Великий блеф. Кампанія набору в дивізію “Галичина” як маніпулятивна технологія

Щоб набрати вдосталь рекрутів для дивізії військ СС окупаційна влада Галичини та її українські колаборанти вдалися до низки маніпулятивних прийомів. За їх допомогою вони створили в галицьких юнаків ілюзію того, що 14-та дивізія битиметься за незалежність України, хоча організатори ніколи прямо цього не обіцяли, пише історик, Ігор Бігун, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Київ). 


“Усе, що є кращого в інших народів, ми візьмемо в них,

віднімаючи при потребі їхніх дітей і виховуючи їх серед нас”

Райхсфюрер СС Генріх Гіммлер, 24 жовтня 1943 року

82 тисячі осіб. Саме стільки добровольців зголосилося протягом лише місяця після оголошення набору до дивізії військ СС “Галичина”. Як оцінювати таку значну кількість українців, які погодилися служити німецьким окупантам?

Комуністи твердять, що це — неспростовне свідчення “фашистських” настроїв усіх мешканців Галичини. Апологети ж дивізії використовують цей факт, щоби підкреслити, наскільки сильний відгук у галицькому суспільстві знайшла ідея союзу з Третім Райхом у боротьбі “за незалежність України”. Та обидва табори помиляються.

Справді, вісім десятків тисяч охочих воювати під началом Гітлера в країні, яку він окупував і сплюндрував, — явище, яке не може не викликати здивування. Проте варто придивитися ближче, аби зрозуміти, чи справді добровольці настільки щиро прагнули до нацистської служби? Чи, може, це бажання їм хтось допоміг сформувати?

Докладніший аналіз вербувальної кампанії свідчить: ініціатори створення дивізії застосовували певні маніпулятивні прийоми, щоби сформувати в потенційних рекрутів позитивне сприйняття самої ідеї вступу в німецьке військо.

Аудиторія маніпулятивного впливу

Для початку розберімося, якою ж була цільова аудиторія для агітації за вступ у війська СС.

Під час війни окупанти відлучили наш П’ємонт від решти України кордоном і зробили з нього п’ятий дистрикт Генерального губернаторства (ГГ) — частини окупованої Польщі. Це пов’язано з тим, що Гітлер розглядав Галичину як колишню провінцію Австрії. Німці розуміли, що будь-який набір у війська СС навіть на сусідній Волині, не кажучи вже про решту України, приречений на провал.

Мапа Генерал-губернаторства. Дистрикт “Галичина” розташовувався на південному сході. Кордон із райхскомісаріатом “Україна” та ін державами охороняла німецька прикордонна варта — Гренцшуц.

Тому набір у нову дивізію військ СС 28 квітня 1943 р. проголосили губернатор Галичини Отто Вехтер і Український центральний комітет (УЦК) на теренах дистрикту. Вербувальні пункти з’явилися й на інших землях ГГ, де проживали українці.

Пізніше в розмові з міністром окупованих територій Альфредом Розенбергом 19 травня 1943 року Адольф Гітлер заявив: “Успішні результати акції прийому добровольців до дивізії Галичина не можуть бути вагомим доказом прагнення українців співпрацювати з німцями, позаяк рекрутування галицьких русинів стосується лише колишньої австрійської Галичини, що немає нічого спільного з російською Україною“.

Услід за фюрером 14 липня Гіммлер розіслав таємний наказ: “При згадуванні галицької дивізії я забороняю будь-коли говорити про українську дивізію чи українську народність”.

Повідомлення про початок організації дивізії “Галичина” і промова Отто Вехтера.

Зверніть увагу: хоча дивізію створювали в рамках фронтових військ СС (Ваффен-СС), до 27 червня 1944 року це ніяк не відображалося в її назві. Добровольців запрошували до просто “СС стрілецької дивізії “Галичина” або “Добровольчої дивізії СС “Галичина”.

Повний текст статті див. на сайті LIBRARIA 

На галицьких землях під владою австрійця Отто Вехтера окупаційний режим був м’якший відносно сусіднього райхскомісаріату “Україна”, де правив лютий українофоб Еріх Кох.

“Вехтер висунув проект створення бойового з’єднання, що сприяло б захисту у Берліні справи “окремого статусу” галицького регіону”, — пише Адрій Боляновській у книзі “Дивізія “Галичина”. Історія”.

Характерний факт: до середини 1943 року в Галичині не було партизанського руху, ані радянського, ані націоналістичного. Десятків спалених сіл, кривавих каральних експедицій на кшталт Корюківки  чи бомбардувань авіацією, як на решті українських теренів, тут не було.

Лише в жовтні 1943 р. Вехтер запровадив у дистрикті надзвичайний стан, який характеризувався посиленням терору — облавами, розстрілами заручників, паленням сіл і пограбуванням населення.

Губернатор Галичини (19421944) бригадефюрер СС Отто Вехтер був головним “лобістом” утворення дивізії “Галичина” з німецького боку

Оскільки найбільші національні меншини (євреї, поляки) жили досить ізольовано від української більшості, то нацистський терор проти них мало зачіпав українців. Яскраво це видно на прикладі Станіславської (нині Івано-Франківської) області. У роки окупації нацисти знищили майже 224 тис. її мешканців, з яких більшість (57%) були євреями.

Тому той же Голокост місцеві українці не проектували на себе, що впливало на їх загальне ставлення до німецької влади.

Отже, ізоляція від решти українських земель та порівняно м’якший окупаційний режим сприяли тому, що до німецької влади багато верств населення Галичини ставилися терпимо.

Протилежна ситуація була зі сприйняттям влади радянської. Панування комуністів було нетривалим, проте залишило по собі неймовірно криваву пам’ять. Годі говорити про арешти національної еліти, депортації в Сибір, антирелігійну політику, суди над членами ОУН, що мало місце в 1939—1941 роках.

Достатньо того, що органи НКВД в перші тижні німецько-радянської війни, відступаючи, розстріляли в’язнів у тюрмах по всіх районах Західної України. Загалом загинуло біля 22 тис. осіб, які ще не мали жодного вироку суду.

Нацисти на повну цим скористалися для власної пропаганди. Вступаючи в кожне місто, німецькі війська відкривали наповнені трупами нещасних в’язниці й дозволяли людям шукати своїх рідних. Можна без перебільшення констатувати: масові розстріли літа 1941 року стали головною підставою формування антикомуністичних настроїв у Західній Україні.

Львів’яни розшукують своїх родичів серед розстріляних чекістами, двір тюрми на вул. Лонцького (нині Степана Бандери). Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху 

Вони ж і сформували в галицькому суспільстві страх перед поверненням комуністів. Страх, який нацистська пропаганда активно підживлювала впродовж цілого періоду окупації. Свідками побоїща 1941 року були й майбутні добровольці дивізії “Галичина”, які мали тоді по 15-18 років — вік, коли такі враження сприймаються особливо гостро.

Тому коли на початку 1943 року Червона армія почала відвойовувати Харківщину, можливість повернення радянської влади в Галичину почала видаватися реальною. А з нею — і можливість повтору жахіття перших тижнів війни у значно кривавіших масштабах. За таких умов нацистам неважко було подати себе єдиними, хто може цьому завадити.

Отже, через об’єктивні історичні фактори ідея формування військового з’єднання з українців на боці Німеччини мала сприятливий ґрунт. Гітлерівцям та їхнім колабораціоністам лише належало цей ґрунт потрібним чином обробити.

Маніпуляція № 1. Аналогії з українським військом

І на цій ниві організатори 14-ї дивізії військ СС добряче попрацювали. Німецько-радянську війну вони проголосили продовженням Визвольних змагань 1917—1920 років. Кампанію створення дивізії в збройних силах Німеччини вони подали як всього-навсього повторення історії Легіону Українських Січових стрільців у Цісарсько-королівському війську Австро-Угорщини.

