Бути переможцем. Юрій Андрухович – про успіхи України, мову культури і головний ризик у війни з РФ

Зустріти українського письменника Юрія Андруховича у Києві велика рідкість. Значну частину року літератор проводить у рідному Івано-Франківську, решту часу – в подорожах, дискусіях і презентаціях у Європі та за її межами, йдеться у інтерв’ю письменника журналу “Новое Время”. 

Уже два десятиліття він перебуває в статусі одного з найпопулярніших українських письменників сучасності. До того ж популярність Андруховича Україною не обмежується: його книги перекладено десятками мов. А його суперечливі колонки розбурхують українське суспільство і викликають гарячі суперечки про сутність української нації, своїх і чужих.

Рік, що минає, для Андруховича-письменника був успішним. Світ побачив новий роман Коханці юстиції, який, за признанням автора, він писав два десятиліття. На початку грудня роман став Книгою року в Україні за версією BBC.

Утім, в інтерв’ю НВ іменитий письменник не тільки розмірковує про літературу, а й торкається ширшої теми – підбиває підсумок п’яти років постмайданної України.

Україні, нам усім, бракує не перемог, а вміння їх, ці перемоги, бачити, зміцнитися духом від того, що вони є. Це моє абсолютне переконання. Що ближчі вибори, то песимістичніше налаштовані люди, вони говорять про можливий реванш. Вибори все ж ще не завтра, а тому не треба забивати собі голову песимістичними думками. Якщо ми постійно боїмося реваншу, якщо вже переконали себе в перемозі тих, хто здатен реванш наблизити, то ми неадекватні.

Європа говорить мовою культури, і ми могли б бути набагато успішнішими в її опануванні. Передвиборна президентська кампанія стартує лише в січні, а вибори навесні. Знаючи наших політиків, це великий термін. Тобто у кожного з них ще буде мільйон шансів для самознищення, провалів, для “все пропало”, для помилок, дурості і підлості, які можуть повністю перекреслити їхні передвиборні старання. Тому сьогодні очікувати і боятися якогось певного результату навряд чи розумно, ми не знаємо, яким він буде.

На жаль, сказати, що за п’ять останніх років ми пройшли точку неповернення до минулого, теж не можна. Зміни почалися у багатьох сферах, але всі вони ще не завершені, а дуже часто відверто гальмуються і дискредитуються, особливо у правоохоронній та судовій сферах. Держава як була правовою тільки на папері, так і залишається. В освіті, культурі та гуманітарній сфері все набагато краще. Зміни відчутніші, ніж деінде, але їх усе одно не можна вважати незворотними.

Якщо підбивати підсумок процесів у суспільстві, то, на жаль, набагато простіше говорити про речі, які нас все ще роз’єднують. Нас і далі роз’єднують досить істотні на цьому етапі історії моменти. Наприклад, ставлення до Майдану і висновки щодо нього. Або ставлення до Росії. Складно не бачити, наскільки значна частина українців не хоче прийняти того очевидного факту, що існує російська воєнна агресія проти їхньої ж країни. Вони продовжують цього агресора поважати і навіть любити, і що ближче до лінії фронту з ним, то більший відсоток цих прихильників.

Що може об’єднати? Думаю, на якихось менш помітних рівнях співмешкання це єднання відбувається увесь час, об’єктивно і неминуче. І навряд чи для цього нам потрібно вигадувати якісь особливі ідеї. Біда не в тому, що ми апріорі між собою посварилися, це неправда. Біда в тому, що наші конфлікти продукуються ззовні. Тобто над цим постійно працює російська пропаганда і російський інформаційний простір взагалі.

Нам у нашому громадянському становленні істотно, цілеспрямовано і масово заважають. І не хто-небудь, а чемпіон світу в подібних справах, йому дуже нелегко протистояти. Тому і протистояння це йде для нас зі змінним, м’яко кажучи, успіхом.

Колись свою збірку есе, написаних у 90-і, я назвав Дез_оріентація на місцевості, тому що так відчувало себе українське суспільство 90-х, збите з пантелику, дезорганізоване. Ось цей стан ми точно подолали. Українці стали значно організованішими, вони краще і якісніше бачать, до чого прагнуть, що їм потрібно. І свідчення тому не тільки два Майдани. Хоча насамперед саме вони.

На кожен Майдан у нас був свій Антимайдан, як місце зустрічі інших українців, все ще дезорієнтованих. Тобто у нас все ж іще досить нерівне суспільство, і не в сенсі майнової нерівності, а в розумінні цивільних навичок, володіння ними.

І все ж значно більше спільного у нас сьогодні з країнами Європи. Насамперед нас ріднить російська загроза. До того ж дуже чітко помітно, що в цьому сенсі нас краще розуміють і підтримують там, де, як і в нас, є безпосередній кордон із Росією. Тобто в країнах Балтії та Польщі. Країни, які з Росією безпосередньо не межують, відчувають себе набагато безпечніше, і, як наслідок, підтримка України з їхнього боку не так відчутна.

А ось із боку Угорщини навіть саме слово “підтримка” вже використовувати якось неправильно, там уже щось протилежне відбувається.

Із країнами Східної Європи у нас багато інших спільних знаменників, серед яких, на жаль, і спільні фобії, страх перед культурним розмаїттям. Але ось цей – географічна близькість Росії та пов’язана з нею загроза – визначає фактично все і насамперед те, чому Східна Європа все ще залишається Східною Європою.

Читати далі – тут.