Супермен Олесь Гончар. Зі шкільної парти у топові письменники

Як молодий хлопець пишучи звичайні шкільні твори став топовим журналістом та головним письменником радянської України. 

А ти такий, журналіст ти молодий

Кажуть, що після закінчення школи одразу в журналісти не беруть. Але юний Олесь Гончар цей міф зруйнував у пух та прах. 1933 рік.  Його запрошують працювати до Козельщанської районної газети. Малому медійнику було лишень 15 років.

Говорять, що Олесь писав просто фантастичної якості шкільні твори та замітки. Однак, без спеціальної освіти також не обійшлося. Незабаром юнак вступає до Харкова, у технікум журналістики. Чотири роки навчання, потім робота шкільним вчителем та спецкором у обласній харківській газеті «Ленінська зміна».

Та все ж, прапор інтелектуальної боротьби складнувато нести без вищої освіти. І мабуть тогочасна столиця України так припала до душі хлопцеві з полтавського села Сухе (хоча народився він у Ломівці, яка зараз є мікрорайоном декомунізованого Дніпра), що він вирішив продовжити навчання в місцевому універі (зараз – Національний університет імені Каразіна).

1938 рік. Олесь вступає на факультет філології. Це була його заповітна мрія. Через багато років, письменник згадував:

Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки…Я не помилився у своїх сподіваннях. Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці…

 

Юний журналіст-філолог починає активно публікуватися в літературних газетах та виданнях. Читачі таких часописів, як «Літературна газета», «Піонерія», «Комсомолець України», «Молодий більшовик» могли узріти його перші твори – «Черешні цвітуть», «Іван Мостовий», «Орлятко», повість «Стокозове поле».

Але мандрівку чарівним світом журналістики, філології та літератури перериває війна. У 1941 році Олесь Гончар добровільно бере до рук прапор боротьби проти нацизму. Німеччина нападає на СРСР.

Прапороносець Олесь Гончар

Червень 1941 року. Олесь Гончар разом зі студентським батальйоном пішов добровольцем на фронт, здіймаючи до гори червоний прапор боротьби проти нацизму. Про бойові будні юних вояків письменник написав у романі «Людина і зброя». За це йому вручили державну премію імені Тараса Шевченка.

Але і без премій воєнне життя Гончара було сповнене пригод. Хлопець потрапив до німецького полону, й немов Індіана Джонс, феєрично вирвався звідти. Війну сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги Гончара нагородили орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».

Але між цими супергеройськими подвигами, Олесь Гончар встигав писати вірші. Поезію, яка виливалася на пожовклий фронтовий папір, автор сам називав  «конспектами почуттів». Насправді це були  «поетичні чернетки для майбутніх творів». Як писав гуру американської літератури Річард Бротіган –  «Прозу я навчився писати завдяки поезії». Тож літературознавці зробили такий висновок:

Сьогоднішнє прочитання віршів Гончара переконує, що його поезія «чернетками до прозових творів». Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Після війни Олесь Гончар бере до рук зовсім інший прапор. Це був прапор боротьби за духовність народу. Він стає популяризатором високих моральних цінностей, духовності, а також створює літературний фундамент для руху шістдесятників. Але спочатку треба було писати про війну. Спробою осмислення кривавої Другої світової стала трилогія «Прапороносці». У передмові до роману вказано:

Прапороносці Олеся Гончара Прапороносці – роман-реквієм, це – гімн на честь полеглих. Основна проблема роману: людина на війні. У творі змальовано біль утрат. Майже кожна сім’я утратила на фронті батька чи сина, дочку чи матір, а багато з них шкандибали на милицях. Автор писав, що він хотів поєднати високий дух романтики з “проривом до правди, до зображення війни справжньої, реальної, з її стражданнями, кров’ю, з її тяжкою солдатською героїкою.

За цей твір Гончар отримав сталінську премію. Але свій «Magnum Opus» пан Олесь написав пізніше. Роман «Собор» побачив світ у 1967 році. Літературознавці кажуть, що «Собор» можна вважати романом-попередженням перед загрозливим наростанням ряду тенденцій моральної деградації суспільства у середині шістдесятих років. Відповідаючи на запитання, що його наштовхнуло на створення цієї книги письменник сказав:

Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, нехтування народною мораллю.

Суворі радянські літературні критики спершу схвально оцінили  новий роман Олеся Гончара кількома респектовими статтями. Писали про актуальність та важливість цієї книги для сьогодення. Але партійні чиновники побачили у романі «Собор» самих себе. Олексій Федотович Ватченко — перший секретар Дніпропетровського обкому партії, як і один з героїв книги Лобода, віддав свого батька до будинку пристарілих. Ватченко думав, що Гончар спеціально написав так. Але, коли через декілька років Олеся Гончара запитають, чи знав він цю історію із Ватченком та його батьком, письменник відповів, що на момент писання книги він про це не знав.

Цей же Ватченко запримітив у романі «очорнення радянської влади», наклеп «на людей праці» — «чудових радянських трудівників», а також «замилування старовиною».

Починається всеохоплююча кампанія проти книги Гончара. Комуністи організовують численні виступи студентів, робітників, колгоспників, службовців. Газета «Радянська Україна» 26 квітня 1968 року публікує статтю невідомих авторів «Перед лицем дійсності», де була висловлена негативна оцінка роману. Офіційна ж критика вирішила, що книга все ж є творчою невдачею Гончара. Авторитетним автором він був, не могли просто так взяти і знищити письменника. Лауреат сталінської премії ж.

Питання Гончара підняли на вищий політичний рівень. 31 травня 1968 року у неофіційній обстановці відбулася зустріч Олеся Гончара і ще кількох письменників з Петром Шелестом. Микола Бажан, Леонід Новиченко, Павло Загребельний стали на захист «Собору». Але це не врятувало «Собор» від двадцятирічного забуття. Через гостру критику у літературних виданнях, роман довго замовчувався і не видавали. Захисники роману навіть писали панчі проти гнобителів книги. З тих часів навіть зберігся анонімний вірш:

Бувають різні точки зору,

Та реалізму суть ясна:

Це шамотіння круг «Собору»

Є гавкіт моськи на слона

У творах пізнього періоду Гончар продовжував піднімати морально-етичні теми. Прапор літературної боротьби за духовність письменник не опустив. У нього вийшли роман «Твоя зоря», повість «Бригантина» на тему романтики юнацьких життєвих пошуків.

З початком перебудови і набуттям Україною незалежності, Олесь Гончар активно включився в громадське життя, був ініціатором створення Товариства Української Мови та Народного Руху України. У 1990 році вийшов з компартії. Далі Гончар був депутатом. Його визнали почесним доктором Альбертського університету та Світовим інтелектуалом Кембриджським університетом. А все тому, що Олесь Гончар ніколи не опускав прапор своєї боротьби.

Роман Коржик