Русичі на службі Візантії

Русько-візантійські відносини завжди займали важливе місце в історіографії. Про це писали такі історики як Леонтій Войтович, Михайло Грушевський, сьогодні ж ми розповімо про один з елементів військових взаємин, а точніше про роль русичів у Візантійській армії.

---

Кілька слів про набір воїнів монети на службу

Ну що ж, почнемо з основ, найманці могли потрапити до візантійського війська чотирма різними способами. По-перше, шляхом укладання союзного договору (в такому разі йдеться вже про боєздатний готовий військовий підрозділ). По-друге, через створення підрозділів на території іншої держави з її дозволу, що здійснювалося, як правило, військовим емісаром. По-третє, через вступ (не масовий) охочих до окремих військових підрозділів, які вже функціонували. По-четверте, внаслідок примушування до служби затриманих хрестоносців і паломників.

Роль Русі у формуванні контингенту найманців для Візантії

Взагалі, Візантія добряче використовувала найманців і Давньоруська держава скористалась цим для покращення стосунків і стала джерелом її найманої військової сили. Зафіксовано, що вже в період з 910 по 988 роки «роси» брали участь у військових кампаніях Візантії, проте така діяльність відзначалася стихійністю та несистематичністю. На цьому етапі вони перебували у гарнізонах фортець, гвардії імператора. При цьому Русь окрім формування власних контингентів найманців для Візантії, забезпечувала й транзит вояків зі Скандинавії, а тому й останні потрапляли в імперію як вихідці з Русі.

Така політика була вигідна руським князям, котрі використовували це для зміцнення своїх позицій, впливаючи на кількісний склад та якісне наповнення візантійської армії. Аналіз текстів русько-візантійських договорів свідчить, що перший офіційний дозвіл на участь русів (руські найманці відомі у джерелах того часу під назвою «рос») у військовій службі Візантії передбачений відповідним договором 911 року. Втім, текст договору 944 року передбачав норми, які визначали залучення русів до найманства як державну справу. Прикладом цього є те, що загони русів брали участь у військових операціях флоту Візантії, датованих 911 — 949 роками. Наприклад у Критській кампанії 912 року брали участь 700 русичів, які потім і залишились служити василевсу.

Цікавим є те, що не всі могли бути найманцями Візантії, лише з дозволу князя можна було стати воїном монети імперії. Взагалі, основою для військових формувань русичів у Візантії стала «дружина», яку очолював лідер (вождь), у підпорядкуванні котрого було кілька десятків слуг, статус та інші смаколики.

Спершу не було розмежування на варангів, русичів та кульпінгів і їх всіх позначали одним терміном «рос». В кінці Х — на початку ХI ст. з виокремилися «варанги» власне скандинавського походження, а наприкінці ХI ст. також відомі «кульпінги», які, скоріш за все, є представниками фінських народів, а «роси» стали виключно русичі.

Правовий статус росів та інші «дрібниці»

Щодо правового статусу росів та варангів, то вони підпорядковувались вищим військовим структурам Візантії й входили до двох видів військ.

Перше називають столичним, тагменним, друге — палацовою вартою. З 989 р. розпочалося формування постійного військового корпусу, окремі підрозділи якого вже очолювали самі найманці.

Особливістю їхнього становища стала незалежність від імперської судової системи (щось на кшталт наявності у найманців «своїх» судів), фіксована платня, структура якої міститила: власне платню (в середньому перевищувала прибутки візантійського стратіота (у Візантії в 7—10 ст. вільні землероби, зобов’язані нести державі військову службу) в півтора-два рази), щомісячні сплати сітіресію (регулярне забезпечення), святкові виплати, утримання.

Щодо останнього, то тягар забезпечення найманців покладався на цивільне населення, бо роси проживали (розміщувалися на постій), харчувалися в населених пунктах імперії. Значними при цьому були матеріальні заохочення, структура яких у найманців була такою: безпосередня грошова плата за службу, подарований одяг, в переважній більшості церемоніальний, сітіресія; підтверджуються випадки дарування імператором отриманих трофеїв.

Ще одним підтвердженням особливого правового статусу найманців є й заохочення адміністративного, юрисдикційного плану, відокремленість та фінансова підтримка найманців у системі візантійського війська. Окремі військові могли просуватися по кар’єрних сходинках аж до вищих військових посад у гвардії імператора. Проте загальне підпорядкування росів та варангів все одно належало головнокомандуванню Візантії.

Взагалі, Візантія і змови ледь не поняття – синоніми, оскільки бунти, змови, тут були справжньою буденністю. Візантійські воїни монети не були вийнятком і бунти найманців проти імператора з вимогою підвищення платні за службу були досить поширеним явищем.

Цікавим є те, що найманці широко залучалися до збору податків на територіях військових дій, мали право на трофеї, їхні майнові права були визначені та гарантувалися імператором. Тому така служба видавалася достатньо привабливою для охочих вступити на неї.

Роси й цивільне населення

Дослідники зазначають про винятково негативний образ найманців серед цивільного населення. Велика кількість бажаючих призвела до запровадження цензів для вступу на таку службу. Йдеться, в першу чергу, про релігійний ценз, що було зафіксовано, зокрема, у русько-візантійських договорах Х ст.. У Візантії релігійна політика була спрямована на поширення православ’я, тому найманці мали приймати цю віру, мали свої церкви, їм забезпечувалися можливості для задоволення своїх духовних потреб.

Як наслідок, найманці, що повертались зі служби у Візантії, виконували своєрідну місію, ставали піонерами в поширенні християнства. Це, зокрема, суттєво позначилось на історії Київської Русі, коли використання найманців-росів сприяло ствердженню християнського світогляду серед еліти (дружини), а надалі — населення Київської держави.

Зворотною стороною медалі стало зміцнення політичних зв’язків між Києвом і Візантією. Цікавим видається факт згоди на шлюб київського князя Володимира з сестрою василевсів Анною у 989 році. Цей юридичний факт інколи розглядається як своєрідна вдячність Візантії за надання Руссю військових найманців.

Русичі припиняють бути «мейнстрімом» тогочасного найманства

Починаючи з останнього десятиліття ХІ ст. Київська Русь втрачає свої функції «фільтра» для воїнів Візантії. Провідну роль починають відігравати й скандинави-варанги. Саме вони перебирають на себе головні функції росів: охороняли палац імператора, брали участь у придушенні заколотів, були частиною регулярної армії та провінційних військових утворень.

Отже, Русь і справді відіграла ключову роль у створенні візантійської армії, а русичі були тривалий час домінуючими у «сфері» тогочасного найманства імперії.

 Анатолій Шестаков