нього відкритий усім хто не жив згідно з християнськими чеснотами. Його образи та контент безпосередньо пов’язані із земними справами людини.

Ключовий заклик, який фігурує наприкінці фрагменту, нагадує про плинність людського життя та вагу гріха.

Ігор Гулюк