Михайль Семенко та його три нетипові особистості
Нині кожна людина має своє альтер его. Дуже часто – воно не одне. Михайль Семенко поєднував у собі як мінімум три різні особистості. Спробуємо означити їх.
Як людина стає багатоликою?
Множення особистостей стало наслідком переходу від традиційного до модерного суспільства. Пересічна людина до кінця ХІХ століття переймалася питаннями виживання, а не самовираження. Тому всі прояви її життя – робота, релігія та святково-розважальні ритуали, були спрямовані на забезпечення виживання родини. Простіше кажучи, я працюю в полі, ходжу до церкви, відзначаю свята, бо так робили мої предки й так само чинитимуть мої діти.
Модерний світ, народивши масову освіту та масову культуру, змінив вищеописаний спосіб життя. Людина переїхала в місто, пішла до школи, на курси, на завод, почала відвідувати театри та бібліотеки й стала багатоликою.
Звісно ж, тут йдеться про багатоликість на масовому рівні, як широке, типове явище. Перші ознаки цього явища почали помічати письменники. Багатоликість стосувалася не стільки масової людини, а переважно – моралі. Так, у своєму романі «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда» шотландський письменник Роберт Стівенсон показує людину з двома прямо протилежними характерами. Книга вийшла 1886 року.
З того часу ця тема часто фігурує в літературі та завжди отримує своє продовження і поглиблення. Про це свідчить роман Деніела Кіза «Таємнича історія Біллі Міллігана», виданий 1881 року. Цей, до слова, документальний роман про людину, яка страждає на хворобу множинної особистості та звинувачується у численних злочинах.
Так само, дволику людину, яка божеволіє від заможного життя змальовує Гі де Мопассан у новелі «Орля».
31 грудня святкує свій день народження Михайль Семенко. Дуже важливо розуміти, що деякі письменники або за життя, або вже після смерті стають об’єктами розмов, критики, статей, переказів, біографій. За великим рахунком, вони самі перетворюються в повноцінних персонажів умовного роману, який пишемо ми всі – учні, вчителі, журналісти, науковці.
Семенко став героєм, персонажем української культури. І цілком логічно, що він як людина, котра не просто була дитям модернізації, вона сама творила цю модернізацію, не може мати якогось одного лику.
Він багатоликий і зараз ми про це поговоримо.
Символіст
Усі знають Семенка як футуриста й скандаліста, однак він починав саме з символізму. Його дебютна збірка «Prelude» отримала позитивні відгуки від головного літературного медіа Наддніпрянщини – журналу «Українська Хата».
Особливо його хвалили Грицько Чупринка та Микола Вороний. Пізніше Семенко влаштує справжній хейт цим письменникам у вірші «Парикмахер»:
Сьогодні вдень мені було так нудно,
Ніби докупи зійшлись Олесь,
Вороний і Чупринка.
Почувалося дощово і по-осінньому облудно —
В душі цілий день
парикмахер на гітарі бринькав.
Натомість Микола Зеров влаштовує справжній хейт Семенку. Він пише, що авторові варто розлучитися з юнацькою мрією бути поетом і «давши обітницю мовчання, спокутувати свій літературний гріх».
Як бачите – літературні аналітики дуже по-різному сприйняли дебютну збірку Семенка.
Винахідник
Михайль Семенко хотів, щоби наука, спорт, поезія, арт поєдналися та разом творили нове мистецтво. Він прагнув надати новому мистецтву певної механістичності, математики, точності. Таким став український футуризм. У певному символічному значенні – Семенку вийшло втілити задумане. Як мінімум тому, що ми чітко можемо відміряти яким був перший футуристичний вірш українською, а яким – останній.
Як не дивно, перший український футуристичний вірш написав російський поет Василіск Гнєдов. Уявлять собі, російський автор писав українською.
Цей вірш має назву “Огнянна свита”:
Гриба будик цири чiпiг –
Здвiна на хам дяки,
Коли за гичь будин цiкавче
Тарас Шевченко будяче скавче –
Гуля ласкав стогма регота цвiрка
Свитина ззiла сон кэ.
Байдры шлига шкапiк рука
На дьготи сила хмара –
А в зiрок поiв опару
Перша эго-футурня пiсня
на украiньской мовi.
Усiм набридли Тарас Шевченко.
Та гопашник Кропiвницький.
Нiхто ни збреше, що Я свидачий,
Забув украйців.
Рідко бачиш, як росіянин обирає українську ідентичність, але це саме той випадок. Гнєдич переїхав жити до України та дожив аж до 1978 року. Помер у Херсоні.
Останній же футуристичний вірш українською написав Володимир Гаряїв. І це навіть не вірш – це поема, яка називається “Метафізичний реквієм”.