Тут і вигадувати особливо не було потреби — абревіатури УСС і СС відрізняються лише однією літерою. Про те, які були відмінності між ліберальною Дунайською монархією і тоталітарним Третім Райхом із його ідеями “життєвого простору” та поділом на “юберменшів” та “унтер-меншів”, звісно ж не згадували.

Відозву Голови Українського центрального комітету Кубійовича надрукувало щонайменше п’ять газет: “Голос Підкарпаття”“Воля Покуття”“Рідна земля”“Тернопільський голос” і “Чортківська думка”. Коротку замітку про виступ Кубійовича помістила навіть газета “Відродження” в Ромнах на далекій Сумщині!

 

Назва координаційного органу зі створення дивізії “Галичина” — Військова управа (ВУ) лише посилювала аналогію із січовими стрільцями, бо нагадувала таку ж саму Бойову управу УСС (1914—1918).

Крім паралелей з УСС, агітатори прямим текстом називали дивізію військ СС “Галичина” відродженням Української Галицької армії. Почнімо з того, 10 із 14 членів Військової управи були її ветеранами.

Безпосереднього очолював управу полковник Альфред Бізанц, його заступником був Северин Байгерт. У роки Визвольних змагань вони служили на посадах командира і шефа штабу 7-ї Львівської бригади УГА відповідно.

Замітка з Ч. 1 газети “Український доброволець” від 15 травня 1943 року. 

Джерело: LIBRARIA 

“Чому ж маємо радіти в такий важкий воєнний час? Бо… ми одержуємо змогу створити стрілецьку дивізію. А це воскресення Української Галицької Армії, це нав’язування до нашої військової традиції… Це  єдиний спосіб здобути волю”, — проповідував о. Василь Лаба у львівському Соборі Св. Юра 28 квітня 1943 року відразу після оголошення про створення дивізії. У ній Лаба очолював капеланську службу.

А почесний голова Військової управи генерал-четар УГА Віктор Курманович на шпальтах газети “Рідна земля” звертався до своїх колишніх соратників: “Старшини і Стрільці УГА! Почесна служба в СС Стрілецькій дивізії Галичина це не лиш нагода, але обов’язок. Вступаючи свого часу в ряди геройської УГА, ми присягали боротися до остаточної перемоги над нашим відвічним ворогом. Тоді ми того не довершили; сьогодні можемо, тому мусимо”.

Виступаючи на зборах акторів львівської опери, член ВУ Андрій Палій закликав аудиторію “наслідувати кращі традиції Легіону УСС і УГА”.

Газета “Станиславівське слово”, Ч. 20 віж 16 травня 1943 року. Промову Курмановича вмістили також: “Голос Підкарпаття”, “Рідна земля”, “Чортківська думка” і “Тернопільський голос”. 

Історик Андрій Боляновський наводить кілька дуже характерних прикладів того, який вплив мала така пропаганда на населення.

29 квітня, на наступний день після оголошення про створення дивізії, в Кам’янці-Струмиловій (нині — Кам’янка-Бузька) місцевий священик передав представництву ВУ прапор спортивного товариства “Сокіл”, на якому присягали стрільці УГА в 1918—1919 роках. 2 травня в мешканці Мостиськ передали добровольцям збережений прапор Легіону УСС “з надією на те, що він стане прапором майбутньої української дивізії”.

Маніпуляція № 2. Залучення авторитетів

Учасників визвольної боротьби 1914—1920 років Військова управа й Український центральний комітет активно залучали й до агітаційної кампанії з вербування добровольців.

2 травня 1943 р. їх зібрали на урочисті збори в Інституті народної творчості у Львові. Серед присутніх, між іншим, була й відома хорунжа УСС Олена Степанів. Збори закінчилися виконанням маршу усусів “Ой у лузі червона калина” після чого начальник канцелярії ВУ ветеран УСС, УГА і Армії УНР сотник Осип Навроцький оголосив про місце реєстрації добровольців.

Дмитро Вітовський і Осип Навроцький у лавах Легіону УСС

У згаданій Кам’янці-Струмиловій ВУ представляли ветерани УГА сотник Кульчицький, чотар Сокіл і чотар Яримович.

УЦК теж вдався до ефектного піар-ходу. Першим подав заяву на вступ до дивізії не хто інший, як сам голова комітету, а в минулому — поручник УГА, Володимир Кубійович. Він нічим не ризикував: 42-річного професора, передбачувано, комісували за віком і здоров’ям. Зате його вчинок досягнув потрібного ефекту: мовляв сам ініціатор дивізії не ухилився від набору, тож і ви, юнаки, рушайте.

Свою підтримку ідеї дивізії задекларували: хорунжий УСС актор Осип Гірняк, “батько українського тіловиховання” і діяч ЗУНР Іван Боберський, колишні командувачі УГА Гнат Стефанів і Михайло Омелянович-Павленко та інші ветерани.

Голова УЦК Володимир Кубійович в однострої старшини Галицької армії

До 11 травня на реєстраційні пункти у Львові прийшло біля 300 колишніх військовиків УГА та Армії УНР. У Тернополі — понад 400. Більшість із них не пройшли лікарську комісію в силу віку та стану здоров’я. Але своєю ініціативою вони подали приклад тим, для кого вони були моральними орієнтирами.

Цей прийом широко застосовується в рекламі та піарі. Популярна й авторитетна особа переконує щось придбати, кудись піти, за когось проголосувати. Особливо часто цей метод використовують у сучасній українській політиці. Навесні 1943 р. в Галичині він спрацював на 100%.

Адже годі було знайти галицьку родину, в якої хто-небудь не воював чи то в усусах, чи то в УГА чи Армії УНР. Ветерани Визвольних змагань серед українського суспільства мали заслужену пошану вже самі по собі.

“Те, що я буду в чужому однострої, мене зовсім не відлякувало. Я взяв собі це як обов’язок, тим більше, що мій батько був вояком УГА”, — згадував артилерист Роман Висоцький.

Пам’ять про збройну боротьбу УНР і ЗУНР за свою незалежність культивувалася в міжвоєнній Галичині. Це був один із способів збереження власної ідентичності в умовах асиміляційної політики Другої Речі Посполитої.

Традиції боротьби за державність уособлювали живі ветерани. Щодо полеглих у суспільстві існував культ могил. Активісти молодіжних організацій “Пласт”, “Сокіл”, “Луг” (не кажучи вже про УВО та ОУН) виховували своє членство на традиціях визвольної боротьби.

Колона учасників Перших визвольних змагань іде записутися в дивізію “Галичина”

На додачу, багато українських ветеранів досягли успіху й у мирний період. Вони стали відомими бізнесменами, адвокатами, письменниками, науковцями, громадськими й культурними діячами, обиралися в польський Сейм.

Для галицької молоді це були безперечні авторитети, овіяні героїчними ореолом борців за незалежність України. Підтримку цими людьми формування німецької дивізії юнаки інтерпретували як те, що “СС стрілецька дивізія Галичина” є продовженням традиції їхньої боротьби 1914—1920 років.

Маніпуляція № 3. Регулярна армія vs “бандитизм”

Інший мотив, на якому грала пропаганда УЦК і Військової управи, було протиставлення регулярної армії партизанській боротьбі. Залучаючи галицьку молодь до німецької дивізії, УЦК і ВУ виводили її з-під впливу ОУН(б) і перешкоджали майбутньому поповненню антинімецьких повстанських загонів.

Бандерівці, як відомо, засудили організацію галицької дивізії і вели пропаганду проти набору до неї. Український визвольних рух Кубійович і його однодумці розглядали як свого найбільшого конкурента за молоде покоління галичан. Дивізійна пропаганда зображувала українських повстанців як руйнівників тилу, чия антинацистська боротьба лише на руку Сталінові.

Офіційна позиція ОУН (бандерівців) щодо дивізії “Галичина” на шпальтах “Бюлетеня” крайового проводу в Галичині. На жаль, через неспівмірність впливів пропаганда підпілля не могла протистояти пропаганді тоталітарної держави.

Повний текст див. на сайті Електронного архіву українського визвольного руху

Історик Андрій Усач наводить перелік епітетів, якими дивізійні пропагандисти наділяли національно-визвольний повстанський рух: “їх називали “внутрішньою анархією”, “лісовими отаманами”, “стодольниками”, “чорними духами-анархістами” тощо”.

Дослідник цитує вислів Голови Ділового осередку УЦК у Львові Костя Паньківського: “В лісі ніхто Україну не здобуде. Не той герой, хто сидить у лісі, а той, що витривало стоїть на свойому пості, в уряді, кооперації тощо. Базар, Крути — це зовсім не є дні нашої слави, вони не дали народові нічого, крім гарматнього м’яса. До Крут і Базару пруть сьогодні бандерівці, вони хочуть винищити молодь”.

Не факт, що цей плакат має стосунок дивізії “Галичина”, але протиставлення вояків СС партизанам ілюструє добре

Для координації ідеологічного поборювання націоналістів на місцях окупаційна адміністрація навіть скликала з’їзд пропагандистів та культурно-освітніх референтів регіональних осередків УЦК у Львові 4-5 березня 1944 року.

“На жаль, частина галицької молоді зійшла з цього єдиноправильного шляху на манівці. Перед вами [стоїть завдання] звести боротьбу за душу цієї молоді, довести їй, що хто в такий момент виступає з ряду, той зрадник власного народу, що бандами ніхто нічого не виграв і що, нарешті, ця молодь взяла на себе ролю тих темних сил, які у вашій історії вже не раз чинили хаос і шкодили вашій справі”, — наставляв учасників заходу губернатор Вехтер.

До чого сходить діяльність УПА сьогодні на ділі? Повстанці сидять в лісах, терплять і холод, і голод. Щоб не голодувати, вони вимагають харчів у селян, і без того бідних.

Але тут, у лісах вони з большевиками майже не зустрічаються. Вони розправляються часом з поляками  противником сьогодні неважливим. Крім того, нападають на німецьких вояків, думаючи в своєму засліпленні, що вони допомагають порятункові своєї Батьківщини.

Але цим вони допомагають тільки червоній Москві! Адже єдиною силою, яка справді може успішно боротися з московським большевизмом, є лише німецька зброя”, — писала “група українських вояків” і агітувала йти в дивізію “Галичина” та Українське визвольне військо.

Для збільшення тисніть сюди. Оригінал — на сайті Електронного архіву українського визвольного руху

Райхсфюрер СС Гіммлер, виступаючи перед офіцерами дивізії 16 травня 1944 року, наголосив на різниці, яка існує між тими, хто одинцем йде до лісу (УПА), і тими, хто “йде на фронт у бій як дивізія”. За його словами, “з-поза куща стріляти і з-поза куща кидати образи може кожен дурень”.

Формуючи образ українського повстанця як вічно голодного, брудного й обірваного, беззбройного розбійника-анархіста, нацистські пропагандисти протиставляли йому постать цивілізованого, повністю забезпеченого одностроєм, харчуванням, зброєю й боєприпасами вояка регулярної дивізії СС.

На додачу, вербувальники обіцяли, що кожен вояк дивізії “Галичина” отримуватиме платню, а його родина — державну допомогу. Служба в дивізії дозволяла вийти з в’язниці, уникнути примусової праці та звільнити заарештованих родичів.

Такий акцент на матеріальних перевагах служби в дивізії “Галичина” не міг не вплинути на рішення багатьох добровольців. Адже мало хто відмовиться від комфорту, соціальних гарантій і заробітку на користь лісового життя, сповненого труднощів і нестатків!

Маніпуляція № 4. Розмивання мети

За цією всією мішурою приховувалася справжня мета створення дивізії. У післявоєнних публікаціях як організатори, так і ветерани дивізії одноголосно твердять, що дивізію створювали для боротьби за незалежність України. Однак якщо уважно дослідити повідомлення, які транслювали добровольцям у 1943—1944 роках, то картина вимальовується дещо інша.

