Серп і молот – смерть і голод. Як комуністи заганяли закарпатців у колгоспи

 

Жоден зі створених колгоспів, крім ім. Борканюка та Димитрова, не був названий іменами закарпатських видатних постатей чи назв закарпатського походження. За комуністичною ідеологією всі вони були названі іменами комуністично-радянських діячів: Леніна, Сталіна, Хрущова, Маленкова, Жданова, Куйбишева, Чкалова, Кірова, Чапаєва, Будьонного, Шверніка, Мікояна, Ватутіна… Інші отримали назви комуністичної міфології «Шлях до комунізму», «Зоря комунізму», «Вперед до комунізму», «Вогні комунізму», «Шлях Ілліча», «Зоря Ілліча», «Нове життя», «Червоний партизан» та інші. Допускаємо, що це не випадково. Таким чином радянська влада приховано принижувала багатовікову культуру нашого краю та його народ.

Прихід радянських військ на Закарпаття

Прихід радянських військ на Закарпаття приніс його мешканцям чимало позитивних емоцій. Цю подію селяни зустріли радо і, висипавши на вулиці, вигукували «Руські прийшли!», «Руські прийшли!». Та вже невдовзі настала пора протверезіння… У селах відбувалися мітинги, на яких офіцери розповідали про бої за визволення краю та закликали їх допомагати Червоній армії хто чим може. У лічені години машини були заповнені картоплею, борошном, хлібом, капустою, солониною, яблуками тощо.

Проте таке доброзичливе ставлення краян до бійців Червоної армії десь наприкінці листопада 1944-го і далі відразу змінювалося, коли в села навідувалися військові й забирали чоловіків (з часом стало відомо, що їх забирали як куркулів). Мешканці сіл не могли зрозуміти цього, адже вони нічого не скоїли проти радянської влади.

Протягом наступних днів політвідділи 18-ї армії розгорнули активну роботу з встановлення нових порядків. Спішно «обирали» Народні комітети. Почалася активна пропаганда возз’єднання краю з Українською РСР. А вже 26 листопада 1944-го в Мукачеві відбувся перший з’їзд Народних комітетів (НК), на якому був прийнятий Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.

Результат пошуку зображень за запитом "26 листопада 1944-го в Мукачеві відбувся перший з'їзд Народних комітетів"

Швидкими темпами почалося формування нової влади. Народні комітети дедалі розширювали вплив на життя в краї. Були обрані земельні громади, які здійснювали наділи землі безземельним селянам і сім’ям добровольців Червоної армії та учасників 1-го Чехословацького армійського корпусу генерала Людвіка Свободи. Селяни сіяли зернові, саджали картоплю, вирощували овочі, займалися садівництвом і виноградарством. Поля були поділені на земельні ділянки, які належали селянам на правах приватної власності, добре оброблялися, тому врожайність була високою.

«Добровільно»-примусова колективізація

Та недовго закарпатці були самостійними господарями на власній землі, бо вже 1946 року запрацювала радянська репресивна агітаційно-пропагандистська машина за створення колгоспів. Для цього влада вигадувала різні методи тиску на селян із вимогою обов’язкового усуспільнення їхньої землі, тяглової сили та сільськогосподарського інвентаря. Вишукували куркулів та обкладали селян непосильними натуральними та грошовими податками, відбирали від них наявну землю.

У період колективізації влада значну роль відводила засобам масової інформації, щоденно з допомогою дешевих зразків комуно-радянської пропаганди зомбували селян. Чого тільки варті газетні публікації «про природу куркуля як злісного ворога колгоспного ладу». Але самого слова куркуль було недостатньо. Дошкульніше воно звучало у словосполученнях «куркулі-кровососи», «куркульська зграя», «куркульське кубло», «куркуль — ворог колгоспного руху», «хижі звірі — куркулі» тощо… «Закарпатська правда» за 7 грудня 1948 року писала: «За перші роки радянської влади колишні батраки поміщика Вайнбергера с. Бенедиківці та малоземельні селяни одержали землю, виноградники, допомогу на влаштування своїх господарств. Та все це не до вподоби бенедиківським куркулям. Вони залякують селян не вступати до колгоспу».

127060

З початком колективізації окружком КП(б)У направив у всі села області представників партійно-радянського активу для визначення куркульських господарств і занесення їх до списків куркулів. Ці списки в подальшому стали підставою для обкладання їх підвищенням сільгоспподатком, виселення за межі області та виключення з колгоспів тих «куркулів», які раніше стали колгоспниками. Після уточнення в серпні 1951 року на переселення до Красноярського краю було залишено 500 куркульських господарств із кількістю 1950 осіб. Крім того, згідно з довідкою відправки переселенців 1952 року в Грозненську область було відправлено 1109, а в Ізмаїльську 350 сімей одноосібників.

Радянська влада, здійснюючи насильницьку колективізацію, дуже поспішала. Усуспільнення майна сотень селян, як підтверджують архівні документи, здійснювали, як правило, протягом одного дня з порушенням усіх юридичних норм. До прикладу, в селі Медведівці, що на Мукачівщині, в актах прийому майна відсутні підписи. Всі 56 актів датовані одним днем, що свідчить про те, що їх склали формально, адже прийняти таку кількість майна за один день неможливо. До актів, як правило, не додавали розрахунки його вартості, що свідчить про довільну оцінку. Архівні документи інших колгоспів підтверджують таку ж практику і в інших селах.

Тиск на селян, які не вступали в колгосп, тривав. Вони обкладалися великими державними зобов’язаннями. Від них відбирали землю, забороняли випасати худобу на колгоспних пасовиськах, а залишившись ні з чим, вони вимушені були вступати до колгоспу.

Практичний поштовх до суцільної колективізації краю дали два перші колгоспи — ім. Димитрова у Росвигові, передмісті Мукачева, та ім. Хрущова в с. Есень Ужгородського округу. Їхнє створення відбулося в умовах, коли майже у всіх селах діяли «ініціативні групи». Втім, до кінця 1947 року, тобто через півтора року від початку колективізації, в області діяли лише 13 бідних колгоспів. Застосовані 1948—1949 років різні насильницькі методи примусового вступу до колгоспів суттєво прискорили темпи колективізації. Тому вже на 31 грудня 1949-го їх було 191, які об’єднали 10 543 приватні дворогосподарства.

Припускаємо, що радянська влада з метою підготовки селян до колективізації уже в 1945 році допомагала селу. З цього приводу газета «Закарпатська правда» за 21 жовтня 1945 року писала: «Значну допомогу трудящим надавала Червона армія. В період весняної сівби командування 4-го Українського фронту передало бідняцьким селянським господарствам 450 коней і 360 корів. Радянські воїни допомагали селянам у польових роботах. Все це дало змогу трудовому селянству успішно провести весняну сівбу». Крім того, на початку 1946 року держава передала селянам 1070 голів племінної худоби. Було відкрито 13 ветлікарень і 12 ветамбулаторій, значну кількість ветаптек. Того ж року для своєчасного обробітку землі в приватних господарствах краю було створено 9 машинотракторних станцій (МТС), які отримали 100 тракторів, 90 сівалок, 24 молотарки, 29 автомашин, 310 тракторних і кінних плугів.

На жаль, селяни тоді ще не знали, що за таке «добро» радянської влади невдовзі їм доведеться розплачуватися сталінсько-беріївськими ГУЛАГами на «просторах родины чудесной» своїми рідними людьми.