Гаряїв народився 1914 року. Почав писати 1930-го, тобто у 16-річному віці. Тусувався з Михайлем Семенком, якого потім називав своїм учителем, наставником.
Радянська влада не дозволяла друкувати “Метафізичний реквієм”. Ні в 30 роках, ні в часи хрущовської відлиги.
Гаряїв писав “реквієм” усе життя, понад 60 років. Він жив у Харкові, дожив до української Незалежності. З ним активно спілкувалися Сергій Жадан та Юрій Андрухович.
Останній український поет-футурист помер 1997 року.
«Метафізичний реквієм» вперше історії з’явиться друком у видавництві MERIDIAN CZERNOWITZ. Післямову написав Сергій Жадан. Оформленням та версткою займалися полтавські дизайнери – Ірина Шишкова та Сергій Макаренко, член Незалежного мистецького об’єднання «Magnum Opus».
Аналітик
Михайль Семенко, в рамках футуристичного дискурсу, через поезію, покав глибоку аналітику тогочасного суспільства – його стан, зміни, сутність. Для того, щоби усвідомити Семенка як своєрідного аналітика, соціолога, звернемося до творчості інших митців, зокрема теоретика футуризму, лауреата нобелівської премії Пера Лаґерквіста.
Під час подорожі до Парижа, яку Лаґерквіст здійснив навесні 1913 року, він знайомиться з групою художників зі Скандинавії й звертає увагу на сучасний французький живопис. Сильний вплив справив на письменника кубізм з властивими цьому напряму інтелектуалізмом, естетичною метою, відмовою від наслідування дійсності. Восени того ж року виходить естетичний маніфест «Мистецтво словесне і мистецтво образотворче», який оповідає про шляхи розвитку літератури й живопису. У ньому Лаґерквіст виступає проти розважальної літератури, протиставляючи їй сучасне мистецтво, яке побудоване на простих і стійких елементах. До цього мистецтва, на думку Лаґерквіста, належить у першу чергу кубізм, а в літературі — архаїчні форми поезії з їх простою, але виразною мовою: Біблія, ісландський епос, пам’ятки стародавнього Сходу.
Кубізм – це уявлення часу, який необхідний, щоб розглянути предмет з усіх боків. Футуризм – це уявлення часу, за який предмет переміщається. Кубізм змушує форми вибухати, а футуризм показує нестабільність предмета.
Якщо перенести метафори кубізму та футуризму на соцмережі, то кубізм – це пост, а футуризм – сторіс, гіфка, анімація.
У поезії футуризм також показує нестабільність предмету, цим предметом є слово. Тобто – мова лишається, мова складається зі слів, а слова – це значення. І от руйнація слів, поява на їх місці отаких уламків, як “осте сте” приводить до того, що з цих уламків творяться нові слова, значення яких якщо і відоме комусь – то тільки автору, але він не розповідає нам про це значення свідомо чи несвідомо.
О, Степане – спробуйте сказати цю фразу на пероні, коли їдеш потяг. Тож, футуристична поезія – це цілковите зображення того нового стану, в якому опинилася людина.
Коли людина у селі й вона в полі, кричить: Степане, хватить сапать буряки, я молоко й обід принесла. То це чути дуже чітко. Дерева, корови, літній вітерець не заважають.
Але спробуйте крикнути в місті, і не просто в місті, а в місті де є шум автомобілів, рух трамваїв, перелякані коні, котрі в шоці від нового міста, шум заводів, от коли ви посеред такого автомобільного та фабричного міста крикнете через дорогу – О, Остепане, ось дивися…тоді й вийде «осте сте бі бо бу».
Футуристична поезія – це фіксація того, що слово у місті воно просто розпадається на звуки, і зафіксувавши це, футуристи пропонують рухатися, щоби знову зібрати слово до купи, але яке слово – нове слово, бо воно вже не буде старим, мова не буде такою як раніше, бо слово людське розпалося, розчинилося у звуках міста, люди не розуміють одне одного, осте сте – поки що не має значення, а це значить що треба рухатися в цьому гаморі, збирати докупи слова та творити нову, зрозумілу мову, зрозумілу саме в цих умовах – умовах міста, яке гуде і кипить.
Михайль Семенко як юний поет-символіст, раціоналіст та аналітик – це тільки три його особистості, які проявилися саме у культурному житті нашого персонажа. Про нього ще можна говорити як про кіносценариста, медіаменеджера, який видавав незалежну пресу.
Що ж, маємо цікаві теми для нових статей.
Роман Коржик
Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!
А це карта приватбанку:
4149 4991 1010 5317
А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!
Переглянути цей допис в Instagram
Post a comment