Лада Єременко. “Богові, що народив слова”
Коли мені було п’ять чи шість років, я вперше прочитала вірші свого діда, і мені теж захотілося писати. Тоді він посадив мене за стіл, дав листок, ручку, і сказав: «Ти – чистий лист. Тепер пиши».
Коли мені було п’ятнадцять, я скинула свої перші вірші улюбленій поетці, і вона відповіла мені: «Стань собою або не пиши більше ніколи».
Спочатку я довго намагалася зрозуміти, шо ж вони обидва мали на увазі, а потім подумала: що, якщо той потік слів і асоціацій з голови – це і є чистий лист, це і є я? Що, якщо нічого не треба вигадувати?
То я й не вигадую. Я все це бачила.
Журнал Артефакт публікує добірку віршів львівської поетки Лади Єременко “Богові, що народив слова”.
подивися на мене, глиняний:
я не з твóго ребра народжена,
хоч з тобою чомусь втотожнена
і твоїми гріхами вигнана.
подивися на мене, áдаме:
щоб мечі твої були точними,
замість ран твоїх кровоточила,
замість тебе сходила шрамами.
подивися на мене, батьку всіх:
я для тебе створила всесвіти,
щоб ти зміг їх критично скреслити,
щоб ти знову нещадно знищив їх.
подивися на мене, любий мій,
відійди
і
дивися
здалеку:
мене яхве створив зі сталі
і з останнього подиху лютого.
я збираю себе по буквах чужих щоночі
я боюся так боюся себе проспати
хочеш розкажу як на небі про мене квокчуть?
не хвилюйся
я вкладуся у сотню знаків
я молюся богу щоб він мене не калічив
і не вірю
бо топлюся в його калюжах
воскресати це не щастя а щирий відчай
знов стискати в обіймах розідрану хриплу душу
те повітря що ти ковтаєш мене задушить
я так хочу знати що завтра настане вчасно
щоби біль не залишався у межах вчора
я боюсь
насправді мені неможливо страшно
не знайти у цього рівняння той сраний корінь
бог – араб якому ти кажеш що не цікавить
але він продовжує слати свої дікпіки
твій синок найгірший аб’юзер маріє
аве
я втомилась
підкажи мені
де тут вихід
господи молю не рятуй мою грішну душу
у раю не буде чорнил для мого паперу
а мене розривають слова
і хоч кров’ю мушу описати кожне коло твоєї терри
у раю не буде яблука і адама
змій звільнився
на землі спокушають краще
я молю
забери прощення тобою дане і лиши мені моє слово
міцніше
важче
не дивись так лагідно
пальці мої червоні від дощів
що спадають з хмарин отруйних моїх слів
освячених фіолетом втоми і запатентованих чорнотою букви
я не хочу малювати холодну вічність
і мішати сірий із сірим без жодних зрушень
господи я стою на колінах не канонічно
і тому молю
не рятуй мою грішну душу
тільки не кажи
що вже знаєш
що після неї
не описуй мені порожнечу
ніщо
і холод
для початку непогано знати і межі стелі
на десерт скуштуй будь ласка шматочок болю
тільки не кричи
що темрява
це кінцева
що не буде бісів
янголів
пляшки пива
не кажи
що домовина
єдина сцена
у бездарній п’єсі
зіграна без надриву
не пояснюй
що мелодійність не має сенсу
що давно вже знаєш
краще не відчувати
напиши кричущий лист на мою адресу
і нехай абсурд зачинить за мною ґрати
тільки не кажи
що знаєш
що після бога
лиш не про самотність
у цьому найкращий маркес
говори зі мною про що завгодно
тільки не розказуй
що знаєш
яким є
хаос
до речі, твої шляхи не ведуть нікуди
водій не знає маршруту
і гугл бреше
як хочеш дізнатись правду – цілуй іуду
ти будеш перший
до речі
тобі не зриває дах
або не одному
координати діаметрально протилежні
я бачу світ крізь окуляри моїх агоній
я бачу світ
який скінчається вже не вперше
до речі
можеш пити поки тече в горлянку
і видивлятись у картинах порожніх сенси
я все одно не знаю коли по нас пустять танки
ти все одно не знаєш скільки ще буде весен
водій уклону летить в розсадник людського бруду
тепер ти знаєш правду
тепер ти і є іуда
у біблії не писало що буде ще п’ятий вершник
до речі
світ болюче врізається прямо в груди
колись давно
на іншому континенті
я написала тобі три десятки віршів
я перечитаю їх і спалю пізніше
спалю всі догми
в яких була свято впевнена
тепер я знаю: у бога бувають інші
і він кричить на них, коли дуже п’яний
коли лежить в занадто холодній ванній
і (не) читає кожен із моїх віршів
колись давно
коли тебе розпинали
збирала кров по краплі на своїх грудях
стояла на голгофі посеред грудня
із голим серцем
яке покалічив травень
тепер я знаю: у бога немає правил
нема любові в застиглому комі серця
тобі співають тритонами замість терцій
з надривом плачучи хрипло спльовують
аве
Друзі! “Артефакт” – це незалежний журнал про культуру. Нас ніхто не фінансує. Тому підтримайте авторів. Тут посилання на платіж через монобанк. Дякуємо!
А це карта приватбанку:
4149 4991 1010 5317
А ще у нас є свій магазин крутих футболок на історичну та культурну тематику. Ви можете придбати футболку, светр чи горнятко й цим підтримати наш журнал!
Переглянути цей допис в Instagram
Post a comment