
Дике поле. Нестандартний гід по героям та характерам
Незабаром, 8 листопада, у прокат виходить фільм Дике Поле, знятий за культовим романом Сергія Жадана Ворошиловград.
Разом з командою картини видання Новое Время, яке є партнером фільму, продовжує знайомити вас з його героями і представляємо нестандартний гід по героям та характерам одного з найбільш очікуваних українських фільмів року.
ГЕРМАН
Всім нам рано чи пізно доводиться повертатися додому
«Мені тридцять три роки. Я давно і щасливо жив сам, з батьками бачився рідко, з братом підтримував нормальні стосунки. Мав нікому не потрібну освіту. Працював незрозуміло ким. Грошей мені вистачало саме на те, до чого я звик. Новим звичкам з’являтись було пізно. Мене все влаштовувало. Тим, що мене не влаштовувало, я не користувався. Тиждень тому зник мій брат. Зник і навіть не попередив. По-моєму, життя вдалось…».
Герман — Олег Москаленко
КОЧА
Всі ми колись зустрічали свого Кочу
«Коча. Був він жвавий, голомозий і соціально невлаштований. Через його квартиру на початку вісімдесятих пройшла вся прогресивна молодь району: хлопчики тут набували мужності, дівчатка – досвіду. Сам Коча все більше пив, і розпад країни пройшов поза його увагою. Коча марно намагався взятись за розум, тричі розлучався, причому з тією самою жінкою. Але особисте життя в нього відверто не складалось. Кілька років тому Кочу з квартири вигнали цигани, і він переїхав сюди, на заправку. Жив у вагончику, вів спокійне розмірене життя, минуле згадував із ностальгією, проте повертатись до своєї квартири не хотів. Виглядав строкато, лисина його мала ніжно-рожевий відтінок, а окуляри робили схожим на божевільного хіміка, який щойно винайшов альтернативний, екологічно чистий кокаїн і тут-таки поставив на собі досліди. І досліди ці дали позитивний результат».
Коча – Володимир Ямненко
ТРАВМА
Всі ми мріяли поганяти м’яча з місцевою легендою рідного міста
«Він був живою легендою, кращим бомбардиром за всю історію фізкультурного руху в нашому місті. Вихід із великого спорту став для нього важкою психологічною травмою — Травмований озлостився і розтовстів. Був невеличкого зросту і з піжонськими вусиками та поважним пузом, скидався не так на бомбардира, як на якого-небудь клубного масажиста. Почавши нове життя, Травмований швидко зажив слави кращого механіка, проте йти на когось працювати не хотів, ось лише брату вдалось із ним домовитись — він узяв Травмованого партнером, не влізаючи до його справ і мало цікавлячись його проблемами. Ще з років своєї зоряної бомбардирської кар’єри мав Травмований надмірний потяг до жінок. Через що й не одружувався, бо з ким мав одружуватись, коли спав одночасно з шістьма жінками? І що цікаво, після завершення спортивної кар’єри кількість їх не зменшилась.
Іноді Травмований вигрібав за аморалку від ображених чоловіків. Тоді він зачинявся в гаражі й сидів там цілими днями, крутячи якісь гайки. Був він добрий, проте трішки скутий, можливо, тому всім постійно й хамив. Я до цього звик».
Травма – Георгій Поволоцький
ОЛЯ
Всі ми колись тонули в очах особливої людини
«Ольга. Була десь одного віку з моїм братом, але виглядала доволі добре, мала кучеряве волосся й крейдяну, мовби підсвічену зсередини лампами денного світла, шкіру. Майже не користувалась косметикою, можливо, це й робило її молодшою…Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості, що, мовби перекотиполе, тяглись підводними течіями її тіла кудись на південь, у бік серця».
Оля – Руслана Хазіпова
КАТЯ
Всі ми колись прагнули зрозуміти свою Катю
«На порозі стояла дівчинка років шістнадцяти. Мала коротко підстрижене чорне волосся, великі сірі очі й пластмасові сережки у вухах. Була на ній світла коротка майка й джинсова спідничка. На ногах мала легкі сандалі… Зрозумівши, що її викрито, дівчинка засміялась і помахала у відповідь. Потім швидким несподіваним рухом задерла на грудях майку, показавши все, що в неї там було. Втім, уже наступної миті зникла. Я не повірив своїм очам, постояв, чекаючи, чи не з’явиться вона знову. Але її не було. Яка дивна, подумав я і пішов назад».
Катя – Євгенія Муц
НІКОЛАІЧ
Всі ми часом жаліли або зневажали таких Ніколаічів
«Вже після завершення мореходки, коли Ніколаіч був молодим перспективним спеціалістом, який мріяв про кар’єру капітана торговельного флоту, вже тоді він усе добре розумів. Як він не намагався бути своїм, як не підлаштовувався, як не хотів улитися в трудовий колектив — його вперто не приймали, закидаючи йому, Ніколай, блядь, Ніколаічу, надмірне жлобство і відсутність почуття ліктя.
В будь-якій компанії, за будь-яких обставин він відчував себе приниженим, його вперто не сприймали за свого, як він не старався і що він не робив.
А його спроби виглядати нормальним, своїм чуваком лише все погіршували, закінчуючись тим, що про нього починали складати анекдоти. Його не любило начальство, не виявляли поваги підлеглі, йому не давали жінки, та він від них нічого й не хотів. У нього не було друзів, не було дітей, не було домашніх тварин. Людей, на яких він працював, він боявся, більше того — він навіть боявся виказати цей свій страх перед ними. І ось тепер він стояв і про все це панічно думав. І очі його ставали червоними від люті й безвиході».
Ніколай Ніколаіч – Ігор Портянко
ПАСТОР
Всі ми колись оступалися, але знаходили в собі сили йти далi
«А я у 92-му на дурці сидів. У мене проблеми були з наркотиками. Ну, сестра мене й здала, думала, мене там вилікують. Не вилікували. Я сам вилікувався. Але потрібно було добре постаратись. Навіть до секти якоїсь потрапив.
Знаєш, що ламає більшість наркоманів? Те, що кожен із них сам по собі. Звідси всі ці способи колективної терапії, які іноді дають результат. Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.
Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.
А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.
В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя — це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?
Адже головне — не зіскочити, головне — утриматись потім.
І ось тут уже без колективної терапії в ім’я Господа — ніяк».
Пастор – Олексій Горбунов
Post a comment