Осадництво. Як поляки намагалися колонізувати етнічні українські землі

17 грудня 1920 року польський сейм ухвалив закон “Про надання землі солдатам війська польського”.

Військо то польське, а землі їм надавали історично українські. Це був план Варшави по ополячуванню Галичини та Волині. Саме ці поселенці стануть основою для формування місцевих відділів Армії Крайової. Саме вони під час війни будуть знищувати українців.

Польські осадники на вулицях міста Рівне

Роздача земель воякам була обіцяна польською владою в часи наступу більшовиків на Варшаву. Відбулося Диво на Віслі (завдяки українським частинам, що відтягли частину сил совєтів на себе), обіцянку довелося виконувати.

Ну то і виріши вбити двох зайців одним пострілом: і солдат поселити і збільшити польську присутність серед населення новонабутих «Східних кресів». Другій Речі Посполитій потрібно було закріпитися на цих землях. Так зародилася політика осадництва.

За новою аграрною реформою максимум дозволених земельних володінь у східних воєводствах становив 400 га. В землевласників у яких  ділянка була більшою, надлишок конфіскувався та передавався полякам – поселенцям. Їм віддавалися і землі, які після років війни залишилися без господарів.

Варшава підтримувала осадників, як фінансово так і законодавчо. Вони отримували кредити на пільгових умовах, а 20 серпня 1925 року був прийнятий закон про аграрну реформу. Відповідно до нього, польські переселенці до Галичини та Волині отримували землю безоплатно (військові) або купували на пільгових умовах. Щороку під цю програму виділялось 200 тис. га земель.

Акт на право володіння землею

Варто зазначити, що багато хто з осадників продавав отримані землі. Часто місцевим українцям, звісно, що за спекулятивними, завищеними цінами.

Щоб затримати поселенців на нових місцях, Малопольське аграрне товариство розгорнуло справжню кампанію по будівництву шкіл, магазинів, костьолів, молочарень, народних будинків.

Українці вели спротив такій колонізаційній політиці, доходило і до збройних сутичок. Проти селян польським військам було дозволено використовувати зброю. Крім того відбулися протести у стінах польського сейму.

29 липня 1924 року сенатор Маринович вимагав від міністра земельної реформи надати статистику того, скільки землі відійшло до українських та білоруських селян.

Українцям та білорусам у видачі землі здебільшого відмовляли під різними приводами. Бідним казали, що вони надто убогі для обробітку власної ділянки, а заможним, що вони надто багаті і земля їм не потрібна.

На цих землях вже і до того жили поляки. Вони мирно співіснували з українцями. Але нові поселенці були зовсім іншими, зазвичай дуже шовіністично налаштованими до місцевого населення.

Так залишилися відомості про напади осадників на українські господарства та православні церкви.

Дійшло до того, що навіть помірковані українські політичні кола зрозуміли те, що колонізації потрібно опиратись.  Так у жовтні 1936 року в Львові за ініціативою Українського національно-демократичного об’єднання відбулися збори представників українських громадських організацій на яких було прийнято резолюцію з такими словами:

При такій дійсности мусить з українського боку піти рішуча і передумана оборона української національної території перед політичними експериментами, які мали би довести до зміни етнічного обличчя українських земель і до закріпощення українських селян у нужді і тьмі

Друга світова війна та втрата незалежності озвірила польських осадників (до речі, польські військові завжди були відомі своїм українофобством, так тікаючи від німецької армії до Румунії вони нищили українські села, що траплялися на їхньому шляху). Поселенці почали брати активну участь у створенні підрозділів Армії Крайової, яка, згодом, почне Волинську різанину.

Галичині пощастило трохи більше, місцеві українські поліцейські та військові формування, які створювались для допомоги німцям, а згодом і УПА вберегли населення від звірств польських бойовиків.

Вадим Патик