Результат пошуку зображень за запитом "колективізація на закарпатті"

У перші роки колгоспного господарювання, тяглова сила (коні й воли) та продуктивна худоба утримувалися в тих колгоспників, яким належала до усуспільнення, бо щойно створені колгоспи не мали жодних приміщень. Вони утримували її за рахунок колгоспних витрат, а за їхню роботу з догляду нараховували трудодні. Так само зберігався і колгоспний інвентар, що був усуспільнений… То були колгоспи без «кола і двора».

Роки колективізації для селян стали часом, який перевернув із ніг на голову все їхнє життя. Віддавши колгоспу майно, тяглову силу й землю і залишившись ні з чим, люди думали, що ж буде далі. На ті озимі, що були посіяні до створення колгоспів, селяни з надією чекали нового врожаю. Але не так сталося, як гадалося. Коли в липні настав час жнив, влада заборонила людям залишити для себе хліб, натомість під наглядом уповноважених із райцентрів примусила їх здати зібране зерно в колгоспні «закрома». З цього приводу в с. Шкуратівці, що на Мукачівщині, уповноважений Дьомшін після того, як його побили жінки, плакав, закривши обличчя руками, казав, що він не винний, адже його направили сюди «зверху». До честі голови села Василя Феделеша, секретаря партійної організації Андрія Стрижака, дільничного міліції Василя Свиди та потерпілого Дьомшіна інцидент не отримав продовження.

Перші роки колгоспного господарювання у всіх колгоспах були дуже важкими. Гнітюча думка, що постійно свердлила душу колгоспникам, які віддали землю і майно колгоспу, яке ніколи не вернуть, ні на мить не відступала. А одноосібники зі страхом день за днем чекали своєї черги на усуспільнення їхнього майна.

Відомо, що праця в колгоспі була дуже важкою. Колгоспники працювали за трудодні, тобто за відпрацьований день бригадир чи ланкова записували «трудодень». Встановленою нормою передбачалося, що кожний колгоспник упродовж року мав відробити 150, а колгоспниця 120 трудоднів. Колгосп у кінці року був зобов’язаний, у першу чергу, розрахуватися з державою фінансово й натуроплатою і лише після того — з колгоспниками, а це була мізерна оплата. В середньому для колгоспників залишалося десь по 550—700 грамів зернових на трудодень. Отже за 450 трудоднів чоловік і жінка отримували до 300 кг зернових. Колгоспи практикували накладання штрафів на колгоспників за невихід на роботу, одноосібників за випас худоби на колгоспному пасовиську — 500 крб. за кожний випас.

Знущання над беззахисними селянами — суть насильницької колективізації, адже услід за визволителями на Закарпаття прийшла зграя нелюдів, які насильницькими діями здійснювали зміну світогляду та соціально-політичного укладу місцевого населення.

Всі створені в краї колгоспи де-юре функціонували як самостійні юридичні особи з наданими статутом правами, усуспільненим майном та рахунками в банку, а де-факто — то були колгоспи без матеріально-технічної бази й іншого необхідного для здійснення нормальної суспільно-господарської діяльності рухомого й нерухомого майна.

У книжці «Розквіт Закарпаття в братній сім’ї народів СРСР», читаємо: «Вже в 1947 році колгоспи області виростили вдвічі вищі врожаї, ніж одноосібні господарства … вони зібрали врожай зернових у середньому по 19 ц із гектара». А хіба 19 ц — успіх? Ні. І брехня, що одноосібник збирав по 9,5 ц із гектара.

Влада через пресу на повну силу друкувала хвалебні матеріали про здавання хліба хліборобами краю. До прикладу, газета «Закарпатська правда» від 7 липня 1947 року помістила низку статей під заголовками: «Перший хліб — Батьківщині», «За п’ять днів», «Здали 600 пудів хліба», «Виконують першу заповідь» та «Рішуче прискорити хлібоздачу». А чого варте таке повідомлення: «Днями хлібороби с. Сторожниці Ужгородської округи організували червону валку з хлібом».

Війська 1-го Українського фронту. Фотограф Аркадій Шайхет

А секретар партійної організації колгоспу с. Шоломоново М. Крив’яник, повертаючись 10 жовтня 1948 року з окружних партійних зборів, в інтерв’ю кореспонденту газети «Закарпатська правда» розповідав: «Важко висловити, яке враження справили вони на нас. На порядку денному — питання масової колективізації. Це великий поворот у житті селян нашої округи. Потрібно не відкладати, перевести селянство на колективні форми господарювання, бо це — єдиний вихід із злиднів, куркульської кабали, єдиний шлях до щастя. Але справи у нас ідуть повільно. Шоломоновські куркулі повели люту агітацію проти колгоспу. Куркулі вдалися до багатьох спроб, щоб зірвати організацію колгоспу…».

Гортаючи далі сторінки газет «Закарпатська Україна» та «Закарпатська правда» за 1948 рік, бачимо, що вони щоденно публікували хвалебні, брехливі статті про успіхи колгоспного господарювання та його переваги над одноосібним під гаслом комуністичної ідеології: «Визволені з рабства», «Творці життя», «Організаційно змінювати колгоспи», «Сила більшовицької агітації», «Велика перебудова села», «Словом і ділом», «Сьогодні — це головне», «Все село пішло в колгосп», «Жінка — велика сила в колгоспі», «Про колгоспний лад», «Бідняки — теперішні господарі», «Що дала радянська влада селу», «До нового розквіту», «Ми господарі своєї долі», «На віки вічні», «Щаслива молодість, бо в колгоспі», «Помножимо трудову славу», «Ідея колективізації оволоділа масами».

Карпати. Подолання гірського перевал військами 1-го Українського фронту важкою технікою. Фотограф Аркадій Шайхет

Із наявних у нас інформаційних документів дізнаємося, що 1950 року окружні Ради розпочали видачу колгоспам Державних актів на вічне користування землею колгоспами. Такі події відбувалися на загальних зборах колгоспників. Як правило, вони проходили під організовані оплески і вигуки на кшталт: «Спасибі любимому Сталіну!», «Хай живе колгоспний лад!». Влада вважала, що такі події в житті колгоспників — це велике колгоспне свято та великий подарунок радянської влади колгоспу. Таке дійство 22 жовтня 1950 року відбулося в колгоспі ім. Леніна с. Великі Лучки на Мукачівщині. Акт прийняв тодішній голова колгоспу Герой соціалістичної праці Ю. М. Рубіш. Цим актом на «віки вічні» було закріплено 5718,1 гектара землі.

Як свідчать архівні документи фонду 1.ДАЗО, 1950 року в краї завершилася суцільна колективізація сільського господарства. В 546 колгоспах було об’єднано 94,2 відсотка селянських дворів. Таким чином, як пише І. М. Гранчак: «На цій основі було ліквідовано куркульство як клас, знищено соціальну і матеріальну основу українського та угорського буржуазного націоналізму. Виходячи з цього, в 1950 році Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про укрупнення колгоспів. У результаті реорганізації в області залишилося 294 колгоспи, на кожен із яких у середньому припадало по 778 га орної землі, а в низовинних районах — Берегівському, Мукачівському, Хустському, Виноградівському — по 1200—2000 га». Так тривало до 1960 року…

Відтак, колективізація в краї на початку 1960 року отримала продовження, але вже в іншій формі господарювання. Керівництво області, знаючи занедбаний стан і неперспективність розвитку колгоспів, думало, гадало про вихід із становища, в якому опинилися сільгоспвиробники. Припускаємо, що не без погодження республіканського, а можливо, й союзного керівництва Закарпатський обком компартії України виступив із закликом: «Перетворимо Закарпаття на край квітучих садів і виноградників» (ця ініціатива належала першому секретареві обкому компартії Юрію Ільницькому). Це і стало поштовхом до створення радгоспів, і вже 1960 року в області почитають діяти 29 радгоспів різнопрофільного напрямку. Так для окремих колгоспів низинних районів закінчилася епопея колгоспна і настала пора радгоспна.

