«Людина з кіноапаратом» Олександра Мимрука

«кінотеатр мир

немає нічого кращого

за кінотеатр мир

у п’ятницю

ввечері»

 

Промовляє до нас рядками свого вірша минулорічний лауреат конкурсу «Смолоскип», молодий київський поет Олександр Мимрук. Здавалося, що може бути спільного між ним і режисером документального кіно Дзиґою Вертовим? Між його дебютною збіркою «Цукровик» і експериментальним фільмом «Людина з кіноапаратом»? Виявляється, багато чого.

«Людина з кіноапаратом» – це німе документальне кіно про один день із життя великого міста. Режисер Дзиґа Вертов задумував цей фільм як «щоденник кінооператора» без сценарію та особливої режисури. Протягом шістдесяти восьми хвилин глядач спостерігає за містом,його динамікою, народженням та смертю. Так само як камера оператора Михайла Кауфмана фіксувала радянське життя українських мегаполісів, так і Олександр Мимрук у своїх віршах описує сучасне урбаністичне життя.

Дзиґа Вертов однин із перших, хто використав у своєму документальному фільму такі прийоми як наїзд камери, уповільнена зйомка, подвійна експозиція, розділений екран. Розглянемо, як ці прийоми діють у збірці Олександра Мимрука.

Розділений екран

Збірка «Цукровик» поділена на два розділи: «Двори винограду» і «Німе кіно». У «Дворах винограду» перед нами постає місто, яке не протиставляється природі. Людина прагне єднання з ним, стати частиною великого урбаністичного життя. У цьому розділі будинки не лише наділені людськими якостями, а сприймаються самостійними особами:

«у нашому дворі велике свято

два будинки навпроти

білий та червоний

побралися»

То в розділі «Німе кіно» відчутна ворожіть і страх через це злиття з містом:

 

«планета

наче гігантська динамо-машина

обертається швидше

і швидше

і швидше»

 

Тут найгостріше помітні апокаліптичні настрої, передчуття кінця,а  разом з тим і шалений рух, зміна ландшафтів, архітектури, епохи. Замість людей у віршах часто промовляють будинки, квартали, вулиці. Так само і в «Людині з кіноапаратом» місто з його заводами, постійними потоками людей, автомобілів постає перед нами динамічним і наповненим своїм індустріальним життям.

 

Наїзд камери

Через фрагменти, деталі, символи Олександр Мимрук у своїх поезіях переосмислює радянське минуле з його ідеологічною складовою. Це спроба не заперечення і підміни понять іншими, а прийняття. Але найбільше його хвилює питання, а що нам тепер робити з цією історичною пам’яттю, залишеною нам нашими предками?

«всі ці космонавти на стінах бібліотек

і аграрних інститутів

всі ці ракети

на пісках дитячих майданчиків

на мозаїках шкіл і санаторіїв»

 

Найбільші свої сліди історія залишає на ландшафтах, а тому нам потрібно тільки навчитися зчитувати їх. У своїй дебютній збірці Олександр Мимрук дуже обережно описує наше теперішнє з погляду на минуле, він декодує приховані знаки, шляхом уважного спостереження за містом, ніби та «людина з кіноапаратом».

 

Уповільнена зйомка

Під час читання «Цукровика» відчуваєш себе частиною того світу, який змальовує автор, але водночас і відсторонено. Ти спостерігаєш як неквапно одні ландшафти переходять в інші, як сходить пекуче сонце, як розпечене місто в передчутті вибуху повільно дихає:

«я думаю

що нас готували до висадки на сонце

над цією країною стільки сонця

що ми є чи не найкращим матеріалом»

 

Колір збірки – жовтий, що межує з пекучим червоним. Під сонцем місто нагрівається, мов шматок металу, і здається, ніби от-от вибухне. Усі  тікають: «до бомбосховищ і погребів

лише б не бачити

цього пекучого неба»

І тільки діти приймають перший удар.

Символ сонця по-різному переосмислюється автором. З одного боку, воно  – вороже і те, яке може знищити людство:

«так хочеться видертися

на найвищий поверх

над димом і дротами

над птахами та ангелами

над богами

і згоріти

поцілувавши сонце»

 

А з іншого боку, щось недосяжне і прекрасне, те останнє, що, можливо, ми побачимо перед кінцем світу:

«тож сідай поруч мене

наче в останнє

зустрінемо разом

жінку

зодягнену в сонце»

 

Олександр Мимрук спостерігає за повільним згоранням міста, але зовсім не намагається хоч якось втрутитись, щоб врятувати його. Це схоже на споглядання заходу, коли світло зникає і небо переходить у темряву. І не відомо чи з’явиться сонце завтра зранку.

 

Подвійна експозиція

Від самого початку у збірці постійне присутнє відчуття води. Це відчуття межує з вірою у спасіння.

Таке розпечене і втомлене місто міг врятувати або вибух, або повінь. І раптом звідкись з’являється багато води:

«чи то сорокаденний дощ

нескінченний

чи річка з назвою птаха

розлилась

народивши нових річок

вуличних пташенят»

Якщо в першому розділі місто постає перед нами як пекло, то у другому розділі ми помічаємо як річка затоплює його:

«ОБЕРЕЖНО

Людина з кіноапаратом

Провалюється у воду»

«так починається нове тисячоліття

ми протягнули в ньому

всього лише рік

і такий банальний кінець»

Однак ми сповна не розуміємо, чи це є кінцем, чи початком, і чи взагалі це все відбувається насправді, а не у старому чорно-білому німому фільмі?

Як і «Людина з кіноапаратом», «Цукровик» – це спроба зафіксувати дух, ритміку, динаміку міста. Міста, яке з кожним днем розростається і займає все більше нашого простору, більше втомленої землі. Але водночас як Дзиґа Вертов, так і Олександ Мимрук намагається пояснити нам, що цей процес незмінний. Тому ми повинні не заперечувати його, а спробувати поглянути на місто як на створіння, яке потрібно приручити, поки воно не поглинуло нас до кінця.

 

«люди

погляньте

це нарешті сталося

я поріднився з кварталом

назавжди»

 

Анна Ютченко

Дизайн: Діана Михайлова