Два шляхи загнивання або вічна історія про два стільці

Тут Україна нещодавно отримала безвізовий режим з Європейським Союзом, і всі верстви населення отримали дозу нестримного щастя від цієї новини. І це не дивно, адже саме за це, а не за ліквідацію злочинного, корумпованого, проросійськи налаштованого маріонеткового режиму Януковича, на Майдані гинули люди (Чи як?).

І це звісно добре – спрощена візова система ще нікому не шкодила. Але ж ми мріємо про приєднання до «щасливої сім’ї європейських народів», блаженного раю на Землі – Європейського Союзу. Місця де кожен живе вільно, де абсолютний плюралізм думок, де слово цензура забуто, як страшний сон… Стоп, а чи так там все райдужно?

Європа і мусульмани

Після розпаду колоніальної системи в 1950 – 1960 – х роках, Західна Європа підхопила, так званий, постімперський синдром. Він полягав в наступному: нещасні європейці почали вважати себе винними перед тубільним населенням своїх колишніх колоній.

В чому вони винні до кінця не зрозуміло. Можливо в тому, що принесли культуру відсталим суспільствам, побудували залізниці, лікарні, школи… Ну європейцям мабуть видніше. Наслідком цього комплексу вини стала патологічна тяга до навезення в свої країни різного роду інородців.

Авангардом цього дійства стала Франція. Невдала національна політика призвела до того, що країну заполонили  іммігранти з арабського сходу. Не ті іммігранти, що перетворили США з невеликої англійської колонії в передову індустріальну країну, а ті, що не хочуть працювати, а бажають жити на державній допомозі. Більшість з цих переселенців не бажають асимілюватися. Сирієць, що переїхав до Франції не прийме місцеві правила гри, він почне будувати маленьку Сирію на новій землі.

А лібералізм, часом, це не тоді коли всі живуть по закону? Ні? Мабуть ні, євопейські суди дуже гуманні до приїжджих (але як же вони люблять карати правих активістів).  До речі, європеєць, що приїхав до країни де живуть по шаріату, відчуває себе далеко не так комфортно.

Не дивно, що саме у Франції відбулись останні гучні теракти. Адже у свідомості мусульман – переселенців країна вже стала їхньою, а отже, смерть кафірів на цій землі мила самому Аллаху.

Подібна проблема є і в Великобританії і в Німеччині, але батьківщина Наполеона все ж найбільш яскравий приклад. Що тут скажеш, повна толерантність.

Цензурована історія

72 роки тому відбулася жахлива трагедія світового масштабу – злобні німецькі націонал – соціалісти знищили близько 6 млн. євреїв за допомогою отруйного газу «Циклон Б» (маніяки, садисти…, а маленьких єврейських хлопчиків з очима Ісу… ем…  Мойсея, хоч не розпинали?).

В другій половині XX ст. деякі західноєвропейські та американські  історики і публіцисти задалися питанням: «А чи не є Холокост історичним міфом?». Розкручиним, масштабним, але все ж міфом.

Найвідомішими критиками (або ж ревізіоністами) Холокосту стали: Девід Ірвінг, Марк Вебер, Гаррі Барнз, Юрген Граф, Тімоті Гартон – Еш, Луї – Фердинанд Селін, Ісраель Шамір (сам єврей за національністю).

Здавалося б Європа з її плюралізмом думок – найкраще місце для вивчення подібних «важких» тем. Але ж ні. Подібні праці заборонялися і забороняються досі, дослідники переслідуються та цькуються. Девід Ірвінг відбував тюремне ув’язнення, Юрген Граф був змушений переїхати зі Швейцарії в Росію (в Росію, Карл!). Варто зазначити, що найагресивніше судове переслідування науковців відбувається в країнах континентальної Європи – Німеччини, Франції, Австрії і т.д. Сполучене Королівство, а тим паче США виглядають значно більш вигідно.

Відсутність реальної свободи слова

Свобода слова в Європі – привілегія «притіснених» меншин. Будь ти геєм, мусульманином, чорним, трансгендером чи представником якоїсь маргінальної політичної течії на кшталт фемінізму, ти, без сумніву, будеш мати всю повноту можливостей для самовираження та підтримку зі сторони населення і органів влади.

Але не приведи Господь, просто не приведи Господь, тобі виявитися правим чи поборником традиційних цінностей (або просто здравою людиною, яка бачить, що бажання займатися тероризмом і віросповідання напряму пов’язано ) – стадо (слово суспільство просто язик не повертається використати) зробить все, щоб тобі заткнути рота, а влада допоможе їм це зробити.

Отакі вони «європейські цінності», що нажаль не для всіх. Для таких утисків існує цілком вичерпне і, я б сказав, цілком  європейське поняття – «позитивна дискримінація». Але чи потрібно це нам?

Сучасні європейські нації повністю позбавлені пасіонарності. Це і не дивно, адже процеси націотворення там почалися ще в Середньовіччі. Європейські нації старі. Європа – це старий дід, слабкий і маразматичний. Відсутність пасіонарної енергії яскраво проявляється у відсутності сил опиратися загрозам. Теракти в Парижі та реакція на них французів (спойлер – її не було), показали, що ця нація і ця країна віджили своє. В цьому плані європейці і справді дуже толерантні. Адже не забувайте, що толерантність – це медичний термін, що характеризує стан організму при якому той зовсім не опирається хворобі.

І тут я дійшов то того моменту коли читач може мене звинуватити в сепаратизмі та симпатіям до Росії (і в тому, що я надто багато дивився Кисельова). Адже в Україні повелося так:  ти або за Європу, або за Росію, третього не дано.

Але повірте, це не про мене. Якщо Європу метафорично можна назвати старим дідом, то Росію хіба смердючою купою навозу.

Росія – це країна, що розвивається в кращих традиціях Оруелла, країна в якій скоро заборонять інтернет. Країна в якій народ – купка кріпосних, винтики в державній машині. Країна, що не змогла перемогти маленьку Чечню і змушена відкупатися від неї даниною. Країна де президента скоро посадять в кріогенну камеру та будуть молитись на нього, як на імператора у Warhammer 40 000, а правити (саме правити) країною буде якийсь Рамзан Кадиров. Країна, де незгодні з владою мотають строки по статті 282 УК РФ.

Так нащо ми всю свою історію обираємо між Європою та Росією? Адже це не вибір між Мордором та якимсь там Рівенделом. Це вибір, повторюсь, між старим дідом та купою навозу. Це вічна дилема про два стільці, де на одному піки точені, а на іншому… ну самі знаєте що. Коли ми вибираємо Європу чи Росію, ми обираємо загнивання і падіння в небуття. Тільки шлях до цього небуття різний. В перших- відмова від боротьби за майбутнє своєї нації та доживання залишків часу існування у відносній ситості. В других – вічний морок, відчай, війна та бідність.

Давайте нарешті оберемо УКРАЇНУ. Звісно, що мова про якийсь ізоляціонізм не йде. Україна має створювати Балто – Чорноморську вісь з країнами Балтики, має налагоджувати дружні стосунки з США, де ще живий дух справжньої демократії (хоча після подій у Віргінії і в цю країну віриться слабко), та Великобританією, що піддавшись голосу здорового глузду розпочала процес виходу з ЄС. Для Британії орієнтація на якусь сильну східноєвропейську країну не нова, адже вона довго слідувала Маккіндерівській концепції Гартленду. Довго цією країною була Польща. Але чому б нею не стати Україні?

Припинимо нарешті ділити світ на добрих і поганих. Росія, без сумніву, зло, але ми живемо не в епічній сазі, а антипод зла не завжди є добром.