УПА проти НКВС. Страх і ненависть радянської влади

З 21 по 25 квітня 1944 року біля урочища Гурби на півдні Здолбунівського району відйбувся бій між військами НКВС СРСР і силами УПА. Він охопив частину сучасних Дубенського та Острозького районів Рівненщини і Кременецького та Шумського районів Тернопільщини. Закінчився тактичною перемогою радянських військ та виходом з оточення українських повстанців. Після бою переможці спалили навколишні села Гурби та Антонівці, а жителів вивезли. Кількість загиблих військових і цивільних осіб точно не встановлена.

Передісторія

Успіхи радянських військ у військових кампаніях в Білорусі та Україні у 1944 році призвели до стрімкого відступу німецьких військ. Але разом із відступом німців на захід просувалася Червона Армія. Саме в цей час український повстанський рух досяг свого розквіту — у 1943–1944 роках в рядах УПА було від 30 тис. до 100 тис. вояків.

Оскільки німецька армія швидко відступала, і вже не становила загрози для УПА й України в цілому, словацькі частини вже давно не вступали в бої з українськими повстанськими відділами, а угорське військове командування підписало навіть таємний договір з УПА про взаємний ненапад, найсерйознішу загрозу для УПА становили радянські війська. Місцеві мешканці очікували повторення репресій 1939–1941 років.

Не зустрічаючи значного опору з боку упівців, Червона Армія продовжила наступ на позиції німецьких військ. Для боротьби із «оунівськими бандами», що таким чином залишилися в тилу, радянське командування відправило кілька дивізій НКВС. Після того, як головні сили Червоної Армії пройшли через Західну Україну, УПА організувала ряд військових акцій, що були спрямовані проти НКВС, комуністів та людей, що співпрацювали із радянським режимом.

У 1944 році, командування УПА ухвалює рішення про перехід радянсько-німецького фронту, для того, щоб опинитися в тилу Червоної Армії. Таким чином, повстанці могли продовжувати диверсійну та пропагандистську діяльність серед місцевого населення, не зустрічаючись із значними угрупуваннями радянських сил. Однак, навесні 1944 року, німецько-радянський фронт розділяє основні сили упівців на тих, що розташовані на території, окупованій німецькими військами (під командуванням Романа Шухевича), і тих, які розташовані на території окупованій радянськими військами (під командуванням Василя Кука).

В січні 1944 року, до бійців УПА приєдналося кілька десятків українців-червоноармійців, які пізніше взяли участь у бою під Гурбами.

На знищення загонів УПА, радянське командування відіслало «загороджувальний» загін військ НКВС при підтримці окремих частин Червоної Армії. Ці «загороджувальні» загони були створені радянським командуванням для затримки дезертирів-червоноармійців, які тікали з лінії фронту. До цього, українські повстанці вели бої із радянськими партизанами.

Про успіхи таких атак свідчать радянські документи, зокрема доповідь начальника УШПР першому секретару Центрального комітету комуністичної партії України Микиті Хрущову:

“…українські повстанці, котрі до вступу Червоної Армії на терени західної України не вели відкритої організованої боротьби проти радянських партизанів, останнім часом нападають на них значними збройними силами.”

В УПА панувала сувора військова дисципліна; проведення військових операцій чи рейдів регламентувалися наказами Головного військового штабу УПА і відповідним чином документувалися; було вироблено та впроваджено стратегію й тактику збройної боротьби, українські військові відзнаки та нагороди. УПА мала гідне подиву (як стверджували німці та НКВС) сучасне на той час озброєння.

УПА, чисельність якої на кінець 1943 — початок 1944 років становила 100 тис. вояків, успішними рейдами перейшла радянсько-ні­мець­кий фронт і опинилася в радянському тилу. На той час вона оперувала відділами чисельністю до бата­льйо­ну та полку, в залежності від конкретних обставин.

Найбільше відкрите збройне зіткнення Української повстанської армії з військами НКВС та підрозділами Червоної Армії, які були задіяні у боротьбі проти УПА, відбулося в кінці квітня 1944 року.

