Я колекціоную старі фотоапарати

Полтавський письменник Джон Волох збирає старі фотоапарати. Свою колекцію він показав редактору журналу «Артефакт» та розповів про найстаріший експонат – німецький «Voigtlander» часів Третього Райху.

Публікуємо світлини фотоапаратів та розповідь Джона про його колекцію.

---

Хочу зберегти частинку тієї історії, того минулого, в якому жили мої батьки, моя бабуся, дідусь

---

Колекціоную старі фотоапарати третій рік. Вдома у бабусі знайшов радянську мильницю «Зміна-2» 1956 року випуску. Зацікавився і понеслось: з того дня ходжу на блошині ринки, зависаю на онлайн-аукціонах, шукаю експонати для колекції.

Деякі з них – ще робочі. Іноді фотографую на них. Люблю чорно-білу плівку. У ній є душа, щось таке, справжнє. Можливо це якесь хіпстерське віяння, але ч\б світлини надовго запали мені в душу.

Коли мене запитують, навіщо збираю старі камери, відповідаю просто – мені це подобається. Це по-перше. А по-друге – хочу зберегти частинку тієї історії, того минулого, в якому жили мої батьки, моя бабуся, дідусь. У колекції – радянські та німецькі артефакти. З кожним роком їх все менше й менше, тому вони все більш цінні й для мене, й для історії.

Знаю, є колекціонери, що фанатично збирають якусь одну модель, відстежують, як змінювалися написи. Та сама «Зміна» 1956 року, відрізняється від новіших серій 1960 чи 1970 року. Там різне гравіювання, різні кольори. Це дороге задоволення, тому я обираю більш бюджетні варіанти. Але це не менш цікаво й захопливо – різні періоди, фотоапарати різних фабрик, різний підхід. Це кайф.

Найстаріший фотоапарат у мене – 1936 року, німецький, часів Третього Райху. Пішов я на центральний ринок, дивлюся там стоїть якийсь ром, а поруч з ним – сила-силенна різного антикваріату. Я знаю, як ці перекупники працюють: скуповують у стареньких бабусь та дідусів за безцінь, а потім продають у кільканадцять разів дорожче. Мені цей німецький експонат дістався за 350 гривень. Рівно рік тому.

 

 

 

---

Це тепер моя добра традиція

---

Це тепер моя добра традиція: субота чи неділя, годині о десятій виходжу на ринок, той що на Шевченка, ходжу, дивлюся по різним точкам, де перекупники торгують, шукаю щось цікаве, торгуюся. Купую просто те, що подобається. Часто трапляються не дуже добрі експонати – зовні наче й нічого, а роздивишся вдома, так там страх якийсь. Затвор – зламаний, корпус подряпаний. Але я беру й такі, пробую ремонтувати.

От купив собі раз апарат без об’єктива. Але знайшов об’єктив у онлайн-каталозі, замовив, доставили.

Але об’єктив з покупкою та доставленням обійшовся дорожче за сам фотоапарат.

Об’єктиви радянських фотокамер – сьогодні в ціні. Їх можна переставляти на цифрові камери через перехідники. Радянська оптика, у порівнянні зі стоковими об’єктивами – куди краща. З нею можна експериментувати, відточувати свій авторський почерк, як фотографа.

---

Моя ціль – відкрити музей старих фотоапаратів

---

Збираючи фотоапарати, я й сам вивчаю історію. От є камера «ФЕД». Чому він так називається? Була у СРСР дитяча трудова колонія імені Федора Едмундовича Дзержинського. Десь у 20 роках. На її базі Антон Макаренко, письменник і педагог, який вчився у нас в Полтаві, створив завод. От цей завод фотоапаратів назвали на честь Дзержинського. І вийшло – «ФЕД». Хоча, я потім дізнався, що «ФЕД» став копією німецького апарату «Leica».

Виявляється, радянські розробники багато чого злизали із Заходу – машину «копійка», рецепти їжі, телевізори.

Моя ціль – відкрити музей старих фотоапаратів. Зараз у мене вже 60 фотоапаратів є. Хочу знайти артефакт з ХІХ століття, але ті, що 91 року й молодші – не братиму до колекції. Мене вони просто не пруть. Пластик – не моє. Люблю важкі фотоапарати, з металевими корпусами, затворами та всім іншим.