
Воля народам, Воля людині. Чому УПА – справжні герої Другої світової
Нацисти хотіли побудувати «арійський світ», більшовики прагнули до всесвітньої соціалістичної революції, а вояки Української повстанської армії (УПА) були третьою силою конфлікту, й говорили: «Воля народам, Воля людині».
Німці вбили у свої голови абсолютно утопічну думку, що їм вдасться звоювати світ, або ж континент, знищивши інші народи, не близькі до арійської раси. Радянська влада марила диктатурою пролетаріату. Вона, оця диктатура, все ж реалізувалася певною мірою на Сході Європи. Та дуже швидко історія довела утопічність і недієздатність саме радянського соціалізму.
УПА боролося за Українську державу. Вона зараз є. Повстанці залучали до війська людей різних національностей – українців, євреїв, азербайджанців, грузинів, узбеків. Сьогодні на Донбасі нашу країну захищають хорвати, білоруси, грузини, поляки, іспанці, французи.
Бо вояки УПА справді боролися за свою волю та свободу інших поневолених народів. А поневоленою тоді була вся Європа. Так, наші повстанці вели бойові дії переважно на території сучасної західної України. Це був локальний рух опору та це не применшує самої ідеї упівців. Бо це й направду – героїчно: битися з двома ворогами, які в десятки разів тебе переважають, битися маючи лиш ідею в серці та надію, що можливо світ зверне увагу на цю боротьбу і хоч якось допоможе.
Гурт “Тартак” разом з групою “Нічлава” заспівали про це так:
Коли війна вривається у двері,
Не захистять слова й печатки на папері.
Потрібно йти, потрібно брати зброю
І право на життя відстояти в горнилі бою…Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу.
І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу.
Знову за спинами визволителів
Прийшли нові карателі та мучителі…
То що ж робити – сидіти склавши руки,
Спокійно дивитися на вбивства та муки?
Чи, взявши благословення в рідної мами,
Почати боротьбу – з новими ворогами?Приспів:
Поплач за мною мамо, коли я загину.
За свою землю, за Україну
Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
Що я вже ніколи не вернусь додому.Тече сльоза, прогорнуючи зморшки.
І мама молиться – “Хай поживе ще трошки”
Вже так давно не бачить сина свого
І ще б хоч раз побачити його живого…Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь!
Караюсь, мучусь, але не каюсь!
Якщо не я – то хто? Зайве питання…
Для нас це не проста війна – це визвольні змагання.
Людей женуть на схід, немов худобу,
Принижують, щоб знищити людську подобу…
І захиститися у цих людей нема ніяких шансів,
У них одна надія – на повстанців…Приспів
Пройдуть роки, земля загоїть рани,
Залишаться в живих поодинокі ветерани…
А скільки тих, що не прийшли додому,
Лежать в своїй землі в могилах невідомих…Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо,
Що в цій війні з чужими поки що програємо…
Хай перемоги наші порівняно малі,
Та головне, що наш народ лишився на своїй землі.
Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я…
Тіла загинуть – житиме ідея…
А наші душі тут – в рідних просторах –
Волинських лісах, Карпатських горах…
Думаю, ці слова дуже чітко про все говорять.
Роман Коржик
Post a comment