Про це дуже скупо розповідає радянська історіографія, не особливо широко ці бої згадують і сучасні українські історики. Про ці історичні події написано, наприклад, таке: «Щоб розправитися з УПА, радянське командування зібрало на відтинку Шепетівка—Рівне—Збараж близько 30 тис. бійців та співробітників НКВС, які 22—23 квітня здійснили наступ на масив Гурбенських лісів. Маючи велику перевагу в людях і техніці, Червоній Армії вдалося розбити з’єднання УПА. Ця перемога далася дорогою ціною: повстанців загинуло — 80, у той час як радянські втрати налічували понад 800 убитими».

 

І більш нічого, ні перебігу боїв, ні висновків, ні відомостей про загиблих у цих боях. Сьогодні з аналізу матеріалів (звітів відділів УПА, які брали участь у цих боях) можна скласти об’єктивну історичну картину тих далеких гурбенських боїв, що сталися 68 років тому.

Вже за тиждень до Гурбинського бою було відомо, що більшовики готуються до великої акції проти УПА. У зв’язку з тим командування УПА вирішило розкинути відділи на найширшій території, зокрема, за всяку ціну перекинути відділи на східно-українські землі, північну Кам’янець-Подільщину (славутсько-шепетівські ліси, Віниччину, південну Київщину і Холодноярщину).

Східними відділами командував безпосередньо “Ясен”. Майже всі відділи, що вирушили в рейд, були змушені повернути назад, бо на всіх напрямках маршруту зустрілись з сильними частинами радянських військ. Однак в районі обгівсько-гурбинських лісів (район Мізоч, Рівненська область) було підозріло тихо. У ті ліси ворог мав намір зігнати всі відділи і разом їх там повністю знищити. Поволі вороже кільце почало звужуватись навколо пастки.

Зі зведення штабу “Богун” від 22 квітня 1944-го відомо, що радянські війська, які на 21 квітня стояли в населених пунктах біля шосе Кременець—Дубно, дороги Дубно—Мізоч, в населених пунктах: Верхове, Новомалин, Шумськ, Жолобки, вийшли звідти і зайняли населені пункти: Стіжок, Сітари, Марцеліна, Буща, Тартак, Довге Поле, Семидуби, Збитин, Наріїв, Білашів, Дермань, Теремне, Сураж, Обич, Угорськ, що створювали немов нейтральну лінію між розташуванням УПА і радянськими військами. УПА не чинили жодних перешкод в зайнятті цих населених пунктів, бо це входило у плани подальших дій.

День 22 квітня 1944 р., за винятком бою біля Москалівни, де українські війська перемогли, пройшов спокійно.

22 квітня командир “Залізняк”, що йшов на чолі двох сотень повстанців у славутські ліси, звів бій на річці Вілія і відступив. 23 квітня він мав ще один бій і остаточно відступив у Гурбинський ліс. Того ж дня більшовики наступом на дермансько-точевицькі ліси змусили до відступу в сторону Гурб також курінь “Лиха”. В Суражському лісі сотенний командир “Панько” 23 квітня вів бій і також відступив у Гурбинський ліс.

Коли шеф штабу групи ім. “Богуна” “Гриць” переглянув донесення підпорядкованих йому штабів від 21 квітня 1944 р., то прийшов до висновку, що акцію радянських військ треба очікувати з дня на день, що довкола кременецьких лісів уже скупчено багато радянського війська. Командир групи “Богун” друг “Роман”, обдумавши становище, що склалось, дав накази по з’єднанням і, об’їхавши терен, почав планувати опір ворогу.

В битві біля Гурбів брали участь війська з групи “Богун” під командуванням командира “Романа” і групи “Холодний Яр” під командуванням командира “Ясена”. Військами обох груп командував “Роман”. Шефом штабів обох груп на час бою був командир “Гриць”. Оперативним командиром — “Ясен”.

