Трубочист у райському саду: один хороший поет, про якого зовсім забули
Василь Алешко не увійшов до канону української літератури: його майже не вивчають у шкільній програмі, книги написані ним, не продаються на полицях книгарень, менеджери культури не організовують лекції про його творчість та біографію. І це логічно: автор пробував себе у різних жанрах, писав вірші, поеми, п’єси, оповідання, нариси. На роман не зважився, а 20 % усього написаного – гуморески.
Не те, щоби ми хотіли знецінювати жанр гумору та сатири як літературу, але погодьтеся: навряд можна досягти успіху, стати шанованим автором, пишучи гуморески. Тим паче — кому зараз взагалі потрібні гуморески, коли хліб гумору й сатири у письменників вже давно забрали медіакоміки, блогери, лігосмішники та стендапери?
Так, упродовж 20 століття на полі гумору за увагу глядачів змагалися театрали, самодіяльні гуртки, з часом — в боротьбу втрутилися команди КВН. Письменники ж ніби стояли осторонь, репрезентуючи інтелектуальний гумор, бувши на вершині “гумористичної піраміди Маслоу”.
Якої слави та популярності мали Остап Вишня та Олександр Ковінька — годі й писати.
Тому й у цьому контексті Василь Алешко явно програє мастодонтам радянського гумору.
То чому ж ми про нього взагалі говоримо?
На цьому фото Василь Олешко – крайній з права, сидить…
Бо на початку своєї літературної кар’єри син дрібного ремісника із міста Суми був поетом-модерністом. Так, не всім вам подобаються модерністи, але балагаємо — дочитайте до кінця. Олешко був одним з небагатьох, хто дуже вміло поєднав футуризм, символізм, імажинізм та й узагалі — вигадував дуже майстерні метафори, мав чудове поетичне чуття.
Все більше заглиблюючись у тему українського авангарду, розуміємо: Семенко, мабуть, був найменш талановитим і найменш крутим автором. Шкурупій, Бажан явно його перевершили, Чумак загинув у бою з білими 1919 року, а Василь Олешко, курва, пішов писати ГУМОРЕСКИ!
Безперечно, кожен має писати те, що хоче і до чого лежить душа. Але ж треба мати розум і смак, й хоча б трохи розуміти, що в тебе дар творити високу й круту поезію, навіщо самовільно себе опускати до рівня творів, за які тебе ніхто й не згадає.
Так от: чому ж Алешко геніальний модерніст?
Мова лиш про одну поему, котра зветься “Димарі у квітниках”. Твір розповідає про переселення пролетарів у заможні, буржуазні квартири центральної частини Харкова. Тому й назва “Димарі у квітниках” звучить дуже круто, бо автор сам показує, що розуміє двояке значення цього переселення: у доглянуті розкішні квартири з білими шторами, камінами, картинами на стінах та скульптурами, в’їжджають ще не виховані, брудні та замурзані робітники. Так, минуть роки й робітники навчаться манер, приймуть ванну, матимуть вдома свої бібліотеки зі своєю літературою, побудують цілком самодостатню культуру, плодами якої ми частково користуємося й сьогодні. Але при цьому, Алешко прекрасно чи то розуміє, чи то відчуває, що культуру попередніх епох буде втрачено і це все дуже кепсько.
Поема починається словами: нарешті, мовляв, от тепер пролетарі теж можуть жити як люди, автор описує що в гарні квітники встановлюють димарі, грається футуристичними ритмами, а в другому розділі поеми реальна крутота:
Снився сон кожній цеглині.
В кожнім атомі буяли огні.
І бажалось димарям побігти до маленької дитини І закипіть поцілунком на невинній щоці.
Із-за хмар вже щодня злотосяйні крила:
Щоб день Дива розцвітлого в серце чорне влить.
І не витримали цементові жили І сказали: нас можуть спалить.
Вже щілини, мов змії, злили Ладополого, що ласивсь на кров.
Все чекало: ось-ось надійдуть хвилини І почнеться біг димарів із Основи.
Щулились перелякано на Пушкінській і Басейній Квітники, схвильовані Шопеном.
А водограї однотонно точили теревені – Їм байдуже було здибатись з прагнучим ес-ером.
Це звісно, теж дуже футуристично, але це зовсім не так як у Семенка, Маяковського та інших. Цей футуризм є футуризмом тільки тому, що мовиться про місто, дим, труби, залізо. Тобто – футуристичні у цій поезії лиш персонажі, герої, а сама сутність та художні засоби – цілком символістські, трохи навіть імпресіоністські, та як би це банально не звучало – поетичні, класичні та величні.
Тож радимо знайти книгу видавництва “Смолоскип” “Українська авангардна поезія 1910 – 1930 років”, яку впорядкували Юлія Стахівська та Олег Коцарев, та почитати Василя Алешка. Бо гумор до вас прийде завжди, а от не зустрітися з хорошою поезією можна й узагалі ніколи…
Журнал “Артефакт” існує завдяки підтримці читачів. Хочете, щоби в Україні існував та розвивався незалежний журнал про культуру — підтримайте нас:
Приват:
4149 4991 1010 5317
Монобанк:
5375 4141 0329 6272
Роман Коржик, Артефакт
Post a comment