“Не розглядаючи українців як можливих політично надійних союзників, Гітлер та Гіммлер утрималися від надання мешканцям Галичини будь-яких політичних обіцянок та гарантій у зв’язку зі створенням дивізії”, — пише Боляновський.

Дивізійна пропаганда послідовно уникала будь-яких згадок про українську державність.

Цей плакат, як багато подібних до нього, головною метою зголошення до дивізії військ СС “Галичина” називає “боротьбу з більшовизмом”. Хоча “боротьба з більшовизмом” і “боротьба за Українську державу” — не одне й те саме. 

Відповідно й губернатор Вехтер рекомендував урядовцям окупаційної адміністрації Галичини “у виступах перед українцями уникати політичних заяв щодо їхнього майбутнього”.

Тож в агітації й пропаганді УЦК і ВУ тих років зовсім немає таких зворотів, як “боротьба за незалежність”, боротьба “за Українську державу” чи “за самостійну Україну”.

Візьмімо, наприклад, програмову відозву Кубійовича “Шлях до світлого майбутнього”, надруковану на передовиці газети “Голос Підкарпаття” 9 травня 1943 року. Мету, за яку мали битися українські добровольці, він сформулював так:

“Настала велика пора збройного чину і для нашого народу. Поруч геройської армії Великонімеччини та добровольців інших европейських народів виступаємо ми до святої боротьби проти найбільшого нашого національного ворога та смертельної загрози всього культурного людства”.

Про боротьбу за Україну, за її незалежність, за власну державу на цілій шпальті ані слова. Жодної згадки про боротьбу за незалежну Україну не було і в промові Отто Вехтера 28 квітня 1943 року з нагоди створення дивізії (див. її текст у газеті “Станиславівське слово”).

Так само почесний голова ВУ генерал Курманович у своєму зверенні до старшин і стрільців УГА (“Станиславівське слово”, Ч. 20 від 16 травня 1943) говорив про що завгодно (“боротьба з відвічним ворогом”, “помста за кров мільйонів замучених братів”, “побиття червоної потвори”, “закладання підвалин під майбутнє свого народу”), але не про боротьбу за незалежність України чи за створення Української держави.

Нацистська пропаганда проголошувала, що в лавах дивізії “Галичина” українці відстоюватимуть своє право на місце в “Новій Європі”. Для слова “Україна” місця не знайшлося.

“…в лавах СС Стрілецької Дивізії Галичина вишколюють до майбутніх боїв із лютим жидо-большевизмом”, — писав безіменний автор статті “Галичина пишається добровольцями” в газеті “Український доброволець” від 16 жовтня 1943.

Cтаття “Роковини історичної події. Створення СС Стрілецької Дивізії “Галичина” закінчується абзацом: “Українсько-галицькі добровольці… підуть у кривавий тан з жидо-большевицькими полчищами, з крісом у руці доказують перед усім світом, що український народ має повне право зайняти одно з передових становищ в колі націй нової Европи, як її авангарда на сході” (“Рідна земля”, Ч. 2 від 4 травня 1944).

Навіть колишні учасники збройної боротьби за незалежність ЗУНР і УНР послідовно уникали будь-яких згадок про цю незалежність! У заклику “Добровольці, Українська Молоде!” 40 підписантів твердили:

“…українські добровольці Стрілецької Дивізії “Галичина” вперше отсе виступають в бій проти большевизму, жорстокогого ворога Українського Народу… Добровольці Стрілецької Дивізії “Галичина” йдуть зі завзяттям у бій за кращу долю-волю свого народу та і цілої Европи”.

“Голос Підкарпаття”, Ч. 10 від 5 березня 1944 року. Для збільшення тисніть сюди. Джерело: LIBRARIA

Як бачимо, рекрутам не пропонували жодних конкретних цілей окрім абстракцій типу боротьби “проти (жидо-)більшовизму”, “проти відвічного ворога”, за “місце в Новій Європі”, за “долю-волю народу”, “помсти за кров мільйонів” тощо.

Жодна з цих цілей не є тотожною боротьбі за Українську державність. Організатори дивізії “Галичина” свідомо вводили в оману десятки тисяч юнаків, аби спрямувати їхній патріотичний запал у потрібне нацистам русло.

Андрій Боляновський змушений визнати, що “політичні поступки галицьким українцям, зроблені з німецького боку, зводилися, головним чином, до того, що під час прийому добровольців до дивізії в Галичині безперешкодно вивішувалися українські синьо-жовті прапори”.

Зрештою, усі, хто в лавах дивізії намагався сприяти українському національно-визвольному рухові, зазнавали репресій. Наприклад, командира 6-ї роти 30-го полку Федора Бараненка, який допомагав переходу дивізійників в УПА, відправили в концтабір Дахау.

Що вже казати — серед командирів підрозділів “Галичини” були й відверті вороги незалежності України.

14-ю ротою 29-го полку 14-ї дивізії командував вафен-обер-штурмфюрер Осип Чучкевич — агент СД, який у липні 1941 року заарештовував Голову Українського Державного Правління Ярослава Стецька.

Що з цього вийшло

Отже, з аналізу вербувальної кампанії до дивізії військ СС “Галичина” випливають такі висновки.

Галицькі добровольці не були ані ідейними націонал-соціалістами, ані патологічними вбивцями чи спраглими до крові садистами. Це були національно свідомі юнаки, що зростали на традиціях українських армій 1914—1920 років і переживали втрату української державності.

Вони марили можливістю виправити помилки покоління їхніх батьків та помсти за ворожі кривди. Але історичні обставини, які утворила Друга світова війна, спричинили те, що цими благородними мотивами у своїх інтересах цинічно скористалися окупанти України та політичні авантюристи.

Щоб набрати вдосталь рекрутів для чергової дивізії військ СС окупаційна влада дистрикту “Галичина” і її українські колаборанти вдалися до низки маніпулятивних прийомів. За їх допомогою вони створили в галицьких юнаків ілюзію того, що 14-та дивізія військ СС битиметься за незалежність України, хоча організатори ніколи прямо цього не обіцяли.

Добровольці в дивізію “Галичина” марширують вул. Коперника у Львові, 17 липня 1943 року 

Неймовірно влучно крах цих ілюзій художніми засобами відобразив визначний письменник Іван Багряний, автор блискучих антикомуністичних творів “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Чому я не хочу вертатись до СССР?” та ін. У повісті “Огненне коло” дивізійник Роман говорить своєму побратимові Петру щойно вони понюхали пороху під Бродами в липні 44-го:

— От була в мене гарненька хатка в душі… Хатка, що її мені збудували змалку ріжні вишивані “дядьки”… Знаєш, хатка з “козаченьків”, з “воріженьків”, а шароварів широких як Чорне море, з “гаківниць”, з “оселедців”…

“Козаченьки” йшли на “герць погуляти” з “воріженьками”. А тим часом… Бач! Господи, як далеке оце все від того, чим нас напихали змалку ріжні вишивані дядьки та панії! Тим часом діють не цукеркові “воріженьки” й не цукеркових “козаченьків” тут треба, і не цукеркових душ, напханих розвезеним нашим, солоденьким, розмріяним примітивізмом, тут треба!

Замісць вчитися модерним наукам, отієї “математики”, як треба перемагати ворога, ми чортій-відколи співали про симпатичних “воріженьків”, що самі щезнуть, “як роса на сонці”…

Формування дивізії “Галичина” нагадує велику аферу, подібну до тих, які розплодилися в 1990-х роках на пострадянському просторі. У тих “пірамідах” організатори-шахраї збагачувалися за рахунок зубожіннятм багатьох тисяч вкладників.

Так і творці 14-ї дивізії скористалися щирим патріотизмом галицької молоді заради власних військово-політичних дивідендів. Ціною загибелі цвіту молодих українців за чужі інтереси.

Джерело: Історична правда

 

 

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *