Альбер Камю. Бунтівна людина перед лицем абсурду

З 40-тих роки XX століття і донині Альбера Камю впевнено долучають до лав екзистенціалістів. Насправді ж філософ завжди публічно заперечував такі закиди: «Ні, я не екзистенціаліст… Сартр – екзистенціаліст, і єдина книга ідей, яку я опублікував – «Міф про Сізіфа», була направлена проти філософів- екзистенціалістів.»

Міт Франції – новий спецпроект журналу Артефакт, у якому ми розповідатимемо про французську культуру, літературу, філософію та історію ХХ століття. Почнемо з Камю, Сартра, Годара.

 

Хто  такий Альбер Камю?

Тоді хто ж такий Альбер Камю? Французький романіст, філософ, естетик, есеїст. Його доробку належить два романи, три повісті і понад два десятки коротких прозових творів, що зустріли схвальні відгуки як на літературній ниві, так і на філософському поприщі. Але Камю важко віднести до якоїсь конкретної філософської традиції, адже він завжди протидіяв будь-якій школі, не визнавав жодну норму, аналітично спростовував аргументи своїх сучасників і творив власний «сенс». Упродовж написання есе «Міф про Сізіфа», відкрито чи у вигляді алюзій, Камю розбиває концепції таких філософів як К’єркегор, Ясперс, Гуссерль, Хайдеггер об свою струнку систему причино-наслідкових зв’язків. Його філософське вчення логічне і виважене, і саме тому його можна умовно розділити на блоки: «філософія абсурду» і «філософія бунту». І така структура досить доцільна, адже не тільки відображає два стрижневі принципи цілої світобудови для Камю, але й прояснює індивідуальний життєвий шлях філософа.

 

Абсурдне світовідчуття

У формулювання своїх думок Камю завжди віддає перевагу логіці перед поетикою. Саме тому його філософія базується на чітко визначених поняттях, що вступають у взаємодію, поєднуються і народжують відношення. Показним прикладом є стрижневе поняття для Камю – «абсурд». У визначенні «абсурду» саме як «відношення» є велика необхідність. Камю розкриває це поняття через дві опозиції: «світ» та «індивідуальність», їхнє взаємопроникнення. Філософ постулює:

«…Абсурд не ґрунтується ні в людині, ні у світі, а в їх спільній присутності. Наразі він – це єдиний зв’язок між ними.»

Камю протиставляє два феномени: людську всеохопну жагу зрозуміти і абсолютну ірраціональність життя, що їй протидіє. Абсурд у філософа народжується з факту безсумнівної неможливості віднайти принципи світобудови. Будучи частиною цілого,  збагнути відсутність у цьому цілому будь-якого наперед заданого сенсу – ось в чому проблема того, хто стикається з відчуттям абсурду. Мить усвідомлення абсолютної байдужості цього світу до людини – трагічна. Це призводить до відчуття безплідності своїх намагань, відчуття абсурду.

Це відчуття народжується в нас зненацька, воно зріє в умовах повсякденного життя під час того, як ми виконуємо абсолютно буденні справи:

«Видатні твори почасти народжуються у вуличному повороті чи в передпокої ресторану. Так само і абсурд. Світ абсурду, як ніякий інший, витягає свої принади із жалюгідних обставин зародження.»

Ми прокидаємось вранці, снідаємо, поспішаємо на роботу, заробляємо гроші і витрачаємо їх. І життя минає повз нас поки ми перебуваємо у вічному очікуванні. Ми починаємо запитувати себе про сенс нашого існування. Чого ми чекаємо? Хіба смисл відкриється нам в процесі щоденних буденних справ? Чи водночас зі смертю настане прозріння про сенс нашого життя? Відчуття абсурду захоплює нас і несе роль початкового імпульсу. Абсурд – це мить прозріння, що цілком змінює наші пріоритети.

Першочергово перед нами стає питання життя і смерті. І це справді важливо. Камю постулює, що найвагоміший вибір, який доводиться зробити перед поглибленням у філософські питання, це «вирішити, чи вартує життя бути прожитим чи воно цього не вартує».  Тобто питання, яке постало перед абсурдною людиною, це: «Чи можна жити із абсурдним світовідчуттям?» Для Камю вирішення цього питання починається із, здавалось би простої істини, яку він проголошує, цитуючи абата Гальяні:

«Важливо не стільки вилікуватися, скільки навчитися жити зі своїми хворобами.»

Тобто відчуття абсурду для філософа – показник наявності в людини високого рівня самосвідомості. Ми маємо визнати своє безсилля і примиритися з ним. Адже втеча від власних умовиводів – це зрада власної природи. Та чи має абсурдна людина, у зв’язку з очевидною невідповідністю свого світовідчуття із реальністю, позбавити розум своєї домінуючої ролі в процесі осягнення світу? На це питання Камю дає беззаперечну відповідь, що не підлягає ніяким сумнівам:

«Для людини абсурду розум безпідставний, але нема нічого вище розуму.»

Таким чином, впевнено постулюючи неусувну роль абсурду, Камю так само обстоює необхідність розуму:

«Абсурд – це ясний розум, який усвідомлює свої межі».

Цікаво й те, що Камю, на противагу своїм колегам – екзистенціалістам, трактує абсурд цілком позитивно. Філософ прагне внести у світовідчуття людини сенс, зміст, вирвати індивід з кола буденності і каталізатором цього процесу постає абсурд – поняття скоріше життєстверджуюче, ніж фатальне. Людський розум має сміливо входити в абсурд, приймати його і примирятись з невідповідністю світу власним очікуванням. Абсурдний герой не чинить самогубство, він бунтує проти трагічної долі, продовжує жити. І, як не дивно, жити щасливо. Людина з абсурдним світовідчуттям не очікує на те, що буде потім.

 

Вона не прагне божественних нагород чи покарань за свої вчинки і не мислить своє життя як низку правильних чи хибних виборів. Така людина живе тут і тепер. Вона все хоче знати, ясно бачити, гостро відчувати. Камю приходить до висновку, що абсурд звільняє людину від її ілюзій, позбавляє її від марної направленості на майбутнє і дозволяє жити у плині часу. Отже, абсурд є причиною її щастя.

 

Сузіф – бунтівник

Камю пише:

Якщо людина вирішить стати господарем свого життя, тим самим вона звільняється від влади і панування вищих сил. З того моменту, коли Сізіф усвідомлює своє істинне становище, він може перетворити всі свої негаразди у щастя, протиставити презирство несправедливості богів.

Сізіф тут виступає як певний архетип, він і є бунтівна людини перед лицем абсурду. Міф розповідає нам, що Боги жорстоко покарали Сізіфа за його провини: він мусив викочувати на високу гору камінь, який, досягши вершини, щоразу скочувався вниз. Герой, тим часом, вперто, знов і знов долав перепону, знаючи, що камінь щоразу скочується вниз. Сізіф в своїй природі поєднує усі риси бунтівної людини. Тут і непокора богам, і ненависть до смерті, і жага до людського життя і надання переваги швидкоплинним тварним благам перед божественною благістю. І щастя, що ґрунтується на нігілізмі. Адже герой знає про своє покарання, усвідомлює трагічний плин свого життя, що мине в беззмістовних спробах дібратись вершини гори. Та все ж, він іде далі. Камю розуміє щастя як нагороду, що досягається людиною абсурду у своєму пошуку. Так, життя Сізіфа циклічне, нудне і беззмістовне, але наповнене внутрішньою гідністю героя, що живе попри всю тяжкість і усі перепони. Для Камю є сенс саме у людській сміливості продовжувати беззмістовну справу далі, незважаючи ні на що.

Сізіф знаходить у факті належності свого життя і своїх страждань самому собі, у непокорі і бунті проти богів – своє істинне щастя. Його досвід, його пристрасті, його ідеї, його образи і спогади – це те, що він знає про цей світ – і цього достатньо. Не варто уповати на зовнішні сили чи шукати смислу поза людською волею. Бунтівна людина може нарешті сказати: «Все добре.» І тому не треба їй співчувати.

Врешті решт, Камю постулює:

Треба уявити собі  Сізіфа щасливим.

Дар’я Маловічко