“Бе команда”. Як комуністи назвалися “Слугами народу” та випускали пропагандистську газету у Львові

“Зе команда” – не перші “Слуги Народу” в нашій історії. Точно так само себе позиціювали більшовики. 

---

Радянська влада тільки прийшла на Західну Україну, тож потрібно було організувати газету з величезним тиражем, яка би швидко запудрювала людям мозок. Тому назва “Вільна Україна” ідеально підійшла. Ця газета була підконтрольним медіа львівського обласного та міського комітету Комуністичної партії більшовиків. Газета — була каналом комунікації між владою та населенням міста. Більшість матеріалів у ній — пропаганда, казочки та “історії успіху” радянської влади у Галичині. 

Саме гасло “Вільна Україна” було просто чудовим для цільової аудиторії — українців, жителів міста й села, які мали рівень доходу нижче середнього й не могли заробляти більше, в роки, коли Галичина була в складі Польщі. Оскільки такої кількості українців у Львові та довколишніх селах вистачало, то назва газети “Вільна Україна”, й заголовки штибу “Слуга Народу” – ідеально “хавалися” незаможним, бідним читачем, а тому й мали успіх.

Ось вам газета “Вільна Україна” за 24 грудня 1939 року. Але є один момент. Більшовики дійсно називали себе “Слугами народу”. Це зафіксовано у пропагандистських листівка, які ми вам покажемо нижче. Але оцього номеру за грудень 1939 року – в архівах немає. принаймні про це пише дослідниця газети Ольга Палюх у статті: “ГАЗЕТА «ВІЛЬНА УКРАЇНА» (1939—1941 рр.) ЯК ВИДАВНИЧИЙ ПРОЕКТ”:

За “відсутністю архівних документів редакції газети «Вільна Україна»: її фонд Р 3219, що зберігається у Державному архіві Львівської області (далі — ДАЛО), містить лише накази та звіти за 1944— 1991 рр. й особові справи за 1947—1991 рр”. Хоча у складеній архівістом О. Олесь історичній довідці на цей фонд немає безпосередньої вказівки про втрату матеріалів за 1939—1941 рр. [22, c. 1—3], однак опрацювання справи 76 — документів про відзначення 30-річчя газети 1969 р. (редакція, розшукуючи своїх колишніх працівників, звернулася до інших видавництв з проханням відгукнутися тих, хто може надати інформацію про їхню долю) — дають підстави стверджувати про їх можливе знищення під час Другої світової війни”.

Тож це зображення де є Сталін та фраза “Слуга народу” цілком може бути фейком і скоріш так і є. Проте, той факт, що цей номер не знайшли, не означає, що його немає і що він знищений.

А плакати “Слуга народу” насправді були. Ось вони:

 

 

Голова інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович казав:

“Ідеологічні коріння нової влади. Радянські виборчі плакати 1930-1940 років. Автор виразу – Йосиф Сталін: «депутат должен знать, что он слуга народа, его посланец в Верховный Совет”. 11 грудня 1937 року”.

А тепер цікаві факти. 

Редакція газети розміщувалася на Площі Ринок, у будинку №10. Там де зараз “Копальня кави”. Пізніше радянські пропагандисти переїхали на вулицю Підвальну, 3.

У газеті працювали журналісти та інтелектуали доволі різних поглядів. Туди писав філософ Михайло Рудницький, автор дисертації «Іван Франко як письменник і критик», одним із найкрутіших дослідників Івана Франка в історії. Там працював Йосип Позичанюк — комсомолець із Київщини, якого відправили до Львова будувати комсомол, а він прочитав про ідеї ОУН та вступив до лав націоналістів. Пізніше воював за УПА, а загинув у боях з підрозділами НКВС. Карма.

Ну й звісно, там працювали віддані львівські комуністи, зокрема Ярослав Галан — письменник, що вигадував фейки про ОУН та УПА, написав статтю “Плюю на Папу”, в якій назвав Папу Римського алкоголіком.

 

Ось почитайте, що він писав та зацініть гумор:

13 июля 1949 года в моей жизни произошло знаменательное событие: папа Пий XII отлучил меня от церкви. Отлучил, как отлу­чают теленка от коровы. Без предупреждения.

Откровенно говоря, конфликт между нами начался довольно давно, примерно лет сорок назад, когда нынешний Пий XII был еще молодым попиком Пачелли, а на святом престоле сидел Пий X. Каждое воскресенье учитель водил нас парами в церковь монаше­ского ордена василиан, призывал любить императора Франца-Иосифа и ненавидеть “москалей”, которых, говорил он, надо уничтожать под корень.   Однако, вместо того чтобы бить “москалей”, пан-отец с лег­костью бил нас, школяров.

Однажды пан-отец спросил меня:

— Почему святого отца мы зовем Пием?

Я простодушно ответил:

— Потому что святой отец любит выпить.

Не успел я опомниться, как мой живот очутился на поповском колене, а священная розга высекла на моем теле десять заповедей.   Господь не наделил меня смирением, и, очевидно, потому, вер­нувшись домой, я еще с порога крикнул матери:

— Плюю на папу!

Никто, кроме матери, этого не слыхал, но, видимо, вездесущий бог донес своему римскому наместнику, ибо с тех пор греко-като­лическая церковь начала против меня холодную войну.   И не только против меня. Вскоре я убедился, что таких греш­ников немало. К ним в первую очередь принадлежали гимназисты, принимавшие участие в чествовании юбилея Ивана Франко. Для них учитель закона божьего придумал особое наказание: в самую жестокую жару сажал их на солнцепек. На протесты отвечал:

— А на концерте в честь Франко вы декламировали: “Мы стре­мимся к солнцу!”. Вот вам и солнце. Погрейтесь!..   По-настоящему мой конфликт со святым престолом обострился, когда я в минуту хорошего настроения в одном журнале назвал митрополита Шептицкого мутителем святой водички. Этот удар был для князя греко-католической церкви громом с ясного неба. Как раз в это время граф Шептицкий был увлечен папоугодным делом подготовки антисоветского крестового похода. Моя нетактичность вызвала понятное возмущение: поповны отвернулись от меня, а их отцы разорвали мою прямую связь с небесами, запре­тив пускать меня в церковь. После этого Шептицкий впал в чер­ную меланхолию, и только приход Гитлера к власти поставил его снова на ноги.

Несколько лет назад умер монсиньор Ратти, то бишь Пий XI, и его место занял новый мой противник — Пий XII. Все знаки на небе и на земле показывали, что в лице этого Пия я буду иметь еще более заклятого врага, чем два предыдущих, с Бенедиктом XV включительно, ибо он был одним из крестных отцов “третьего рейха”, он толкал Гитлера на войну против СССР, по его требова­нию Пилсудский шел огнем и мечом против моих неуниатских земляков Холмщины и Волыни….

Як пише центр міської історії, газета досить активно інформувала про письменницьке життя Львова. Зокрема, відстежувала процес організації місцевого осередку Спілки радянських письменників України, вміщувала анонси про авторські зустрічі, вечори, лекції в самому Клубі письменників чи в інших установах, про приїзд відомих радянських літераторів, а також звіти про такого типу події — переважно стислі, з переліком учасників та виголошених тем. Багато уваги приділялося ювілейним заходам — за час першої радянської окупації Львова було відзначено цілу низку більш чи менш гучних літературних ювілеїв: 100-ліття від дня виходу друком “Кобзаря” Тараса Шевченка (квітень, 1940), 10-річчя від дня смерті Володимира Маяковського (квітень, 1940), 55-ліття літературної діяльності Ольги Кобилянської (листопад, 1940), 85-ліття від дня смерті Адама Міцкевича (листопад, 1940), 50-ліття від дня народження Павла Тичини (січень, 1941), 70-ліття від дня народження Лесі Українки (лютий, 1941). Газета подавала розлогі репортажі з урочистих заходів, що вміщували уривки виголошених промов. Відзначення ще одного ювілею мало відбутися у серпні 1941-го, а саме 85-річчя від дня народження Івана Франка. Підготовку до нього докладно висвітлювали вже від січня 1940 року, коли в Києві був створений ювілейний оргкомітет. Одним із головних заходів у рамках вшанування Франка була підготовка 25-томника його творів, розпочата 1940 року.

“Вільна Україна” писала й про такі ідеологічно вагомі заходи Спілки, як участь письменників у передвиборчій кампанії та підготовка святкувань першої річниці визволення Західної України, в рамках якої було заплановано створення колективної поеми “Щасливий рік”.