Уже з перших років радгоспного господарювання мешканці сіл почали відчувати покращення свого становища та перспективу підвищення рівня життя загалом. Трудодні відійшли в минуле. Радгоспи за роботу стали виплачувати робітникам заробітну плату. Крім того, радгоспи отримали можливість спрямовувати кошти на будівництво об’єктів соціально-культурного призначення — шкіл, садків, доріг тощо. Мешканці сіл, ставши робітниками радгоспів, почали відповідальніше ставитися до роботи. З боку керівництва на краще змінилося ставлення до них.

yak-kupiti-kolgosp

Такі радгоспи-заводи, як «Великолазівський», «Ужгородський», «Берегівський», «Мужіївський», «Виноградівський», «Бобовищанський», «Кальницький», «Мукачівський», ім. Шевченка на Виноградівщині, агрофірма «Леанка», смт Середнє, радгоспи «Руськополівський», «Червона зірка» с. Кибляри, «Гроно», с. Худльово, «Сад», с. Данилово, упродовж п’яти років розгорнули широку програму розвитку садів і виноградників. Про них линула добра слава в краї та за його межами…

Протягом наступних років із метою пошуків кращих форм сільського господарювання місцева влада продовжувала реорганізацію сільськогосподарських підприємств. Таким чином, крім радгоспів, до 1 січня 1996 року було створено: колективних сільськогосподарських підприємств — 153, фермерських господарств — 378, інших господарств — 16. А на «згадку» про радянське минуле на нетривалий час залишили діяти 24 колгоспи.

Далі розповімо про знущання комуністичної влади над беззахисним селянином нашого краю, а все тому, що той не хотів вступати до «успішного» колгоспного господарювання, віддавши своє майно і землю. Ми це доведемо на підставі архівних документів та інших наявних у нас інформаційних джерел.

Засудження за антирадянські та антиколгоспні виступи

У нашому краї не було масового повстанського руху. Проте судові переслідування селян із політичних мотивів, у першу чергу за антиколгоспні виступи, відбувалися чи не в кожному селі. За таку участь сотні закарпатських селян були засуджені на довгі роки таборів. Окремі з них — до 25 років ув’язнення. За неповними даними, з 1947-го до середини 1951-го з політичних мотивів було засуджено 983 осіб. Не менше було засуджено і за так званими «куркульськими статтями» — 58, 58-1, 58-2 КК УРСР.

В архівних документах фонду Р-1723 Державного архіву Закарпатської області знаходимо, що Ганна Михайлівна Феделеш та Юлія Петрівна Тороні с. Пацканьово тоді ще Мукачівського округу за вироком Закарпатського обласного суду від 10.08.1947 року були засуджені на 10 років позбавлення волі кожна за те, що «брали активну участь у масових безладах, які виникли з приводу того, щоб індивідуально збирати зерно з ділянок та граблями зірвали в сільраді з стіни портрети керівників Комуністичної партії» (мовою оригіналу).

Намагання прискорити створення колгоспів, надати цьому процесу масового руху незабаром отримало зворотні дії масовими виступами селян проти вступу в колгоспи та антиколгоспними виступами, в яких органи МДБ вбачали куркульську руку, а це збігалося з загальними планами ліквідації цієї категорії осіб. Характерними у цьому плані стали загальні збори селян с. Великі Лучки, на які зібралися понад 2 тис. селян, що відбулися у березні 1947 року. Неочікувано для окружного керівництва збори перетворилися у стихійний мітинг протесту. На цих зборах багато селян відмовилися вступати до колгоспу. Тоді І. П. Попович та І. М. Балог, як куркулі, за антирадянські виступи були позбавлені волі на 7 і 4 роки відповідно. Як засвідчують архівні документи фонду Р-1723 Державного архіву Закарпатської області 1947 року, з політичних мотивів по 101-й кримінальній справі було засуджено 123 мешканців краю.

У збірнику архівних документів «Колективізація в Закарпатті» знаходимо, що мешканець с. Воловець І. В. Лавер тільки за те, що образливо висловлювався на адресу колгоспного селянства 26.02.1949 року був засуджений до позбавлення волі терміном на 10 років із поразкою в правах на 5 років. А мешканця с. Мала Мартинка Свалявської округи І. Ф. Симканича за висміюваннчя колгоспної системи 7 березня 1947 року було засуджено на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років. Наступною жертвою сталінського режиму став Стефан Аронович Ваш, мешканець с. Вари Берегівського округу. 28 червня 1949 року його засудили на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах на 5 років за виголошення брехливих вигадок на дійсне становище в СРСР та опошлювання колгоспної системи господарювання в СРСР.

Інколи для засудження достатньо було необачно висловити критичну думку. Для прикладу, колгоспник с. Дисковиця Свалявського округу І. І. Рябриш, прослухавши в сільському клубі лекцію «Непереможний колгоспний лад», лише зауважив, що в колгоспі живуть добре його голова і бригадири, а колгоспники сидять голодні. За таке висловлювання через два місяці його обвинуватили у «злісній антирадянській агітації» й засудили на 10 років позбавлення волі, не прийнявши до уваги позитивної характеристики, підписаної головою колгоспу і секретарем сільської ради.

1947 рік був особливо показовим за кількістю осіб, засуджених за невиконання грошового податку на нежонатих і бездітних сімей, сільгоспподатку, присадибну ділянку, примусові позики, натуроплату за наявності корови, птиці (молоко, м’ясо, яйця, шкіри). Як свідчать архівні документи фонду — 40с/Р-185 Державного архіву Закарпатської області, тільки по Мукачівському, Іршавському, Воловецькому, Хустському та Великоберезнянському округах було засуджено 129 осіб. А так званий куркуль із с. Драгово Хустського округу Микола Тетеря був засуджений на 3 роки за нездачу державі 90 л молока, 20 кг м’яса і приховування від оподаткування своєї корови. Того ж року за опір проти молокоздачі по Хустському, Іршавському, Воловецькому округах до ув’язнення засудили 7 осіб. Особливо жорстоко карали селян-одноосібників за невиконання обов’язкової трудової повинності з вивезення лісу у встановлені строки — на залізничні станції, склади. За таку провину засуджували до 10 років позбавлення волі з конфіскацією всього куркульського майна. Так, мешканця с. Бобовище Мукачівського округу С. С. Головачко за несвоєчасне вивезення 21 м3 лісу 23 березня 1949 року засудили на 10 років позбавлення волі з конфіскацією куркульського майна. А С. І. Сойку, 1898 р. н., мешканця с. Олешник Севлюського округу за нездачу 23 кг зерна запроторили до в’язниці на 10 років.

12

Від самого лише переліку репресивних заходів проти селян, скажімо, однієї тільки округи, стає моторошно. А таке робилося більшовиками по всьому беззахисному Підкарпатському краю. Аналіз судових справ показав, що суди при винесенні вироків підозрюваним селянам у більшості випадків конфісковували їхнє майно. До прикладу, в родини засудженого К. Б. Товта, мешканця с. Нове Село Берегівського округу на підставі вироку Закарпатського обласного суду від 29.01.1949 року судовиконавець Ю. М. Грига 12.07.1949 року конфіскував усе майно: дім, кобилу, корову, віз, плуг, ліжка дерев’яні — 2, шафи — 2, диван, стіл. Це майно було реалізоване окрфінвідділом. Таким чином дружина засудженого — Жужанна Товт та дві доньки залишилися на вулиці. Така ж участь спіткала і мешканців с. Паладь Комарівці Ужгородського округу О. А. Ківера та Ю. І. Янкович, засуджених у липні 1949 року на 10 років позбавлення волі кожного з конфіскацією майна.

