“Хай більшовики горять у пеклі”. Історія, яку ми втратили

На фото — гостьовий будинок маєтку князя Кочубея у Диканьці. Його, цей маєток порівнювали з Версалем та навіть вважали розкішнішим. Та зараз від нього хіба що арка й церква лишилися.


На данном изображении может находиться: дерево, растение и на улице

Чому так сталося? Та бо більшість наших пращурів були бідними людьми. А там де бідність — обов’язково буде комунізм. От і був комунізм, от і був більшовизм, який знищив нашу історію.

І коли хтось говорить, що сьогодні частина українців переписує історію, проводить декомунізацію, що цього не треба робити, хочеться просто взяти та показати тій людині це фото.

Більшовики — от хто переписував історію. Навіть не переписував — нахабно знищував. А чому? Відповідь суб’єктивна, проте має раціо. Більшовики — просто дурні, неосвічені люди. Зараз хтось напише, мовляв, вони ж заводи будували, ракети в космос запускали.

Але де зараз ці заводи? Кому вони зараз потрібні? А з палацу Кочубея, якби він уцілів, можна було би зробити туристичний центр, в який би їхали люди з усього світу.

Тому ще раз і ще раз аргумент більшовикам і всім хто досі вважає радянську систему крутою та правильною: земля має належати селянам, не колгоспам, а селянам. Так, приватна власність, а не колективна. Селяни мають робити на землі продукт, продавати його і добре на цьому заробляти. ІТ-фахівці мають писати коди в офісах, а журналісти — викривати корупцію, а бізнесмени — робити чесний та прозорий бізнес. Й тоді не буде бідності. Й тоді новий більшовизм у масці “русскава міра” не прийде до нас.

А палаци, маєтки, архітектура — мають бути об’єктами історичної спадщини та приносити прибуток територіальній громаді, області, країні.

А заводи, пам’ятники Леніну та портрети Сталіна — заберіть із собою у пекло. Там воно вам якраз і знадобитися.

Хай більшовики горять у пеклі.

Маєток в Диканці був наймасштабнішою садибою всієї Полтавщини та однією з найбільших садиб України. Знаходився він якраз посередині між Миколаївською та Троїцькою церквами, до нього і вела дорога від воріт. Дорога є, а розкішного парку, клумб і, саме головне, палацу – немає вже майже 90 років.

Палац для Кочубеїв звів у XVIII ст. популярний архітектор Джакомо Кваренгі. Садибний будинок був не першим у цьому місці, та де стояв його попередник і як він виглядав – невідомо, пише сайт “Замки та храми України”. 

Двоповерховий палац містив більше сотні покоїв, серед яких були і бібліотека, і бальна зала, і оранжерея. Окремо стояли службові та господарські приміщення, будівля пошти, кінний двір з манежем – практично всі вони з’явилися на початку ХІХ ст. У маєтку часто гостював знаменитий сусід – Микола Гоголь. В нього самого садиба була поруч. Ні, не така пишна – письменник мав відносно скромний дерев’яний будинок, який завалився ще на межі ХІХ-ХХ століть. Мати Гоголя дуже переживала через таких заможних і нахабних сусідів – і якось навіть писала сину в листі, що голова Державної Ради “міряв нашу землю” – того й дивись, відхопить собі шматок гоголівської Янівщини. Син на те особливої уваги не звернув.

Шукати в кочубіївському палаці якихось специфічних “українських” рис було не варто: зводився комплекс за європейською модою того часу, а в моді якраз був ампір. Вся ця розкіш загинула в 1917р., в часи революції. Останнім власником садиби був Сергій Вікторович Кочубей.

До речі, вже згадувана мною тріумфальна арка на честь візиту імператора Олександра І з’явилася в садибі чи не самою останньою. Її автором був архітектор Л.Руск. В Диканьку монарх заїжджав з траси Полтава-Гадяч.

Маєтком захоплювалися ті, хто його бачив: і палацем, і іншими цікавинками Диканьки. Парк – о так, це таки була цікавинка. Там були неймовырны клумби, чимала оленяча ферма, ну і, звісно, дуби. Так, О. Пушкін в «Полтаві» писав про кочубеївські дуби:

«Цветет в Диканьке древний ряд

Дубов, отцами насадженных

Они о праотцах казненных

Доныне внукам говорят».

Найбільший дуб з талією у 5 метрів навіть у царські ще часи називали “мазепинським”. Начебто саме під ним проходили побачення бідної Матрони Василівни та гетьмана. Та все в садибі нагадувало про трагедію Василя Кочубея. Тут зберігалася його сорочка – як реліквія, поруч з іншими артефактами часів війни зі шведами. В палаці під старовинні речі було облаштовано цілу музуй ну кімнату, а ще тут була багатюща бібліотека.

Роман Коржик, спеціально для Save Poltava

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *