Павлокома-45: зворотній бік Волинської різанини

Сейм Республіки Польща офіційно визнав події на Волині 1943 року геноцидом мирного польського населення цих земель з боку Української Повстанської Армії. Багато польських телеканалів підтримали парламент у цьому рішенні, повсюди кричучи, як українські націоналісти жорстоко знищували своїх «польських сусідів». А от про схожі «подвиги» Армії Крайової – ні слова. Виходить якось зовсім нечесно та не по-демократичному. Існує думка лише їхня і хибна.

Нікого в світі сьогодні не здивуєш «досягненнями» кремлівської пропаганди: фальсифікацією історії, підміною понять, однобоким висвітленням суперечливих сторінок минулого, голослівністю, аргументами на кшталт «цар так сказав». Але коли на діалог закривається країна європейської спільноти, це виглядає дивно. Уже мовчу про давню християнську традицію, якою так пишається Польща. Прикриваючись високими гаслами про демократію та плюралізм думок, люди, які прийняли таке рішення, уподібнюються хіба що інквізиторам і лише показують вершини лицемірства, як слово може розбігатися з ділом.

Модель поділу явищ у світі на «чорне» і «біле» давно втратила свою актуальність. Тим паче дико виглядає взаємна підміна цих понять, і відверта брехня як наслідок. Бо якби світова спільнота дізналася усю правду про взаємини українців та поляків у 40-х роках минулого століття, Польща постала б перед нею на шахівниці історії під зовсім іншим кольором, ніж їй хотілося б. Тут – і шовінізм (не плутати з націоналізмом, який покликаний захищати свою землю, а не поневолювати сусідні!), якого так боїться Європа, і територіальні зазіхання, і апетити агресора, і нівелювання найвищої у демократичному суспільстві цінності – людського життя.

При нагоді варто згадати велику прірву, яка пролягла між баченням любові до своєї Вітчизни Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Останні нікуди не йшли, міцно тримаючись своєї прадідівської землі, і були змушені захищатися від зайд, чужинців, прихильників сумнозвісної політики пацифікації, себто перших, які, заручившись підтримкою радянського тоталітарного режиму, вирішили задовольнити свої приглушені імперські амбіції про Велику Польщу «od morza do morza», в якій русин (українець) – або раб, або мертвий.

Не можна лише 43-й рік виривати з контексту усієї світової історії. Якщо поглянемо на нього в сукупності з попередніми епохами українсько-польських відносин, збагнемо, хто на яких позиціях стояв: хто нападав, а хто захищався. Про УПА в цьому контексті лише скажемо словами доведеного до відчаю багатостраждального Йова: «Чи ж скиглить у траві осел дикий? Чи ж реве віл при яслах повних?» (Йов 6:5).

Нещодавно потрапила мені до рук книжка уродженця села Павлокоми, яке розташоване, «де ріка Сян немов для розради міняє свій північний курс на східній, щоби біля древнього Перемишля знову повернути у належному напрямі» [3,5], тобто на території, яка раніше належала українцям, а тепер входить до складу Польщі. Автор Петро-Йосип Потічний подає в ній детальну історію свого рідного села, починаючи з 1441 і закінчуючи 1945 роком. Книжка «Павлокома 1441-1945. Історія села» побачила світ у 2001 році. Постає логічне запитання: чому така велика різниця між останнім роком у хроніці і роком видання? А пояснюється все дуже просто: 1945 року обірвалося життя духовного, національного, культурного українського осередку Павлокоми.

На карті це село продовжує існувати й тепер, але це вже інша Павлокома – спустошена, зруйнована, знекровлена, духовно вихолощена – вона нагадує вирване з корінням дерево, яке всохло, проте його підперли, і воно стоїть. Ніби й дерево, і положення його не змінилося, але за своєю суттю це щось зовсім відмінне від того, що було раніше.

Село Павлокома жило у звичному розміреному темпі зі своїми щоденними радощами, переживаннями, клопотами, коли «життя людини ділилось на три періоди: христини, весілля і похорон» [4], а «час – на пори року і свята» [4], коли «селянин долав споконвічний опір землі» [4] і заробляв на хліб насущний «напругою рук – всією сім`єю» [4] (Є. Сверстюк). Так тривало до 3 березня 1945 року, поки тим, які уявили себе вершителями людських доль, не прийшла хижа думка провести політику «На зніщенє Русі».

Не лише Павлокома, а цілі регіони Галичини – Лемківщина, Холмщина, Підляшшя – пережили крах усього, що було їм до цього часу близьким. П. Й. Потічний з особливим болем описує у своїй книжці останні години рідного села, а свідчення інших очевидців, розміщені в різні часи на сторінках преси, підтверджують і доповнюють новими моторошними фактами його розповідь.

На початку березня 1945 р. уночі в село зайшов озброєний загін Армії Крайової під командуванням поручника Юзефа Біса («Вацлава»), маючи на меті нищення і грабунок українців, які становили більшість населення Павлокоми. За свідченням уродженки села Новак Стефанії Йосипівни, якій на той час виповнилося дев`ять років, поляки забирали все: їжу, одяг, худобу, а самих українців хапали і звозили до місцевого греко-католицького храму Пресвятої Богородиці.

«Олександра Потічна так розповідає про акцію в березні 1945 року: «Першою згоріла тоді хата Коштовського Антека. Перша людська жертва була Софія Шпак. Застрілив її дильонґівець (мешканець сусіднього села – В. К.), до якого вона вспіла ще крикнути: «Сташку, за що мене стріляєш?!». Це чула Розалія Шпак, мама Софії Шпак, яка вирвала дильонґівцеві внука з рук, а себе викупила 600 рублями, що їх дістала від більшовиків за коня» [2].

Стефанії Новак, її матері й двом братам тоді вдалося втекти від облави та переховатися у клуні. Жінка до найменших деталей пам`ятає жахіття, які їм довелося тоді пережити: як вона зав`язувала своїх рідних у великі снопи, які там лежали, щоб уберегти від переслідувачів, як їх знайшли, як було дано наказ розстріляти дітей, і як їх урятувала меркантильність поляків – наказ відмінили, аби від пострілу не загорілася клуня, і не пропало збіжжя.

А над рештою села уже тривала кривава розправа. Місцевий парох о. Володимир Лемцьо, бачачи наближення кінця, уже сповідав на смерть зігнаних загоном Біса до церкви людей. В агонії вони горнулися до Бога. Отця Володимира «силою забрано від престолу, коли він служив Св. Літургію» [3,158] та знищено разом з рештою селян. І це не ісламісти, як у Сент-Етьєнн-дю-Рувре на півночі Франції, а католики, поєднані зі своїми жертвами під одним Главою Церкви.

Опісля всіх зібраних погнали на цвинтар, де було викопано три ями. Володимир Федак згадує: «Нас поклали на землю і почали на наших очах розстрілювати. Спершу старших розстрілювали всіх. А потім дітей. Ще що можна було зняти добре, роззути – здіймали. І поступово <…> стріляли по черзі одиночними пострілами. Ставили дитину над ямою, чік – і то летіло в яму. Там на дні була вода, і було чути, як то дитя туди шубовстало. Не знаю, скільки то продовжувалося, та вже під самий вечір ми лежали з братом треті ззаду.

От прийшла наша черга… Здіймати з нас не було що, але ми мали добрі черевики і їх наказали зняти. Я роззувся сам, а брат не міг розшнурувати. Підійшов поляк і багнетом йому порозрізав шнурівки. Ми стояли вже босі на краю тої ями. Ну і тут, я знаю, так мало бути, що мені прийшло в голову: треба казати, що ми поляки. Я кажу, що ми є поляки. А один з них питає: «Як ваше назвіско? Чиє ви дзєці?» А в мене материна старша сестра була заміжня за Ковалем, поляком. Було Коваль прізвище, а було щось 5 Ковалів – і поляки, і українці. І я кажу: Коваля. А тут був наш сільський поляк Юзьо Кашицкій. Він питає: «Якєґо Коваля ви дзєці?» Я кажу: «Там, з-за ґури». Я Юзя знаю, впізнав його, а він мене – ні. А брат так присів, сидить і плаче. І другий до нього схилився і питає: «Як твоє назвіско?» Він йому через сльози говорить: «Федак». То щастя, що він невиразно сказав. Я стояв біля нього, нога біля ноги, і пальцем наступив йому, і він його разів 10 спитав: «Як назвіско?» А брат тільки плаче і нічого не говорить, і вони засумнівались. «А як ви потрапили в церкву?» Кажу: «Ми спали довго, а прокинулися – дома нікого немає. Вийшли шукати маму, аби дала поїсти і нас забрали». Таке могло статися. Нам тоді віддають черевики. Влазимо з болотом в ті черевики і нас ведуть назад під церкву» [5].

«Знищення села в 1945 році, розвалення церкви (в 1965 р. – В. К.), приходських будинків, читальні тощо мало за ціль зруйнувати всі сліди колишнього дуже свідомого українського середовища на середньому Сяні. Запущено також старий цвинтар, на якому вже від часів сорокових років нікого не хоронено. Цей цвинтар вжито для захоронення жертв польського насильства без того, щоби в який-небудь спосіб відзначити місце масових поховань. З часом все мало піти в забуття» [3,482].

Але Боже Провидіння розпорядилося по-іншому. У 1989 році Іван Федак взявся за важку, клопітку і небезпечну працю спорудження пам`ятника «для 365 осіб (ця цифра не остаточна, навіть П. Й. Потічний у різних місцях своєї книжки наводить різні дані – В. К.), які трагічно загинули 1-3 березня 1945 року» [1]. Дуже багато порогів різних інстанцій йому довелося оббити, не раз чув у свій бік погрози, навіть укінці 90-х двічі був побитий новітніми польськими шовіністами, аж поки не поставив свідченням трагедії впорядкований цвинтар і «три залізні хрести, як символ Голготи села» [3,487].

Зусиллям та самовідданій праці таких людей, як І. Федак та П. Й. Потічний, відвазі та активності живих свідків знищення Армією Крайовою українців завдячуємо сьогодні в тому, що маємо доступ до правдивої, а не кон`юнктурної, інформації про історію нашого краю в ті важкі часи. Як вже зазначалося, не одна Павлокома впала жертвою злочинної угоди україноненависницьких сил. Схожу трагедію пережили цілі області Закерзоння. Те, що мирне життя деяких східних земель сучасної Польщі будується на кістках невинно закатованих українців, які споконвіку ці землі заселяли і також прагнули мирного життя на них, зараз часто забувають, а натомість займаються «полюванням на відьом», роблячи цим велику послугу московському агресору, який становить загрозу цілій Європі.

Василь Калита

Використані джерела:

• Лист І. Федака від 8 жовтня 1989 р.
• Мудрик А. «Траґедія села Павлокоми». Перемишль – західний бастіон України.
• Потічний П. Й. Павлокома 1441-1945. Історія села. – Фундація Павлокома Торонто – Львів, 2001.
• Сверстюк Є. На моїм віку // На святі надій. – Київ: Наша віра, 1999. – С. 21.
• Федак В. «Мусимо пам`ятати» // Поступ, ч. 42 (486), 4.3.2000 р.