Продалися за ковбасу. Чому Іван Франко програв вибори до Галицького парламенту

Ще наприкінці ХІХ століття на Західній Україні учасники передвиборчих перегонів активно вдавалися до «чорних» технологій: купували голоси, ставили палки в колеса конкурентам. Що таке підступи опонентів, добре знав Іван Франко, який кілька разів балотувався до сейму як один із лідерів української радикальної партії.

«Іван Франко тричі брав участь у виборах і програвав. Вибори – це конкуренція. Якось, коли Франко ночував у готелі, у нього вкрали взуття, щоб він не зміг піти на зустріч з виборцями», говорить доктор політичних наук Ігор Вдовичин, пише канал ZIK. 

Щоразу Франкові до перемоги не вистачало кілька десятків голосів: то 30, то 50.

Проблема була в тім, що селяни, на яких і зробили ставку молоді радикали, масово продавали голоси.

«Один польський селянин підрахував, що у 1895 році селяни-хруні (а так називалися ті, хто продавав своїх голоси, бо «хрунь» – це свиня), на виборах з’їли 70 км ковбаси. Уявіть, собі – 70 кілометрів!!!», – навів приклад кандидат історичних наук Ігор Чорновол.

Про ще одну передвиборчу технологію тих часів розповів політолог Євген Ланюк: «Уже тоді була поширена практика цілеспрямованої «нарізки» виборчих округів, щоб в одному окрузі було більше соціальної групи, яка б обрала потрібних делегатів».

У підсумку, у Галицькому сеймі опинився адвокат і громадський діяч Теофіл Окуневський. Він певний час навіть представляв інтереси  радикалів.

«Це був старший чоловік, який солідаризувався з радикалами,  але мав великі упередження щодо їхньої програми, бо у ній були присутні ідеї марксизму, які Окуневський не хотів визнавати. Тим не менше, не будучи у радикальній партії, він він представляв їхні інтереси».

 

Стосовно Івана Франка, то через перші політичні поразки він врешті повністю відійшов від радикальної партії.

У 1895, 1897 і 1898 роках Радикальна партія висувала Івана Франка на посла до віденського парламенту і польського сейму.

31 жовтня 1895 року підкуплені та застрашені виборці тернопільської округи продали свої голоси на користь владного урядового кандидата графа Пінінського (він був приятелем самого австрійського намісника графа Бадені). Відтак українці зрадили вперше свого найпопулярнішого в  Галичині представника.

Результат пошуку зображень за запитом "Іван Франко репер"

Навчена гірким досвідом 1895–го, Ольга Хорунжинська, дружина Франка, благала й відраджувала свого чоловіка кандидувати в 1897–му:

“— Ти подумай добре, Іванку. Благаю! Ти вже забув, як тебе продали і зрадили у Тернополі? Тебе пани знову не допустять! Адже ж можеш відмовитися. Скажи, що маєш хвору жінку і четверо дітей!— Говориш, як дитина! — спокійно реагував на слова дружини чоловік. — Невже тільки маю про свою домівку дбати? Людина не може жити тільки сама для себе, мусить мати і суспільні обов’язки…”

Програвши знову на виборах до австрійського парламенту у Відні (владна адміністрація легко змогла примусити українців страхом, корупцією та іншими шахрайськими засобами програвати вибори, і Франко не зміг здобути посольського мандата, хоча симпатії виборців були на його боці), вічний революціонер почув таке «резюме» від своєї Ольги:

“— Чи не казала я тобі? Бачиш, скільки прикростей? Кандидатом ти був, а депутатом не будеш!
— А я не шкодую. Ніяка праця не пропадає даремно! — спокійно відповів поет. — Це ж була праця з народом. Це цвіт, який дасть плоди…”

Але те, що тих «плодів» знову не буде під час третьої кандидації на посла від Тернопільської виборчої округи в 1898–му, добре відчував навіть син–семикласник тернопільського повітового лікаря Олександра Гладишовського. Він добре знав (адже не раз чув про це) «виборчий рецепт» перемоги свого батька, а заодно й тодішньої влади: поляки в таких суспільно–політичних умовах легенько куплять українців, адже УКРАЇНЦІ ПРОДАЮТЬСЯ!!! За гроші, за землю, за посади, за горілку, за ковбасу. Тоді ж виникло таке поняття, як «хрум». «Хрум» вважався сильнішим за будь–які високі політичні ідеї…

Результат пошуку зображень за запитом "Іван Франко"

Попри те Франко розуміві знав своїх рідних галичан, їхню долю, він говорив, що «для українського народу українська державність наповнена сутністю». Українському селянинові однаково, як вмирати з голоду, — від рук свого пана чи чужого. Йому абсолютно однаково, хто з нього буде «шкіру дерти» і податок знімати.

Саме галичани почали рішуче виступати проти ідеї української незалежності. Занадто добре і солодко жилося їм під рукою австрійського цісаря, який завжди вмів дати раду товкотнечі в українських і польських колах,  умів тримати державу вкупі. В такій ситуації було дуже важко досягти могутнього прориву й поступу. Крім того, простим українцям ні на що було нарікати. В умовах Австро–Угорщини вони задовольняли свої найважливіші потреби, в тому числі й культурні: мали свою пресу, гімназії, свободу релігії, навіть національний театр. І, відповідно, їм було добре. Засоби масової інформації, які згодом прославилися своїми радикальними націоналістичними поглядами, тоді говорили і писали інше: навіщо взагалі ставити на чергу дня питання державності? Воно не на часі, «тата» Йосифа це може образити. А крім того, така боротьба потребує жертв. Будуть тюрми, репресії. Словом, краще так, як є.

У 1898–му свідома частина тернополян хотіла як віддячити Франкові за його титанічну працю, так і вибачитися за тих, несвідомих, кого купували поляки у попередні виборчі перегони.

Кожне передвиборче віче, де сильний дух Франка, того, «що тіло рве до бою», став «на прю», перетворювалося в справжнє свято. Франко з неймовірним успіхом сам об’їздив села і міста, де вів свою передвиборчу кампанію. Так було у Великому Глибочку, Чистилові, Денисові, Купчинцях, Пронятині. Кожне село мало свій місцевий комітет, зв’язаний з центром. З центру вчасно надходила інформація та потрібні інструкції. Скрізь по селах були добрі приятелі Каменяра, і він був певний, що вони допоможуть у виборчій боротьбі. Все йшло до того, що Франко мав би вийти переможцем. Не лише українці, а й дехто з поміркованих поляків уже наперед вітали його з успіхом. Проте з перевагою в 10 голосів виграв повітовий лікар…

Пам'ятник Івану Франку У Львові

Якщо першого разу Іван Франко досить гумористично подивився на свій неуспіх: «Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно не снилося: обрання урядового кандидата коштувало йому 8–10 тисяч золотих. Найбільшу частину цієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені листа з подякою», то після третього каменярського лупання скали справедливо визнав: «Я  половину галичан люблю, а половину — ненавиджу!!! Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей».

Після продажності, підкупу, лицемірства, політичних амбіцій, зажерливості і третьої зради українців у Тернополі Іван Франко цілком зійшов з політичної арени.

 

Джерела:

  1. Історична правда
  2. Фотографії старого Львова
  3. znaj.ua

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *