Новий Сад на Дунаї, або Сербські Афіни

Якщо коротко, то Нові-Сад — приємне затишне місто. Воно сподобалося мені з перших хвилин і далі не розчаровувало.

Одразу відчувається, що серби мали значно м’якший соціалізм, ніж ми. Пенсіонери тут досить розслаблені та розкуті, й за поведінкою більш схожі на західних європейців, ніж на українців. Спокійні, виважені, усміхнені. І це не дивно, адже в них не було Голодоморів та багатьох інших жахів тоталітарного режиму. У радянські часи Югославію в нас сприймали як майже капіталістичну країну, потрапити туди за путівкою вважалося за щастя.

Щоб ви розуміли, «юги» могли вільно їздити закордон, в т.ч. і на заробітки, а також були відкритими для туристів із капіталістичних країн. Сюди приїжджали італійські луна-парки, а одного разу країна навіть приймала Чемпіонат Європи з футболу, що було нечуваним для соцтабору в ті часи!

Ступінь свободи у тодішній Югославії добре видно за легендарним фільмом 70-х років Nacionalna Klasa, в якому показували геїв та хлопців, котрі «косили» від армії. Ви можете уявити подібну кінострічку в Радянському Союзі? Я — ні.

Також Юга мала непоганий рівень життя, через що багато хто з сербів із ностальгією згадує ті часи та незмінного керівника СФРЮ, маршала Йосипа Броз Тіто:

Наскільки Юга була ментально ближчою до Заходу, ніж ми, добре видно за архітектурою. Навіть зараз соціалістична забудова Нові-Саду виглядає досить приємно, а що вже казати за 70-ті чи 80-ті роки, коли вона зводилася!

Видно, що велосипедні доріжки (на фото нижче — ліворуч) закладалися ще за соціалізму. У СРСР, за винятком «потьомкінскіх дєрєвєнь», такого не могло бути за визначенням, адже це вважалося атрибутом буржуазії, а в Югославії, будь ласка. Також зверніть увагу на ширину тротуарів — все для комфорту людей:

Отакі мають бути хідники!

Цей парк зі ставочком теж явно закладався в часи Тіто:

Загалом, видно, що серби досить вестернізовані. Психологічну близькість до Заходу помітно у багатьох дрібничках. Наприклад, я дуже часто зустрічав групи школярів чи дітлахів з садочків, яких викладачі або вихователі виводили на заняття просто неба — цілком собі європейська практика:

Просто сила-силенна обмінників (сербською — менЯчніца). Взагалі не треба перейматися, де і як обміняти валюту. Скажімо, у сусідній Румунії це велика проблема — інколи мусиш пройти пару кварталів, поки не натрапиш на потрібний тобі exchange. А тут без проблем, аби лишень гроші були ? Що цікаво, обмінки є навіть на кожній заправці.
Негатив: так само, як і в румунів, потрібен паспорт. Добре, що в нас цю бюрократичну дурню скасували.

Підземні баки для різних сортів сміття:

Хоча, є й такі як у нас, звісно:

Подібних побутових тонкощів чимало. Це і повага до особистого простору (серби — доволі відкриті люди, але якщо ви забажаєте припинити розмову, то вони миттєво відступлять назад так, наче жодного контакту між вами й не було), і стриманість та велика дистанція в черзі, і обов’язковий паперовий пакунок у крамниці для пляшки з напоєм, і любов до дітей, і популярність велосипеда — дуже багато тих речей, які вирізняють європейську цивілізацію.

Звісно, слов’янський розгардіяш їм теж притаманний, це ще далеко не Західна Європа, та все одно наліт «європейськості» вже досить відчутний. Якщо дуже грубо, то вони десь на такій ментальній відстані від нас як словаки. Але це моя суб’єктивна думка, звичайно.

Дещо таке саме як і в нас. Наприклад, у Сербії активно скуповують волосся в населення:

В країні досить популярні антизахідні настрої, що природно, з огляду на бомбардування НАТО 1999 року. Саме тому зустрічаються подібні написи:

Отака незвична інсталяція з авіабомби нагадує про трагічні події 1999-го, коли Нові-Саду також перепало, зокрема було зруйновано міст через Дунай.

Отож ставлення до НАТО доволі негативне. А от ЄС сприймають значно краще. За всіма соціологічними опитуваннями, кількість прихильників вступу до Євросоюзу перевищує кількість противників і наближається до 50%. Взагалі, сербське суспільство добряче розділене через це питання.

Попри стереотипи, що серби дуже люблять росіян, особливо це не помітно. За два дні у Нові-Саді я побачив лише футболки й чашки з Путіним на сувенірній ятці та отакий ресторан:

Ну, й ще офіс «Газпрому». Світлину не викладатиму, бо я його не сфотографував.

Звісно, щоб мати повноцінну картину, потрібно пожити в країні хоча б рік-два, але, в цілому, мені здалося, що серби — нормальні такі південні європейці за ментальністю, й уся ця любов до Москви обумовлена принципом «найкращий сусід — через город». Плюс особиста вигода — якщо не помиляюся, то Росія заблокувала дві резолюції ООН по Косово й геноциду в Сребрениці, що вигідно Белграду.

Безумовно, є там і відверто проросійські товариші, згадаймо хоча б кілька сотень сербських бойовиків у ОРДЛО, але на побутовому рівні ці настрої майже не помітні. Більшість людей доброзичливо реагують, коли кажеш, що ти з України. Раз у Белграді мене навіть пригостили ракією, адже ми — «православне брача».
Що ж стосується офіційного курсу сербської влади, то країна декларує бажання вступити в ЄС.

Гаразд, досить про політику. Краще я покажу вам інші цікавинки та особливості місцевого життя.

Що сподобалося, серби малюють рекламу на стінах. Виглядає дуже стильно:

Оскільки Войводина — автономія, то в Белграді дуже переживають, що цей край схоче стати незалежним, слідом за Косово. Наскільки мені відомо, сепаратизм тут слабенький, та все ж він є. Борються з ним доволі оригінально. Так, одна з сербських партій пропонує перенести у Нові-Сад столицю Сербії. Мовляв, тоді войводинці побачать, що їх цінують, туди піде більше грошей, їм буде вигідніше лишатися у складі країни тощо. Не знаю, чи стане такий сценарій реальністю, але плакати з цією ініціативою висять:

Ех, ніяк не можу обійтися без політики, хоч і обіцяв. Але що вдієш, це Балкани — там дуже все заполітизоване.

Ще одна цікава тема — алфавіт. У Сербії їх два — дещо видозмінена кирилиця з кількома специфічними літерами та латинка. Обидва письма мають рівні права, але це не значить, що ними користуються в рівній мірі. Латинка одержує впевнену перемогу, практично уся молодь пише нею. Теж саме стосується ЗМІ, вивісок і т.д. Такий стан речей не дуже подобається сербським правим, що виливається у подібні написи:

А ось нагадування про Україну. Однакове з нами слово ПОШТА. Кольори нашого прапору. Ну, й обов’язково обмін валют — він тут на кожному кроці:

Гадаю, настав час пройтися до старого міста. По дорозі до центру зустрічається чимало симпатичної архітектури:

Синагога:

Центр міста — переважно австро-угорська забудова. Він невеличкий і затишний. Ось як виглядає головна площа міста, Трґ Слободе, з Церквою імені Маріїного:

А це міська ратуша з іншого боку площі:

Краса:

Пішохідна вулиця:

Є у Нові-Саді ще один дуже цікавий історичний район — Петроварадин. За великим рахунком, це окреме місто, яке злилося зі своїм більшим сусідом. Щоб потрапити туди, потрібно перейти міст через Дунай.

Посередині мосту обернемося на Нові-Сад:

Набережна над Дунаєм. Ліворуч видно підпори старого мосту, знищеного бомбардуванням НАТО у 1999 році:

Аж ось ми перейшли міст і потрапили у Петроварадин:

Район-місто відомий своєю фортецею, побудованою австрійцями для захисту від Османської імперії у 17-18 століттях. Вона вважається однією з найкраще збережених у Сербії:

Земляні вали з кам’яною основою простягаються не на один кілометр:

З фортеці відкривається фантастичний вид на Дунай, гірський масив Фрушка Ґора та Нові-Сад:

Звідси добре видно залишки зруйнованого натівською авіацією моста:

Палац:

Цікавий годинник. Хвилинні стрілки коротші за годинні:

Старий Петроварадин гарно видно зі стін фортеці:

Спускаємося у містечко. Воно дуже приємне й атмосферне:

Гарний балкон:

Вертаємося у основну частину Нові-Саду:

Ноги гудуть. За день я находив біля 16 кілометрів… По дорозі фотографую розмірене місцеве життя:

До речі, я збрехав, що не сфотографував офіс «Газпрому» — шматок будівлі потрапив до попереднього кадру. Дивіться зліва. Тільки зараз це помітив ?
На що ще звернув увагу. Мешканці Нові-Саду ДУЖЕ спортивні. В жодному місті світу я не бачив стільки людей, що роблять різні фізичні вправи. А чого б не займатися, коли для тебе створено гарну інфраструктуру? Наприклад, ідеальну бігову доріжку завдовжки кілька кілометрів:

Вертаючись додому, я зауважив серію просто неймовірних ґрафіті на стінах стадіону місцевого футбольного клубу «Войводина». Фани зобразили усі найбільш знакові події в історії цієї команди. Кожну деталь намальовано з величезною любов’ю та на високому художньому рівні. Втім, це потрібно бачити. Будь-які слова тут зайві.

Просто фантастика! Величезна повага людям, які це зробили. Вони вклали в своє творіння всю душу.

До речі, цього ж дня «Войводина» приймала «Младост» у рамках чемпіонату Сербії. Про це я довідався вже наприкінці першого тайму. На превеликий мій сором, втома від багатокілометрової прогулянки перемогла бажання сходити на матч. Та й, чесно кажучи, це не той поєдинок, який хочеться відвідати. Хоча, цікаво, безумовно. Але, як я вже сказав, втома зробила своє — я пішов на «базу».

Між іншим, з даху 17-поверхівки, у якій я жив, поле стадіону видно чудово. Як є бінокль, то можна спокійно дивитися матч ?
Та навіть без оптики добре видно, що місцеві погано ходять на футбол. Винятком є лише ігри з сербськими флагманами — «Црвеною Звездою» та «Партизаном».

Оскільки цього вечора ніхто з них не приїхав, трибуни були практично порожніми:

Я ж зробив наостанок фото неймовірно красивого заходу сонця й пішов відпочивати:

Загалом, місто дуже сподобалося. Спокійне, врівноважене, атмосферне. Нічого аж такого надзвичайного в ньому нема, але воно «рівне». Тобто, без перепадів, як, наприклад, у Львові між старим містом і Сиховом. В Нові-Саді почуваєшся затишно у будь-якому районі. І це чудово!

Одним словом, якщо їхатимете автівкою у Хорватію або Чорногорію, заскочте по дорозі в НС бодай на один день. Воно того варте!

Автор: Юрій Борисов

Ця стаття є партнерською публікацією спільно з мандрівним порталом “Невгамовні Бродяги”.