«Я дам тобі землю від Червоного моря». Як Захід ставав на ноги

У світі ще тривали військові дії. Ще помирали солдати. Страждали цивільні. Йшов лютий 1945. Атмосфера була задушлива. І один відомий політик, вертаючись до Білого дому, втішено написав, що зробив усе, що міг для справи миру. Але як воно буде насправді – покаже час.

Хтось колись сказав небилицю. Про те, що історію пишуть не на полі бою. Більше того, що її плодами користаються негідники. В правдивості першого твердження можна не сумніватися. Подібним чином думали і керівники держав Антанти. Які вже відчували смак шампанського на язиці – забіг на таку довгу дистанцію от-от мав для них скінчитись успішно. Так от, 4 лютого, правда не теперішньої днини, спочатку в Мальті, а пізніше у Ялті – в повнішому складі, доля зігнала в одну місцину трьох перців. Кожний із своїми приколами. Один любив пиятику, куриво, був неймовірної ваги інтелектуал. Інший був зациклений на собі і не бачив навколо світу, але “полюбляв смалити” якусь чудернацьку траву, від якої перевертав Історію з ніг на голову. Третій – був найвищий і наймолодший з-поміж них і в додаток ще й філателіст, жінколюбець. І ці хлопці зібралась зовсім не шахи грати. І не каву з віскі ганяти.

На кону стояла мапа. Ясне діло, що ніхто і в планах не мав вдарити лицем в бруд. Ідентично тому, як і дозволити комусь одному “розсістись” під сонцем. Мета була іншою – добре влаштувати світовий порядок. Визначити за якими правилами і канонами працюватиме світова дипломатія. Аби усі ми, ті хто приходить опісля, не почували тиску “короткого XX століття”. Аби ми мали змогу жити, радіти та усвідомлювати вагу мирного неба над нами. Але щось пішло не так…

Так от. Це не був Віденський конгрес. Там не було Талейрана. Не було цапа відбивала – Наполеона. Але попри те, були свої актори і мішені. От, один із них, який переважно мовчав (общепанятний був безсилим в ті часи?) “проснувшись”, захотів бомбити Берлін. Ясно як білий день. Хочеш знищити ворога – залізь до його нори. Вага такої вилазки зростає вдвічі, коли треба конкретно вказати хто є злим персонажем у казці. І махнувши рукою, усі полізли в нору, на котру вказав палець логіки (якби зобидити такого активатора, то можна було б опинитися з порожніми руками). Берлін. Географічна точка. Було вирішено бомбити. Про норми гуманізму думалось в останню чергу. Вони вмерли. Аби потім стати крилатим Феніксом. Не зрозумілі мотиви такого рішення стають ясними, коли детальніше вивчити хід конференції.

Перед її організаторами стояв такий собі квадрантес, який потребував вирішення. По-перше, Ліга Націй загнулась. Те, з якою легкістю тоталітарні режими проігнорували її вимоги і якою вона безхребетною себе показала в 30-х рр. – найкраща посвідка тому. І тому, на часі було утворення якоїсь ефективнішої організації. Довго не думаючи,  зійшлись на тому, що не слід вигадувати велосипед. Історія відома – він був просто перед ними. Пізніше він отримав модернішу назву – ООН і дещо потужнішу і крутішу структуру та інструменти запобігання воєн. Але це було пізніше. Зараз наша трійка думала як краще підійти до тієї справи і чи затягнути в ту всю ахінею Францію, яка випала з розряду найпотужніших держав світу через окупацію та пронацистський уряд Віші.

По-друге, думалось, про хрест на імперіалізмах – такий підхід та форма свідомості, казали вони, неминуче призведе до ще якої холери. І тут найкраще було пошматувати-окупувати Німеччину. Вона заварила ту всю кашу і зачала Велику війну, а потім й Другу світову, бідкаючись своїми болячками. І якщо її зараз не покарати то цей прецедент може мати сумні наслідки . Така ідея виникла задовго до Ялти. Там же вона активно дискутувалась. Втерти носа Німеччині означало покінчити з імперськими амбіціями. Показати усім – переможці потужні і здатні спільними зусиллями чинити суд над винуватцями.

По-третє, не забули і за Польщу, яка за висловами Черчілля була крайньою межею Європи. Тоді коли знову заспівали старої пісні про “лінію Керзона”, в українського і білоруського народів несподівано з’явився свій адвокат – Сталін.  Правда, ніяким альтруїзмом тут не пахло. Його репліки про “обрізання” одвічних територій є не більшим як спробою вирвати собі більший шмат піци. Тим паче, коли європейські колеги йшли на гарні поступки щодо поляків. Навіть погодились на змішання “люблінців” і “лондонців” в єдиний повоєнний уряд.

По-четверте, в Ялті думали не тільки про ближнього свого. Далекий Схід  був гарною можливістю показати хто в домі відтепер господар. Але тут було питання. Чи західники стануть просити (!) СРСР продовжувати війну? Станом на травень 1939 року не вся вісь пала. Пам’ятаєте ту муть? Рим-Берлін…Токіо? І от, треба було бомбанути по Японії. Того вимагала військова логіка. І тут не справа в тому, що британці з американцями не знали, на кшталт братів єзуїтів, як підійти до тих країв. Не справа і в якійсь надлюбові до Сталіна. Діяв практичний розрахунок.

В планах було дати покуштувати острів’янам пекла. Формула якого саме перебувала на останній стадії розробки. І для певності у звитязі з однієї сторони і  збереженню своїх солдатів з іншої, потрібна була радянська армія, яка в той час була і так зайнята – з поспіхом виносила вперед ногами весь Берлін, перевозячи від Дюрера до Лютера усі „архиважливості” котрі були “близькі” їхній культурі. Але обіцяні поступки союзників зіграли своє. В Кремлі згадали, що можна взяти “під крильце” програні Японії на початку століття території. До того ж, треба було солідно виглядати на фоні інших переможців, аби потім ще раз сісти за стіл переговорів. Політичні амбіції – перш за все, сказали в Кремлі і дали сигнал згоди. З помахом червоної палки (або втратою частини війська) фундувався добрий територіальний плацдарм, який ставав корисним майданчиком для розгортання повоєнної ідеологічної діяльності.

І це не все. Компромісу хватило навіть на прийняття пафосної декларації про визволення Європи.  В її серці лежала ідея – дамо спраглим і стражденним народам, які потерпіли нацистську окупацію смачного і перевіреного еліксиру демократії, який і їх вилікує і нам допоможе в майбутньому. Правда, тоді мало хто думав, що слово “демократія” пізніше кимось може відчитатися як безальтернативний рух в бік комунізму. Той хтось таки добре любив забавлянку в фільософію.

Тим самим, з’їзд у Ялті був продовженням ряду попередніх домовленостей і водночас, він став складовою порядку, який заклав нову пост воєнну політичну систему. Але на тому не поспішаємо ставити крапку. Бо у початках тієї ж системи вбачаймо корінь іншого махачу – холодної війни. Тому, пам’ятаймо про важливість Ялти. І міркуймо над помилками, котрі здійснювали наші попередники.

Ігор Гулюк

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *