Не від Московії ми єсте. Як Польща своє походження шукала

Міфи – добра складова нашого життя. Вони оточують нас усюди, вартує увімкнути телевізор. Ми – нащадки перших жителів планети, лунає з радіоприймача. Черепаха, яка тримає світ захворіла. Відкрийте першу шпальту газети – суцільна політична бутафорія і так далі.

Безперечно, не всі відносять подібну інформацію до категорії міфу. Особистість багатьох формується на подібних меседжах. Вони починають себе уявляти ретрансляторами важливих ідей. Носіями глобальних цінностей. І на диво, така проекція не є модерним винаходом. В попередні епохи теж бавилися такими речами.

Всі звикли асоціювати «дно» з середніми віками. Люди уявляють, що в ті часи були неосвічені, далекі дикуни, що в ті часи різали і шматували. Християнство набуло потворно-гібридних форм. Звідти родом чудернацькі легенди, дивні міфологеми з ідеологемами. Усюди хащі, ліси, відсутність простору, ілюзорність та закостенілість часу.

 Міфи існували віддавна. Ще Гомер носився з ними, як курка з яйцями. Вони ж наповнювали і середні віки , маючи привілейоване місце в період раннього модерну.

Лоренцо Валла взявся за деміфологізацію папства, яке обросло «казками», як пеньок мохом. Болландисти стали рвати голосові зв’язки, що слід звертатися до джерел, аби не творити нові побрехеньки у суспільстві. Проте міфи, які стосувалися походження народів, були священними коровами. Їх рідко чіпали, частіше – модифікували.

Пориньмо в шкільну програму з історії. На шкалі часу, десь поміж Литовською добою і Бонапартом, знаходиться епоха держави під назвою Річ Посполита. В українських шкільних підручниках про неї мало пишуть, здебільшого «все погано, все пропало». В цьому контексті воліють більше говорити про козаків, але ж вони не могли жити самі по собі. Соціологи стверджують, що людина істота соціальна. В тому, що козаки були людьми – сумніватися не доводиться. Тож, вони були частиною Речі Посполитої. Козаки співіснували з іншими соціальними станами, з-поміж яких особливо виділялась шляхта.

Шляхта була такою собі «сектою», аби не сказати місцевою мафією. Вони не були п’ятим колесом возу. Долею випадку, читай: наполегливими діями шляхти, у польського короля було виборено право законодавчих ініціатив у державі. Тоді коли в інших європейських країнах (Франція, Іспанія) все зосереджувалося навколо короля, через початок формування абсолютистської моделі держави, Польща (а з 1569 р. – Річ Посполита) цілком випадала з цієї системи. Тут доречніше говорити про короля, як таку собі маріонетку, яка мала повноваження а-ля як у британської королеви. Тоді як політику робив Сейм та сеймики (щось з розряду наших ВРУ і місцевих рад).

Шляхті добре жилось, але чи не єдина проблема, яка поставала перед нею, окрім як «вальнути» якимись новими статутами короля і обуритись щодо того, що твою «дачу» хтось захопив, полягала в потребі зрозуміти звідки ти виліз і яка курка знесла твоє яйце.

Так як шляхта мала політичну владу, свій авторитет у суспільстві шляхтичі підкріплювали й іншими засобами. Культура теж «працювала» на них, ну або вони на культуру. Фішка громадян суспільства раннього модерну полягала в прагненні відшукати своє коріння. Краще, аби в результаті таких пошуків, виявилось, що воно було далеким. Тим самим могли підтвердити небезпідставність власного авторитету (якби Сангушки, або Острозькі мали навички вправляння з мережею, у них було б в рази менше проблем). Це добре, коли твій предок відома особистість, але ще краще, коли стан, до якого ти належиш, не є порожнім місцем, а витоки його – глибоко закорінені в історію.

