Іван Виговський. Війна, дипломатія, екзистенція

Історія України складна і неоднозначна. Інакше як пояснити той факт, що у Полтаві Червонозоряна вулиця була перейменована на честь гетьмана Івана Виговського, який у 1658 році зруйнував це місто під час придушення повстання полковника під проводом Мартина Пушкаря. З іншого боку саме Виговський розбудував інституції тогочасної української держави – Війська Запорозького. Він зумів організувати ефективну роботу Генеральної канцелярії, курував дипломатією Гетьманщини, був покровителем козацької розвідки та боровся за незалежність козацької держави, хоча й починав кар’єру у армії Речі Посполитої.

Нещодавно ми писали про “пірата Чорного моря”, гетьмана Петра Сагайдачного. Це буде друга частина розповіді із серії “Гетьмани-переможці”.

Дилема

Політик має бути освіченим. І не важливо, в який історичний час він працює. Освіту, знання та ерудованість потрібні кожному управлінцю. Іван Виговський знав українську, російську, церковнослов’янську, польську, латинську мову, володів каліграфічним письмом. У Літописі Самійла Величка навіть вказано, що майбутній гарант Війська Запорозького був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах».

Всі ці вміння й навички вочевидь дозволили Виговському розпочати вдалу кар’єру у сфері оборони Речі Посполитої. Його призначають ротмістром кварцяного війська – армії, яку утримували за прибутки короля і використовували переважно для охорони державних кордонів та придушення народних повстань.

У період правління королі Владислава IV (1632-1648), герой нашої оповіді відзначився у боротьбі проти Турецької агресії. Далі служив писарем у Яцека Шемберка – комісара Речі Посполитої у справах Війська Запорозького.

Ось так і підіймався Іван Виговський по кар’єрній драбині, а ж поки чорна хмара козацької революції не накрила Річ Посполиту. У 1648 році Богдан Хмельницький підняв грандіозне повстання, результатом якого стала поява на карті Європи нової держави – Війська Запорозького.

Коли розпочалася революція, Виговський мусив обирати, з ким же йому бути. З одного боку він – православний шляхтич. Можна підтримати своїх одновірців, і стати на бік Хмельницького. Але ж Богдан та козаки воюють проти влади Речі Посполитої, яка дає йому роботу, престижну посаду, зарплатню.

У цій дилемі Виговському допомогли розібратися татари.

Бій під Жовтими Водами

16 травня 1648 року. Неподалік Жовтих Вод, у Княжих байраках козацько-селянська армада Хмельницького січе вояків коронного гетьмана Миколая Потоцького. Іван Виговський гарцює на коні та як може, відбивається від козацьких шабель. Але в один момент козак вбиває коня і ротмістр змушений битися пішо. Все закінчується пораненням, втратою крові та свідомості. Коли Виговський прийшов до тями, він уже був не військових чиновником Речі Посполитої, а живим товаром. Один із козаків, який взяв Виговського в полон намагався продати писаря татарам. Як розгорталися подальші події, пише історик Юрій Мицик:

 – Виговський втік з полону, але його спіймав інший запоро­жець і знов продав за поганенького коня уже іншому татарину. Виговський втік і цього разу з неволі, але знову був спійманий і переданий самому ханові Іслам – Гірею ІІІ очевидно вже після Корсунської битви (26. V. 1648 р.). Богдан Хмельницький обміняв його на якогось полоненого і він був прикутий до гармати, певний час знаходився в ув’язненні (28). Гетьман порозумівся з бранцем і той дав тоді йому присягу вірно служити і додержав свого слова.

 

Повелитель Генеральної Канцелярії та контррозвідки

У російській мові існує такий вислів «из грязи в князи». Щось подібне сталося із Виговським. Перейшовши з рангу брудного полоненого у ранг службовця Хмельницького, пан Іван швидко береться за роботу і незабаром показує перші серйозні результати: розростається генеральна військова канцелярія, яку він очолює. Ця установа і приймає всі найважливіші політичні рішення, веде переговори з іноземними посольствами. А міжнародне визнання – це важлива умова існування будь-якої держави.

Відомий історик Іван Крип’якевич відзначив, що Виговський «організував державну канцелярію, яка прийняла все діловодство, як у внутрішньому правлінні, так і в закордонних справах…».

Крім того, історики вважають Виговський займався організацією розвідки та контррозвідки у Війську Запорозькому. Його агенти працювали у Стамбулі, Варшаві, у Львові, Кам’янці-Подільському, Перемишлі, Кракові, Варшаві, Відні, Брно та інших містах, співпрацювали з шведськими й трансільванськими розвідниками на території Речі Посполитої, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, країн Балканського півострова.

Виконував Іван Виговський і дуже делікатні справи нової козацької держави. Оскільки міжнародні відносини того часу – це не тільки дипломатичні місії, переговори, а ще й  – династичні шлюби, то герою нашої оповіді довелося брати участь у весільних церемоніях.

Так, він супроводжував весільний ескорт Тимоша Хмельницького, який їхав одружуватися з донькою молдавського господаря Василя Лупула. Саме так Військо Запорозьке хотіло закріпити міжнародні стосунки з Молдовою.

Та все ж вирішальним моментом у долі Гетьманщини та самого Івана Виговського став 1654 рік. Перед тим, як козаки уклали Переяславську угоду з Москвою, Виговський налагоджував  активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, зустрічається з послами Московії. Всі ці старання Виговського закінчуються підписанням Переяславської угоди. Але Москва звела всі потуги козацького канцлера нанівець. Як пише історик Юрій Мицик, мало того, що договір був недосконалим, та ще й Москва його порушила. Суть в тому, що Цар мусив захищати Гетьманщину від Речі Посполитої. Спочатку все було добре. Армія Хмельницького очистила від майже всю Західну Україну. Війська московитів та козаків дійшли до Любліна.

Та все ж Москва зрадила Гетьманщину. Цар підписав сепаратне перемир’я з Річчю Посполитою у Вільні. Дипломат Виговський почав шукати нових союзників на зовнішньополітичній арені, і точити ніж на Москву.

Гадяцький Пакт

Новим-старим союзником Війська Запорозького стає Річ Посполита. Тепер Виговський уже в якості Гетьмана підписує договір, за яким Гетьманщина під назвою «Велике князівство Руське» входить до союзу з Польщею та Литвою.

Але умови цього входження були дуже обмеженими для держави Виговського, порівняно з тим, що Військо Запорозьке мало раніше.

Зрозуміло, що частина суспільства Гетьманщини цей договір не сприйняла. Рани, завдані війною з Поляками ще не загоїлися, і Москва ще не встигла наробити лиха тогочасним українцям. От і почалися повстання проти Гадяцького Пакту.

Виговський змушений приборкувати повстання на самому Запоріжжі. Бунтує також і Полтава. Полковник Мартин Пушкар – один із лідерів антигетьманської опозиції. По-суті починається громадянська війна. Два тижні війська Виговського не могли взяти Полтаву,  та врешті-решт з допомогою татар Полтава була зруйнована і спалена вщент.

А далі у справи втрутилася Москва.

 Екзистенція

50-тисячне військо під керівництво воєводи Трубєцького вирушило з Московщини, аби повернути Гетьманщину під владу Царя. Виговський мав у своєму розпорядженні 30 тисяч козаків, як і велів Гадяцький трактат.

Війська Трубєцкого взяли в облогу Конотоп, який героїчно захищав козацький полковник  Григорій Гуляницький. Та недалеко від Конотопа Виговський з єднався з армією кримського хана. Москвичі про це не знали. Вони думали, що кримчаків не буде. Більше того: татари вирішили не вступати в бій одразу, а заховатися у засідці і вискочити у потрібний момент зненацька.

Одні частина козаків активно рила окопи, в то час як інша діяла за «методом Сагайдачного» – швидкі рейди навколо Конотопа блокували діяльність московських розвідників та фуражирів.

Трубєцкой подумав, що у Виговського є тільки кіннота ,і то в малій кількості. Він не знав про татар і аж ніяк не думав, що козацька піхота вже серйозно окопалася і готова палити по московській піхоті з рушниць та гармат.

 – Кавалерія під проводом князів Ромодановського, Львова і Пожарського рушила на козаків-розвідників, які давали бій і відступали, заманюючи воєвод до позицій піхоти і водночас відрізаючи їм шлях до відступу в табір. Як наслідок, москвини напоролися на українські окопи. Зав язався жорстокий бій,  – пише дослідник тих подій Максим Дорошенко.

 

І ось прийшов час вирішального маневру. Козаки почали давати на п’яту, московці за ними погналися і напоролися на окопи, де на них чекав смачний рушничний вогонь та гарматні залпи.

Після цього обстрілу ошелешених вояків Москви на них ще й татари наскочили. Підсумок для Москви був більш ніж фатальний: у полон потрапили двоє з п’яти воєвод Трубецького – князі Пожарський і Львов. На полі бою загинуло понад 240 московських дворян, майже 2 000 городових дворян, близько 1000 елітних найманців тощо. Загальні втрати Трубецького – 4 769 чоловік убитими й полоненими. Втрати союзників були меншими – до 2 500 вояків, – але виразно демонстрували, наскільки важкою й кривавою виявилася здобута перемога. Армія Трубецького під час відступу втратила щонайменше 2 000 чоловік убитими й біля 5 000 пораненими; козаки й татари – близько 6 000 вбитими.

Роман Коржик

 Інфографіка: Рузанна Давітян