З наведених вище окремих випадків засудження «непокірних» громадян читач може пересвідчитися, що суди при визначенні підсудним термінів, здебільшого призначали верхню межу покарань. Проте на прокурорських нарадах, доповідних і звітах гостро критикувалися випадки винесення судами занижених строків покарань, тому за протестами прокурорів мали місце перегляди в бік збільшення раніше прийнятих вироків.

Як відомо, вже перші роки колгоспного господарювання засвідчили його низьку ефективність і безперспективність розвитку. Уповноважений Закарпатського обкому КП(б)У по Великоберезнянському округу Повстяний у квітні 1950 року в доповідній до обкому писав: «Колгоспи ім. Молотова й ім. Олега Кошового в с. Люта знаходяться у стані організаційного безладдя. Колгоспники за 1949 рік нічого не отримали. Овес і ячмінь був обмолочений лише у другій половині березня 1950 року… У колгоспі О. Кошового повинно бути засипано 320 ц насіннєвого зерна, засипано 25 ц, картоплі — 405 ц, засипано — нічого»…

«Такі спостереження та окремі висловлювання селян Мукачівського, Свалявського та Воловецького округів зафіксував на початку 1950 року завсільгоспвідділом обкому КП(б)У Бугаєнко: «Тепер випав великий сніг, сильні морози, а в нашім колгоспі ще весь урожай у полі. Копиці з хлібом і сіном людям не дають і самі не убирають. Картоплю не вибрали. У деяких місцях усе погнило. Ось такий у нас порядок, їсти людям нічого. Продають худобу, а покупають хліб і кукурудзу (с. Задільське, А. І. Гливяс)». Таке становище, разом з іншими заходами стримували селян від вступу в колгоспи і насамперед сама система колгоспного господарювання, яка знищила серцевину існування самого селянства — його віковічну прив’язаність до матінки-землі.

…Суди, виконуючи директиви радянських органів, відзначалися жорстоким ставленням до підсудних. За незначні провини виносили надмірно великі строки покарань. До цього слід додати, що в більшості випадків слухання кримінальних справ проходили з грубим порушенням КПК. Дослідивши 36 таких справ бачимо, що з-поміж інших — 20 суди розглядали без участі адвокатів, а вироки по ним виносили стандартні з 8-ми рядків і всі на одному аркуші, засудивши їх на термін 10 років, 10 років, 10 років … кожного.

Колгоспна система на Закарпатті як примусово з’явилася, так на початку 1990-х років, через 45 років існування, розвалилася. Колгоспи, які на той час існували, ліквідували, натомість створили колективні сільськогосподарські підприємства, агропромислові фірми й інші господарства. На 1 січня 1996 року їх було: КСГП — 153, фермерських господарств — 378, радгоспів —29, інших — 16. У подальшому всі вони ще багато років продовжували успішно працювати…

Кажуть, що життя прожити — не поле перейти. Але й поле не так легко переходити, як здається. Так сталося, що і радгоспи-заводи «Великолазівський», «Ужгородський», «Кальницький», «Мужіївський», «Мукачівський», агрофірма «Леанка» ось уже багато років не можуть перейти його. Тобто, не орють, не сіють, не вирощують виноград, не збирають врожаї фруктових садів і плодоягідних культур, не утримують продуктивну велику рогату худобу і не мають тяглової сили. Раніше заможні сільські господарства стали занедбаними, а тому втратили усякий сенс свого існування.

Нині, коли від розпаду Радянського Союзу нас віддаляє понад чверть століття, сумно спостерігати, як в окремих місцях занепадає колись багата на щедрі врожаї закарпатська земля, на якій у мирі й злагоді трудилися чесні люди.

Юрій Туряниця, краєзнавець, видання “Prozak”

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

%d блогерам подобається це: