ЛУБНИ 1960-ГО: ДИСИДЕНТСТВО, ЯКЕ ПОЧАЛОСЯ ЩЕ ДО ЧОРНОВОЛА

Як невелике українське місто опинилося в ранній історії політичного інакодумства в радянській Україні

Коли говорять про український дисидентський рух, історію зазвичай починають із Києва, Львова або з відомих імен 1960-х — В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Василя Стуса та інших шістдесятників.

Але політичне інакодумство існувало не лише у великих культурних центрах.

Іноді його історію можна знайти буквально у кількох рядках архівної хроніки — і ці кілька рядків здатні повністю змінити наше уявлення про окреме місто.

Одним із таких міст були Лубни.

Листівки в Лубнах

У вересні 1960 року в Лубнах, а також у кількох інших населених пунктах Полтавщини, поширювалися підпільні листівки.

Листівки виходили від імені підпільної організації «Союз боротьби за визволення трудящих». У них критикували Комуністичну партію Радянського Союзу та радянський політичний і суспільний лад.

Цей епізод зафіксований у хронології Інституту історії України НАН України. Джерело посилається на дослідження істориків Юрія Данилюка та Олега Бажана про українську опозицію другої половини 1950-х — 1980-х років.

На перший погляд, це лише невелика архівна згадка.

Але історично вона дуже важлива.

У 1960 році Лубни не були просто провінційним радянським містом, де нічого не відбувалося поза офіційною політикою.

Тут були люди, готові створювати та поширювати нелегальні політичні матеріали.

Вони вже ставили під сумнів монополію радянської політичної системи.

І ми досі не знаємо точно, хто саме стояв за цими листівками.

Ще до того, як Чорновіл став Чорноволом

Це відбувалося саме в той момент, коли в Україні починало формуватися нове покоління інтелектуальної та політичної опозиції.

В’ячеслав Чорновіл згодом стане одним із найвідоміших українських дисидентів. Як журналіст, організатор і видавець самвидаву він документував політичні репресії та кидав виклик радянській монополії на інформацію.

Але український дисидентський рух ніколи не був виключно київським явищем.

Він формувався через мережу міст, університетів, культурних середовищ, робітників, письменників, студентів та неформальних груп.

Особливо важливими стали початок і середина 1960-х років.

Після смерті Сталіна у 1953 році та початку хрущовської «відлиги» радянське суспільство пережило обмежене послаблення репресивного режиму. Нове покоління почало ставити питання, які раніше було майже неможливо публічно обговорювати.

Чому українська культура витісняється?

Чому українська мова втрачає позиції у публічному житті?

Чому політичних в’язнів продовжують ув’язнювати?

Чому одна партія має контролювати всю політичну систему?

Чому незалежна організація людей фактично неможлива?

І, можливо, найважливіше:

Хто взагалі має право вирішувати, як повинне бути організоване суспільство?

Ці питання виникали не лише в Києві.

Вони могли виникати й у Лубнах.

Василь Стус у Лубнах

Є ще один надзвичайно цікавий зв’язок між Лубнами та українським дисидентським рухом.

У 1959–1960 роках у Лубнах проходив військову службу Василь Стус.

Пізніше Стус стане одним із найважливіших українських поетів ХХ століття та одним із найбільш непримиренних дисидентів радянської України.

Радянська влада переслідувала його, заарештовувала та ув’язнювала. У 1985 році Василь Стус помер у радянському таборі.

Водночас його пізнішу політичну діяльність не варто автоматично переносити на період військової служби в Лубнах.

Немає достатніх доказів, що Стус організовував у Лубнах дисидентський гурток або був пов’язаний із поширенням згаданих листівок.

Але збіг залишається історично дуже промовистим.

У той самий період, коли на Полтавщині поширювалися підпільні політичні листівки, у Лубнах служив молодий чоловік, який згодом стане одним із найвідоміших політичних в’язнів України.

Таким чином, Лубни опиняються на перетині двох історій:

історії місцевого підпільного інакодумства та біографії майбутнього дисидента.

А хто поширював листівки?

Мабуть, це найцікавіше питання всієї історії.

Опубліковане історичне джерело підтверджує існування листівок та назву підпільної організації, від імені якої вони поширювалися.

Але імена людей, які стояли за цією діяльністю, у доступному джерелі не наведені.

І саме тому не варто вигадувати якогось «лубенського Чорновола».

Історія стає цікавішою, коли ми чесно визнаємо, чого не знаємо.

Хто це були?

Робітники?

Студенти?

Вчителі?

Залізничники?

Молоді інтелектуали?

Люди, пов’язані з підпільними мережами в інших регіонах України?

Що саме являв собою їхній «Союз боротьби за визволення трудящих»?

Чи були вони українськими націоналістами?

Демократичними соціалістами?

Антикомуністами?

Чи мали вони зв’язки з іншими підпільними організаціями?

І що з ними сталося після того, як радянські спецслужби виявили їхню діяльність?

На ці питання неможливо відповісти просто пошуком в інтернеті.

Потрібна робота з архівами.

Чому це цікаво анархістам

Для анархіста з Німеччини чи США історія українського дисидентського руху може спочатку виглядати як суто національна історія.

Але це було б надто спрощеним поглядом.

Українська опозиція складалася з дуже різних інтелектуальних та політичних течій.

Серед дисидентів були національні демократи, культурні активісти, правозахисники, релігійні дисиденти, соціальні критики, антиавторитарні мислителі та люди, чиї політичні погляди з часом суттєво змінювалися.

Для одних головним питанням було збереження української культури та мови.

Для інших — свобода слова.

Для когось — політичні в’язні.

Для інших — демократія та громадянські права.

А для частини людей фундаментальною проблемою була концентрація політичної та економічної влади в руках бюрократичної держави.

Саме тому ранню історію радянського українського інакодумства цікаво розглядати і з анархістської перспективи.

Не тому, що українські дисиденти автоматично були анархістами.

А тому, що їхній досвід порушує питання, добре знайомі будь-якій антиавторитарній традиції:

Хто контролює політичну владу?

Хто контролює інформацію?

Чи може суспільство самоорганізовуватися без політичної монополії?

Що відбувається, коли держава вирішує, що одна партія, одна ідеологія та одна версія історії повинні домінувати над усіма?

Ці питання не були винаходом сучасних активістів.

Люди ставили їх за набагато небезпечніших умов.

Історія, яка досі не закінчилася

Історія Лубен 1960 року — це не історія знаменитого героя.

Майже навпаки.

Це історія людей, чиї імена значною мірою зникли з публічної пам’яті.

Кілька рядків в історичній хронології повідомляють нам, що підпільна політична діяльність існувала в місті вже 1960 року.

Біографічні документи повідомляють, що у Лубнах перебував Василь Стус.

А архіви можуть містити набагато більше.

Можливо, десь у колишніх архівах КДБ зберігаються імена, протоколи допитів, вилучені листівки, матеріали стеження та описи зустрічей.

Можливо, людей, які стояли за лубенськими листівками, ще можна встановити.

Можливо, ні.

Але навіть ця невизначеність важлива.

Тому що вона нагадує: історію творять не лише люди, чиї фотографії надруковані в підручниках.

Іноді історію творить невідома людина, яка вночі друкує листівку, передає її товаришу — а потім зникає в натовпі.

Від Чорновола до Лубен

Саме тому історія про В’ячеслава Чорновола може перетворитися на історію про Лубни.

Чорновіл дає нам загальноукраїнський контекст.

Лубни дають нам локальний контекст.

Питання не в тому:

«Хто був лубенським Чорноволом?»

Набагато цікавіше запитати:

«Коли саме люди в Лубнах почали говорити проти радянської системи — і хто вони були?»

Це питання досі залишається відкритим.

І, можливо, саме тут починається справжня локальна історія.

Не тоді, коли ми вже знаємо всі відповіді.

А тоді, коли виявляється, що архіви досі приховують людей, чиї імена варто повернути в історію.**

Джерела

• Інститут історії України НАН України — хронологічний запис про поширення підпільних листівок у Лубнах та на Полтавщині у вересні 1960 року.
• Юрій Данилюк, Олег Бажан. «Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. ХХ ст.)». Київ, 2000.
• Лубенська міська рада — біографічні матеріали про Василя Стуса та його військову службу в Лубнах у 1959–1960 роках.
• Укрінформ — біографічні матеріали про Василя Стуса та період його військової служби в Лубнах.