Російська пропаганда в кіноіндустрії як сфера впливу на західну аудиторію

Культуру та мистецтво росіяни здавна використовують як інструменти просування та легітимізації своєї імперської експансії у світі. Кіноіндустрія ж займає особливе місце у системі пропаганди, адже вона є могутнім засобом впливу на світову аудиторію завдяки здатності створювати емоційний зв’язок, формувати уявлення про світ, транслювати й популяризувати ідеї та наративи.

Коли кіно використовують люди з поганими намірами, тоді мистецтво закінчується, а розпочинається пропаганда. У контексті сучасних геополітичних подій російська пропаганда активно використовує кіно та пов’язані з ним міжнародні заходи як один з інструментів «м’якої сили» для легітимізації своїх дій та формування на Заході «позитивного» образу своєї держави.

Росія щорічно інвестує мільйони доларів у створення представництв своїх культурних організацій за кордоном і налагодження тривалих зв’язків з іноземними діячами, а також на підтримку фільмів, як на внутрішню, так і на світову аудиторію. Події останніх років продемонстрували, що російські інвестиції в культуру приносять свої результати. Хоча впродовж 2022–2025 років відбулося посилення культурних санкцій проти Росії з боку світової спільноти, проте деякі фільми та митці продовжують брати участь у міжнародних мистецьких заходах. Це свідчить про спроби обходу заборон та пошук нових шляхів впливу на іноземну аудиторію. Ба більше, чимало західних діячів поширюють ідею, що не всі російські митці несуть відповідальність за злочинні дії їхньої влади, та прагнуть сприяти штучному примиренню росіян і українців.

У листопаді 2024 року у Москві пройшов форум «Культура. Медіа. Цифра», у якому взяли участь Олівер Стоун, Емір Кустуриця та Люк Бессон. Якщо перші двоє кінорежисерів вже давно відомі як розповсюджувачі російської пропаганди, то поява на цьому заході в онлайн форматі Люка Бессона стала неприємною несподіванкою. Французький кінорежисер у своїй промові наголошував на важливості підтримки зв’язку між країнами за допомогою мистецтва незалежно від того, що відбувається у світі, окремо відзначаючи кіно як ключовий інструмент підтримки діалогу.

 

«У кожній країні є щось приголомшливе, і через кіно ми можемо це показати всьому світу. Мистецтво об’єднує нас, і я радий бути частиною цього великого діалогу», – підсумував Люк Бессон.

 

Люк Бессон, який має певний міжнародний авторитет у кіноіндустрії, своєю присутністю надає вагу та легітимізацію подібним заходам і допомагає зміцнювати імідж країни, яка порушує міжнародне право.

 

Вибір участі у цьому форумі не може бути відокремлений від політичного контексту, адже такі події є частиною стратегії створення образу Росії як культурного лідера, попри її злочинні дії на міжнародній арені. Це не питання мистецтва чи нейтрального культурного обміну – це політична заява, свідома чи ні, яка сприяє підсиленню позиції агресора. У сучасних умовах, коли війна в Україні триває, будь-яка форма участі у подібних заходах може розглядатися як підтримка злочинної системи, що намагається виправдати свої дії через інструменти «м’якої сили».

Однак російська пропаганда не обмежується лише залученням іноземних митців до власних проєктів, але й поширюється на всі можливі міжнародні кіномайданчики. Європейські кінофестивалі є важливою частиною інтелектуального життя цивілізованого суспільства. Це платформи, де збираються представники кінематографічної індустрії, а також політики й бізнесмени, що мають інтерес чи прямий зв’язок із культурою. Власне на кінофестивалях присутні люди, які мають значний вплив у сучасному світі. Росіяни ж протягом багатьох років докладали зусиль, щоб стати важливою частиною цього мистецького простору. Міжнародні кінофестивалі часто стають майданчиком для просування російського кіно та пропагандистських наративів, тим самим надаючи можливість формувати «привабливий, невинний» імідж Росії та її культурної продукції серед західних глядачів та митців.

Коли ж українці під час повномасштабного вторгнення росіян в Україну обґрунтовано висловлюють свою позицію щодо негативного впливу російського кіно та закликають до скасування російської культури, багато хто у світі сприймає це як радикалізм, прояв дискримінації чи русофобії. У такій ситуації жертвами часто вважають вже просте російське населення та деяких російських діячів у сфері культури, які не мають сил протистояти режиму.

Публічні меседжі щодо браку волі у російського населення, неможливості вплинути та змінити політичний режим у Росії, стають основою для поширення думок щодо доцільності зменшення санкційного тиску проти пересічних громадян та ухилення від відповідальності за вчинені російською армією злочини в Україні.

Подібні наративи можна прослідкувати під час просування документального фільму «Навальний» чи Каннського кінофестивалю у 2022 році, де була продемонстрована робота «Дружина Чайковського» Кирила Серебреннікова. Тоді російський кінорежисер, якого на заході вважають дисидентом, закликав співчувати росіянам, навіть тим, що загинули на війні з Україною, адже вони стали жертвами пропаганди, а їхні сім’ї залишились без годувальників. Навіть нібито опозиційні російські кіномитці, маючи можливість звернутись до західної спільноти, майже не приносять щирих вибачень за дії власної держави, не закликають до всебічної підтримки та допомоги Україні у війні за виживання, а навпаки зміщують фокус уваги на «простих росіян», що нібито теж є жертвами «путінської війни».

Надмірна толерантність до російських митців та їхньої діяльності серед деяких європейців та американців призвела до того, що у 2024 році головну нагороду Канн отримав американський фільм «Анора», де у головних ролях зіграли актори Юрій Борисов і Марк Ейдельштейн, які раніше знімались у російських пропагандистських фільмах, а Борисов ще й відвідував окупований Крим.

У вересні 2024 року на 81-му Міжнародному Венеційському кінофестивалі було представлено фільм «Росіяни на війні» російської режисерки Анастасії Трофімової. Цей фільм сповнений пропагандистськими наративами, які спрямовані на гуманізацію російських військових, переводячи акцент з їхніх воєнних злочинів на складне та трагічне побутове життя під час війни. Окрім класичних російських пропагандистських наративів, зокрема, про «громадянську війну» в Україні з 2014 року, у стрічці далі просувається меседж, що російські солдати – це звичайні безвольні люди, які потрапили під вплив державної пропаганди. Замість акцентування уваги на важливості притягнення до відповідальності росіян, що вчиняють злочини в Україні, цей фільм намагається показати їхню «людську сторону», викликаючи відчуття жалю та співчуття до російських загарбників через їхню «важку долю».

Окремий напрямок російської пропаганди на іноземну аудиторію, який приносить результати, – це наголошення на культурній величі Росії та неможливості заперечити та відмовитись від неї. Представництво Європейського Союзу у 2023 році повернуло в Росію фестиваль «Європейського кіно», який у 2022 році був скасований через російсько-українську війну. У вітальному слові посла ЄС Ролана Галарага, в контексті цієї новини, було сказано багато про велику російську культуру та здобутки в кіноіндустрії, але жодного слова про засудження російського вторгнення в Україну.

На превеликий жаль, інколи у Європі толерується й апропріація мистецьких здобутків України та включення їх до складу «російських». У березні 2024 року у Парижі та Таверні відбувся фестиваль «Російського кіно», де раніше спонсоровані росіянами французи додали у програму заходу фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», знятий за мотивами однойменної повісті українського письменника Михайла Коцюбинського. Не зважаючи на закономірне обурення зі сторони українців та представників влади, організатори фестивалю відмовились вносити будь-які зміни у програму, наголосивши, що вони стоять поза «політичними баталіями» і будуть захищати російські здобутки у сфері кіномистецтва, не беручи до уваги дії російського політичного режиму.

Отже, знову можна чітко прослідкувати ключовий наратив, що поширюється на західну аудиторію, – відокремлення російської політики від мистецтва, злочинних дій російської влади від населення, яке нібито не може нічого вдіяти. Проте самі росіяни активно та агресивно використовують будь-яку можливість у сфері кіноіндустрії просувати антиукраїнську пропаганду та всіляко применшувати відповідальність за власні злочини, скоєні в Україні.

Володимир Рачковський