У ніч на 24 квітня командир “Ясен” підготував прорив ворожого кільця. Прорив не вдався. Очевидним ставало те, що 24-го треба буде вести оборонний бій. Уночі, у 1.20 24 квітня командир “Ясен” розіслав накази по куреням зайняти оборону, копати окопи для бійців, вкопувати гармати. Наступ ворога очікувався зі східно-південної сторони лісу, на відтинку сіл Мости, Будки, Гурби. Цей відтинок зайняв курінний “Сторчан”. Відтинок Гурби—Майдан — курінний “Мамай”, відтинок Обгів—Мощаниця—Святе — “Докс” (Семен Котик — “Вир”, “Кожух” (1915—1945 рр.). У 1944—1945 рр. командир куреня групи “Богун” (УПА-Північ), командир з’єднання “Холодний Яр” (УПА-Південь). Командир УПА-Південь (1945 р.), сотник УПА від 24 квітня 1945 р.). Відтинок, що сполучав відділи командирів “Сторчана” і “Докса” зайняв сотник “Яструб” з куреня командира “Лиха”. Дві сотні командира “Романа” зайняли другу лінію на відтинку командира “Сторчана”. В резерві перебували курені командирів “Гриця-Довбенка”, “Бувалого”, курінь “Балабана”, які відпочивали після вчорашніх боїв.

Таким чином, сотня “Андрія” зі зв’язкових відділів командира “Шума”, сотня “Панька” та чота “Чорного” зайняли позиції в західній частині лісу та тримали зв’язок з командирами “Доксом” і “Мамаєм”. З південної сторони лісу біля Гурб зайняв становища охоронний відділ командира “Романа”. Новомобілізованих, цивільне населення й табори відіслано в західну сторону глибини лісу. Одну чоту з куреня командира “Мамая” під командуванням “Ярошенка” вислано в засідку на майданські болота, щоб вдарити по ворогу з тилу…

О 3.30 оперативний командир повідомив, що стан задовільний: бійці окопалися й перебувають на позиціях…

О 6 год. ранку ураганний вогонь гармат, що були окопані в Кудрині й Будках, а також вогонь важких мінометів з табору ворога засвідчив, що наступ червоних розпочався. Зав’язався нерівний бій з більшовиками. Перші атаки піхоти ворога були відбиті, але повстанці зрозуміли, що бій буде впертим…

Атаки червоних усе частішали, але упівці також стояли на місці. Втрати більшовиків збільшувалися щохвилини, усі поля й узлісся були вкриті трупами атакуючих.

Але в атаку йшли все нові й нові лави бійців, командири яких кричали: “Ура”, “За Родіну”, “За Сталіна”, але їх не підхоплювало військо, їхні крики одиноко лунали у лісі. Може, військо, яке складалося з фронтовиків розуміло, що це не ворог, не німець, що це такі ж самі українці, як і вони, але повернути зброю проти  енкаведистів не осмілювалися. Бій розгорівся з новою силою.

З’єднання капітана “Мамая” гідно боронило свої позиції, відбивало ворога, який особливо тиснув з лівого й правого боків моста через р. Замишівку з метою його здобути (цей міст був як неприступна фортеця). Вилазка в тил ворога, яку зробив “Мамай”, форсувавши річку, остаточно відбила у ворога охоту здобути міст. Інші українські з’єднання також не відстають від “мамаївців”. До речі, капітан “Мамай” — родом з Полтавщини. Колишній боєць Червоної Армії. У 1943 р. відомий командир УПА у Вінницькій та Рівненській областях. Був підступно вбитий агентом НКВС. Похований в Чорному лісі Мізоцького району. Населення в знак пошани до командира насипало йому високу могилу з хрестом і написом: “Вічна пам’ять Героям. Спіть спокійно, любий друже”.

Увага всіх згодом була прикута до киплячого вогняного котла: на Гурби. Тут з’єднання командира “Сторчана” відбивало атаки радянських військ, що підійшли до позицій на віддаль 100—200 м. Гучно били кулемети, гранатомети і 4 гармати упівців. З одних тільки Мостів і Тинівки на сторчанівців посунули відділи ворога у 500 і 600 солдатів разом з полковим штабом.

Згодом бій трохи стих. Перший великий наступ повстанцями було з успіхом відбито. Подекуди противник навіть панічно тікав.

Другий великий наступ стався на північ від Гурбів, на відтинку “Яструба”. В бій знову пішла піхота ворога під прикриттям танків. Ворожа кавалерія заходила з флангу. Командир “Яструб” уважно пильнував всі маневри ворога й відповідно перебудовував бойові лави новомобілізованих бійців. Раптом на правому крилі ворог вклинився у оборону війська УПА. Нависла загроза прориву.

Резервний загін “Залізняка” пішов на допомогу, але не встиг… ворог прорвав   оборони. “Яструб” з новомобілізованими бійцями відступив на захід, не маючи змоги повідомити про це з’єднання “Сторчана”. Ворог, упершись у другу лінію оборони, пішов на оточення сторчанівців. Сторчанівці, відбивши чергову атаку, кинулись у відчайдушний контрнаступ, щоб не дати ворогу прорватись далі. Бій став все жорстокішим, перейшов у рукопашний… У ньому гине командир “Ігор” і 20 найкращих бійців. Командир “Сторчан” був важко поранений, проте упівці вирвалися з ворожого кільця. Дещо про командира на псевдо “Сторчан” — він родом з Остріжчени. З 1939 р. в еміграції, у 1942 р. ув’язнений німцями за влаштування друзям втечі з в’язниці, з осені 1943 р. — старшина УПА, в лютому 1944 р. з військом без втрат переходить радянсько-німецький фронт. Улюбленець бійців і командирів. Добрий вояка, мав за собою низку вдалих боїв. Наприклад, 22 лютого 1944 р., попавши в оточення, виривається з нього, здобувши полонених; 19 березня 1944 р. відбиває напад загону НКВС чисельністю 500 осіб, перейшовши до контрнаступу, здобуває 3 “Максими”, 15 коней, та багато іншої зброї; 5 квітня 1944 р. силою двох загонів робить напад на загін НКВС чисельністю 300 чоловік, що стояли в Новомалині, розбиває їх і здобуває зброю.

Ворог, увів великі резерви, знову замкнув кільце оточення навколо сторчанівців, яке вже жодні зусилля не дали можливості прорвати. Командир “Булка” і 40 бійців опинилися в оточенні. Сторчанівці, бачили, що прорватись неможливо, вирішили якнайдовше відтягнути сили ворога на себе, щоб друга лінія мала час зайняти оборону і стати до бою…

Почалась нерівна боротьба… На крики ворога: “Сдавайся, Бандера!” сторчанівці відкрили ще сильніший вогонь… Радянські підрозділи кидаються то в один бік, то в другий, але вогонь сторчанівців не дає можливості прорвати їх оборону… Незабаром постріли стихли… Сторчанівцям не вистачило набоїв. Але живими українські повстанці не здалися… З криком: “Слава!” вони підірвали себе гранатами… Ніхто не здався живим.

Так своїми життями  сторчанівці перегородили ворогові дорогу, не відступивши ні кроку назад. Загинули як герої. Другий великий наступ ворога закінчився…

За цей час було поставлено другу лінію оборони, якої вже не зломили навіть ворожі танки. Щоб забезпечити південну сторону, перекинуто сотню “Андрія” з північно-західної сторони на південь, на Гурбенську гору, яка геройськи трималася цілий день… оборону підсилили також командири “Довбенко”, “Бувалий”, “Балабан”.

Командири “Леміш”, “Кропива”, “Роман” і “Ясен” вирішили прориватися у Дерманський ліс. Це було доручено “Ясену”. Прорив мав робити курінь “Докса”.

Третій, останній великий наступ ворога був безпосередньо на Гурби. Тут радянські війська вирішили за всяку ціну прорватися в середину позицій УПА. Але  повстанці, повні помсти за смерть сторчанівців, сіяли у таборі ворога смерть, не підпускаючи його ближче 300 м до своїх позицій. Знову шалено били кулемети, сіючи навколо смерть.

Ворог посилив свою атаку танками, які відкрили сильний гарматний і кулеметний вогонь. У відповідь вдарили гармати і ПТР-и повстанців. Один танк з гармати підбив командир артилерії «Береза». Це підбадьорило бійців… Згодом з ПТР-а було пошкоджено ще одного танка… Було ясно: ворогові  не вдалося здобути оборонні позиції УПА.

Зведення штабу УПА від 24 квітня було таким: “Втрати ворога за день 24 квітня 1944 р. склали близько 600 осіб убитими, головна кількість жертв припадає на відтинок Грабовець—Гурби, та близько 500 пораненими. З одного тільки Грабовця було вивезено близько 200 осіб поранених… виведено з ладу два танки”.

Втрати УПА складали: понад 80 осіб убитими (60 повстанців загинуло на відтинку Грабовець—Гурби) та близько 40 пораненими. Втрачено на відтинку Грабовець—Гурби: 1 ПТР, 6 кулеметів, 41 рушницю…

Так скінчився день боїв біля Гурбів. Великою ціною сторчанівців було перекреслено плани радянського командування на знищення УПА.

День 25 квітня обіцяв ще запекліші бої. Командир “Роман”, щоб уникнути їх, вирішив прориватися з оточення. Як тільки смерклось, командири почали стягувати свої відділи й готуватись до бойового маршу. Прорив мав відбутися трьома напрямами, де, за даними  розвідки, було найменше скупчення ворожого війська і де ворог найменше чекав  нападу бійців УПА.

Мав бути евакуйований шпиталь. Легко поранені мали долучитись до відділів, а тяжко пораненими мали опікуватися шеф шпиталю “Полтавка” та медсестри. Цивільне населення було поділено на цілий ряд груп, до яких було долучено добрих провідників. Ці групи мали різними шляхами прориватися з оточення. До війська їх було неможливо долучити, бо тоді воно втратило б боєздатність, а майбутнє обіцяло ще важчі бої…

Табір мав бути згорнутий, усе, що не бралось в дорогу, мало бути поховане. Коли все було готово, військо рушило в дорогу.

Зранку 25 квітня відділи швидкою атакою в різних напрямках прорвали кільце військ НКВС і Радянської армії. Перша група упівців пішла просікою попід р. Понурою на Суражські ліси й спокійно дійшла до місця нового призначення.

Друга й третя групи, що спочатку йшли разом, потім розійшлися кожна своєю дорогою і мали з боями прориватися з оточення…

Основні сили йшли у північному напрямі в точевицько-дерманські ліси. Заглибившись у тили ворога, біля с. Бущі знову дійшло до цілоденного бою. Боротьба була дуже завзятою.

Першою до Бущі дійшла група, що йшла правим боком лісу. Командиру цієї групи військ розвідка доповіла, що в Бущі є застава ворога в силі 80—100 осіб і танки, що перетяли нам шлях. Вихід залишався тільки один: прорив. Ударній групі “Кузьмича” з’єднання командира “Бувалого” було доручено розчистити шлях для війська.

Перша група повстанців, перейшовши міст, почала оточувати село. Почулись перші постріли, а далі серії з кулеметів… зав’язався вуличний бій, що вимагав особливого уміння… “Кузьмич” був майстер такого бою… будинок за будинком переходить до рук повстанців і ворог відступає…

На допомогу загонам радянців знову прийшли танки. “Кузьмич” почав готуватися до бою з танками… У цей час від другої групи, що йшла іншим шляхом і також досягла Бущі, вступили у бій загони “Лютого” зі з’єднання  сторчанівців, “Міші” зі з’єднання “Мамая” та один загін з’єднання “Довбенка”, який, знищивши ворожу заставу, зайшов ворогові в тил і вдарив по ньому.

Командир “Веремія” з ПТРа підбив радянський танк. Бійці “Кузьмича” закидали Т-34 гранатами. Другого танка пошкодили бійці загону з’єднання “Довбенка”. Їх удар з тилу був дуже вдалим і дошкульним… Ворог відступив. Шлях до відходу було розчищено: бійці УПА вирвались і з цієї пастки з найменшими втратами.

Спроби знищити повстанців у кременецьких лісах закінчились повною поразкою ворога.

У вечірньому повідомленні штабу групи від 25 квітня 1944 р. йшлося, що втрати ворога у Кременецькій операції склали біля 900 чол. убитими та стільки ж пораненими. Упівцями було здобуто 6 кулеметів, 2 міномети, багато амуніції та мін, знищено 4 танки…

Втрати УПА склали 136 бійців убитими.15 важкопоранених, яких санітари не встигли евакуювати з поля бою у жахливий спосіб 25 квітня добили енкаведисти. 75 поранених вдалося врятувати. Енкаведистами було вбито біля 100 осіб цивільного населення, яке ховалося від терору й мобілізації ворога.

Мордуваннями поранених і цивільного населення ворог збудив ненависть місцевого українського населення і подальше бажання боротися.

Великої шкоди нанесла ворожа агентура всередині відділів. Більшовицькі агенти підступно вбили командира “Мамая”, сотника командира “Грома”… вони вносили в повстанські ряди розлад, дезорієнтацію і паніку…

В боях відзначилися: сотник “Бурлаченко”, який в’язкою гранат знищив ворожий танк, сотник “Байда”, сотник “Ворон”, курінні “Довбуш”, “Міша”, “Балабан”, “Гірчиця”, “Компанієць”, які вміло керували відділами і по-геройськи боролися.

 

Наслідки

Василь Кук у своєму інтерв’ю Олександру Гогуну зазначив, що УПА втратила не більше 100 людей, а вбили повстанці 900 радянських солдатів і ще стільки ж поранили.

Кожна зі сторін, які брали участь у цьому бою, оголошували про свою перемогу. Повстанці знищили велику частину радянських військ, однак про втрати самих повстанців свідчить сильна реорганізація, а в подальшому і об’єднання груп УПА-Північ та УПА-Південь. НКВС захопило в полон близько 100-та вояків УПА, здебільшого простих селян, які допомагали повстанцям у цьому бою. Після страшних катувань усіх полонених було страчено. Під час наступу НКВС на позиції повстанців, які вирвалися з більшовицького оточення, загинув від радянської кулі командир куреня Мамай. Деякі інші сотники та чотові наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон ворога.

Однак тяжких втрат зазнали не тільки повстанці. Близько тисячі радянських солдатів було вбито, ще кілька сотень померли від поранень. Командування УПА на болісному прикладі цього бою змінило тактику ведення війни. Групам УПА-Захід та УПА-Північ було наказано розподілити свої сили на групи по 2-3 сотні та відступити у Карпати або у густіші ліси. Червона Армія, не зустрічаючи значного опору з боку УПА, рушила навздогін за німецькими військами, що дозволило упівцям продовжити спротив радянському режиму, уникаючи зустрічі з основними силами Червоної Армії.

Тактика дії малими загонами виправдала себе на деякий час, завдяки чому у західно-українських містах, таких як Коломия, Косів, Надвірна, утворились повстанські республіки, які проіснували до 1945 року.

Завідувач відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею Ігор Марчук вважає, що перемога радянських військ була невирішальною, адже головної мети наступу бригад НКВС на Гурби не було досягнуто — загони УПА не було знищено, тож вони продовжили вести військові та пропагандистські акції у Західній і Центральній Україні.

Командування УПА усвідомлювало, що вести відкриту боротьбу із добре озброєними загонами НКВС неможливо.

Після битви під Гурбами Західну Україну захлинула хвиля арештів та розстрілів.

Ігор Вітик, Просвіта