На фоні того, в шляхетське середовище поступово проникає ідея про походження їх стану від сарматів. Скажімо, хроніст Мартін Кромер у своїй Kronika polska про таку річ вже писав. Це був зручний конструкт, в основі якого лежала ідея, що шляхта походить від сарматів – кочових племен, які вирізнялись войовничістю. Коли ми почнемо читати документи з історії Польщі того часу, то будемо бачити не так поляків (поляками їх зробили «романтики»), як сарматів. Міф про таку генезу формувався в друкарнях, маєтках шляхти.

Окремі поляки і донині не позбулися спокуси реабілітувати цей міф, на щастя, лише у художній літературі. Пригадаймо твір Вітольда Ґомбровича «Транс-Атнлантик» (Związek Kawalerów Ostrogi). Там ми натрапляємо на анахронізовану полонію, яку населяють поляки-сармати. Але менше з тим, міф щодо сарматського походження подобався не всім.

 

Для доброї частини жителів Речі Посполитої – зокрема русинів, цей міф був малопривабливим. Він зводив їхню етнічність до єдиного з поляками кореня. Ні про який націоналізм тут не йдеться, але може йтися про прояви етнічної самосвідомості, яка пізніше, за певних обставин, може бути названа націоналізмом. В середовищі русинів могли лунати вислови на кшталт тих, які колись промовив виходець із українських земель Роксолан-Оріховський (gente Ruthenus, natione Polonus), але така двоякість багатьох не влаштовувала. І з появою козаків, та їх усталення як соціального стану, а особливо, від часу декларування претензій на реалізацію проекцій розширення Речі Посполитої до країни (obojga narodow?) трьох народів, у друкарнях почав поставати конструкт походження цього стану. Зразок був перед носом. Звідки походить шляхта? Сармати? Ок. Хто ще був крутим в ту історичну епоху? Козари! Більше того, на семантичному рівні це слово добре пасувало до слова «козак», а за рівнем сміливості, войовничості, козари нічим не поступались сарматам. Коли вчені люди, які мали доступ до важких, запилених книг, стали гортати сторінки, правда вилізла назовні. Щоправда, для того, аби вона набула адекватного вигляду, слід було прикрасити її словесними зворотами, метафорами, епітетами, гіперболізаціями, історизмами, але потому можна було подавати готовий та привабливий продукт.

Далеко ходити не будемо. Візьмемо пакти Пилипа Орлика (1710 р.) і прочитаємо там таке: «так і стародавній хоробрий козацький народ, що раніше називався козарським». Орлик не пояснює, коли те «раніше» було, але читач і сам знає – в далекому минулому. Козаки в Орлика є народом, походження якого доречно окреслити словом «стародавній». Козацькі літописці пропонують ширшу перспективу – від Адама і Єви та козарів до козаків. Важливо, що в козацьких літописах наголошено – козари були тим етнічним матеріалом, на якому постала Річ Посполита. Сармати – не свідомі того, що вони є козарами. Така конструкція ще більш приваблива і багатообіцяюча.

Але не шляхтою єдиною.

Козарський міф також виконував ізолюючу щодо до Москви функцію. В ті часи Москва потрохи вибиралась з боліт і починала набувати тих рис, за якими ми її впізнаємо сьогодні. Претензійність на сусідні території – один із ключових її атрибутів. Аби відкинути такі посягання, в книжковій традиції почали користатися з аргументації іншого етнічного походження.

Але була одна річ, яка робила цей міф менш живущим у порівнянні із сарматським. Тоді, коли сарматський міф обслуговував усю шляхту (територіально це співпадає із Малою та Великою Польщею, Литвою) носіями ідеї «козаризму» могли бути лише козаки. Осторонь лишались інші стани суспільства. Це і є відповіддю на те, чому Вітольд Ґомбрович писав про сарматизм, а скажімо Михайло Коцюбинський, або Іван Франко не апелювали до ідей козаризму.

Тому ми маємо факт синхронного існування сарматського та козарського міфів в Речі Посполитій, які були добрими зразками інтелектуальних вправлянь часів раннього модерну. Їхня ідея була спрямована на перспективу і містила в собі конкретний матеріал для ментального реформування держави, яка займала добрий шмат тодішньої Європи.

Ігор Гулюк