Скільки насправді можуть поети: історія короля львівської богеми.

Стаття із циклу “Літературне казино”.

Генрик Збєжховський був однією із найбільш відомих постатей міжвоєнного Львова. Його історія цілком може служити підґрунтям для відомих міфів про богемних поетів, які не раз доводиться чути сьогодні, бо коли кажуть, що поети можуть усю ніч, йдеться, звісно ж, про пиття.

 

Немо (а це псевдонім Збєжховського) був “народним поетом Львова” а окрім того піснярем, драматургом, журналістом. І, без перебільшення, в певний час головною постаттю ресторації “Атляс”. За освітою Збєжховський був правником. Вранці він був на роботі в міській ратуші, потім на кілька годин заходив до редакції “Ґазети Поранної” (“Gazeta Poranna”), в якій щодня друкувались його вірші (у нього там була своя рубрика, яка називалась “Що сказав Немо”), а потім йшов у “Атляс”.

 

Атляс на Площі Ринок. Зображення: photo-lviv.in.ua/nepovtornyj-atlass/

Варто розуміти, чим на той час був “Атляс”. Юрій Винничук у книзі “Кнайпи Львова” писав: “[…] Настільки та слава була значною, можна тепер судити бодай з того, що майже всі мемуаристи старого Львова описували цей заклад із невимовним замилуванням, мовби прагнули засвідчити, що й вони мали честь спілкуватися з богемою. Адже “Атляс” був унікальною кнайпою на світовому рівні. Сюди сходилися стежки всіх найвидатніших особистостей Львова, а це, в свою чергу, притягувало і гостей з інших міст. […] Стала публіка мала свої столики, а пан Едзьо (Едвард Терлецький, власник ресторації – ред. авт.) пам’ятав усі їхні улюблені наїдки та напої.”

Генрик Збєжховський також мав тут свій особистий столик і був улюбленцем власника. Більше того, пан Едзьо, який був мастаком у приготуванні різних наливок, на честь Збєжховського назвав одну із найпопулярніших наливок “немовкою”. Згідно із спогадами онуки Збєжховського Христини Подвурської-Сіллітое (які подані в монографії Надії Мориквас “Степан Чарнецький і Генрик Збєжховський: останні представники “музівської” богеми”), в “Атлясі” він “провів чи не половину свого життя, “владарюючи” при келиху вина з рукою на клавіатурі фортепіано і незмінною сигаретою в устах”.

 

Атляс зсередини. Зображення: photo-lviv.in.ua/nepovtornyj-atlass/

Саме в “Атлясі” Немо писав більшість віршів, які друкувались в “Газеті Поранній”. Також у “Атлясі” він написав немало легкої лірики, завдяки якій для багатьох став відомим.

Ще одна легенда, яка, втім, не є вигаданою, розповідає, що одного разу Немо так само відсидів на роботі в ратуші, сходив до редакції і навідався в “Атляс”. Чи то день був погожий, чи настрій у Немо був до випивання – невідомо. Але пиячив він тоді 72 години, а це цілих три (!!!) доби. Тому-то й Збєжховський був поетом, що може не ніч, а три.

Відомий тогочасний поет Ян Каспрович, товариш Івана Франка, вирішив повторити, і навіть побити рекорд Немо. Проте витримав він лише 36 годин.

Варто також розуміти, наскільки популярним був тоді Збєжховський. Завдяки спогадам письменника Яна Бжози можна зрозуміти рівень популярності Немо: “[…] розповідав і я, як кілька років тому входив у світ літератури через кнайпу Атласа на Ринку. Як познайомився із львівським літератором Мецьом Терлецьким (сином власника “Атлясу” – авт. ред.), який у свою чергу вирішив познайомити мене із Збєжховським, найбільшим тодішнім поетом Львова.

 

 

 

Генрик Збєжховський

 

Його вірші, друковані щоденно на шпальтах видання “Ґазета поранна” (“Gazeta Poranna”), мали великий успіх у читачів. Ми пішли з Мецьом до згаданої літературно-мистецької кав’ярні на Ринку. Збєжховський, король богеми, сидів на бочці (в ресторації була зала, в якій сиділи на бочках, а кухлі для пива були прикуті ланцюжками – авт. ред.), де під вікном і “приймав”. Полягало це в тому, що за сусідніми бочками чекали прихильники поета в черзі, щоб “випити з майстром”. Коли ми ввійшли, столи і бочки були зайняті і ми мусили завернути до меншого залу. Мецьо підійшов до майстра і прошепотів йому щось на вухо, на що той кивнув головою. “Нас приймуть без черги, це велика честь для тебе”, — сказав Мецьо. Як тільки шанувальник закінчив, ми підійшли до майстра. Церемонія полягала в тому, що кожен шанувальник, сідаючи за стіл, питав майстра, чого він бажає, замовляв, випивав разом з майстром, платив і відходив, щоб звільнити місце наступному. Зі мною було інакше, Збєжховський не погодився, щоб платили ми з Мецьом. Поставив натомість сам Атлас, як то інколи траплялося. І от настало взаємне представлення. Я сидів напроти старшого пана з буйною чуприною і немалим, гачкуватим сарматським носом. Ми випили по келишку знаменитої анісівки Бачевського, закусили і тоді по пиву з долитою туди горілкою, яке приніс сам Атлас. Збєжховський привітно погомонів, попрощався зі словами, що радіє нашому знайомству, і кивнув на наступного в черзі. Отже я начебто був прийнятий до літературної братії.”
Збєжховському, якщо можна так сказати, поталанило з одруженням – в нього закохалась дочка ротмістра цісарської гвардії. Після одруження він став мешканцем вілли на вулиці Пісковій, 15, звідки щодня і спускався до Ринку, аби першу половину дня змарнувати на роботі, а потім податись до “Атляса”.

 

На фото – Срібний ювілей Генрика та Ірини Збєжховських, а також весілля їхньої дочки Ізабелли у костелі домініканців у Львові, 1929 рік.

Авжеж, це лише одна сторона Збєжховського, як то завжди буває в таких випадках. Поет будує свою легенду, свідомо або ні. А що ховається за нею – це вже більш втаємничені речі, це його особисте. Немо сам будував свій богемний образ. В одній із ранніх повістей (“Художник”, 1907), він зобразив персонажа, що носив довге чорне волосся, одягав великий чорний капелюх, дуже любив каву, сигарети і абсент. При першій кращій нагоді говорив про мистецтво. Цей образ ніби змальований із самого автора.

Збєжховський був не просто писакою, що розповідав під пиво байки в кнайпі. Він двічі був удостоєним поважними літературними нагородами: 1928 року – Літературної нагороди міста Львова і 1938 – золотого Лаврового вінця Польської академії літератури.

 

Одна із збірок Збєжховського

Видав 6 поетичних збірок, написав безліч пісень, п’єс, казок, водевілів, фрашок і так далі.

Генрик Збєжховський є автором або співавтором однієї із найвідоміших батярських пісень – балади про панну Францішку. Це своєрідна історія про сучасних Ромео і Джульєтту. Сюжет її був настільки популярним у місті, що за нього могли полоскати ребра один одному представники різних районів, адже одні, наприклад, з Клепарова, могли співати “На Клепарові за рогатками”, а інші, з Личакова, співали “На Личакові за рогатками”.

В 1939 році твердо відмовився співпрацювати з радянською пресою.

В 1941 році виїхав у Криницю – курортне містечко у південній Польщі неподалік кордону із Словаччиною, де і помер у листопаді 1942 року на руках у трьох жінок – дружини, доньки і онуки. Похований у Криниці.

 

На фото – могила Генрика Збєжховського у Криниці.

Про Збєжховського знято документальний фільм “Кавалер Місяця” (“Kawaler Księżyca”, Славомир Ґовін, 2010).

Під час реставрації Вірменського собору у 1908-1927 роках, відомий майстер сакрального живопису Ян Розен зобразив обличчя Збєжховського у постаті ангела на фресці “Смерть св. Катерини Александрійської”.

Ростислав Кузик

Джерела:

1. Jan Brzoza, “Moje przygody literackie”, (Katowice, 1967), с. 102-103 ( переклад взято із lia.lvivcenter.org/uk/persons/zbierzchowski-henryk/)

2. Стаття “Генрик Збєжховський, або поет з вулиці Піскової” із сайту photo-lviv.in.ua   / зображення,  якщо не вказано інше, взяті із цієї ж статті.

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *