Ментальна біда

Розпочата 1648 року національно – визвольна війна, за планом Богдана Хмельницького, мала бути завершена там де розпочнуться польські етнічні землі. По суті висловлювалася теза, що українці борються за своє, а чуже їм не потрібно. 

Такий політичний вектор стане основоположним для українських діячів в усій подальшій історії країни. Саме тоді зародилося те, що згодом стане справжнім бичем української нації – повне небажання домінувати та відкидання позиції пана. Але вся історія людства засвідчує: ти або пан або раб, чогось середнього просто не існує. Відмова від ролі володаря призводить лише до одного – нація свідомо перетворює себе на жертву для більш рішучих та впевнених у собі «хижаків».

В’їзд Богдана Хмельницького до Києва. Микола Івасюк (1912)

Вже через сотню років понівечені, бездержавні, закріпачені українці пізнають всю гіркоту участі уготованої для них Хмельницьким та подальшими гетьманами. Але буде вже пізно, синдром нації – раба вже міцно вріжеться у свідомість українця. Про ніяку боротьбу не буде і мови, а все народне горе знайде свій вихід не в ненависті до своїх ворогів – пригноблювачів та відчайдушному спротиві, а в вічному стогоні, сльозах та наріканнях.

На жаль, і 1917 рік українська еліта зустріла так і не зрозумівши, політика – це по суті боротьба народів за виживання, а конфлікти між ними неминучі. Захопившись соціал – демократичнми ідеями свободи, рівності і братерства Грушевський, Винниченко та Петлюра з самого початку прирекли визвольні змагання на поразку. Політика тих часів характеризувалася однією фразою Володимира Винниченка: «Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим демократам, треба, а знищення всяких постійних армій». Аналізуючи це висловлювання мимоволі згадуєш закони середньовічної Європи за якими носіння зброї на поясі дозволялося тільки благородним мужам (наприклад лицарям), а носіння зброї селянином суворо каралося.

Серед інших і “великий пацифікатор” Володимир Винниченко 

То яку ж націю намагалася побудувати тодішня еліта? Відповідь очевидна – націю покірних та безвольних селян. Але у середньовічного селянина була лише одна доля: все життя працювати на пана не покладаючи рук. Так і нація, що проміняла меч на плуг, змушена працювати на ту, що все ж обрала меч. Але “лівакам” то невтямки.

Доказ цього – історія України XVIII – XX ст.. Будь які здобутки українського народу: від вироблених ним товарів до інтелектуальних досягнень, використовувались на благо держав – окупантів. Дивного тут нічого немає, адже сильний завжди експлуатує слабкого. Дивне інше – те, що цілий народ, не розуміє, що або ти пригноблюєш слабких, або пригноблюють тебе. І в своїй нерозумності обирає собі роль пригнобленого.

Але в 1926 року на Львівщині в світ вийшла книга, що стала справжнім бунтом проти рабської свідомості українця. Її назва – «Націоналізм», її автор – Дмитро Донцов, людина, що не збиралася миритися з пригнобленим статусом української нації.

Основний посил Донцова: безхребетне народолюбство, так притаманне «малоросам», має змінитися всеохоплюючим агресивним націоналізмом. Адже нація – це абсолютна цінність, а отже, в боротьбі за неї прийнятні будь-які засоби. Основне завдання першого етапу боротьби – побудова нової свідомості: «Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря».

Донцов нарешті зміг показати новий шлях для української нації – шлях фанатичної боротьби, замість вічних зітхань.

На жаль, і зараз рабська свідомість українців дає про себе знати. Яскраве її вираження – абсолютна політична безвольність влади України. Тут варто згадати хоча б нездатність зберегти державну цілісність країни та їхнє плазування перед польським урядом в питанні Волинської трагедії.

Але поведінка влади – всього на всього відображення менталітету нації.

В цьому розумінні політика – це відображення внутрішньої сутності народу на вищому рівні. Адже чим відрізняється звичайний українець, що в чергове їде на збирання клубники до Польщі, від урядовця, що їде туди вибачатися за Волинську трагедію, винуватцями якої була саме польська Армія Крайова?
Все це відображення так і не подоланої рабської свідомості народу-терпіли. Народу, що заради карти поляка зречеться своїх предків. Народу, що живе в Україні, а так і не спромігся, через глибоко зариту в його психіці неповноцінність, вивчити українську мову. Народу–невдахи, для представників якого, критерієм успішності і недаремно прожитого життя, завжди буде кількість нажитих матеріальних благ.

Але я люблю цей народ. Він все ж зміг виростити купу класних хлопців і дівчат, за яких не соромно. Тих хто будує щось нове і чудове (або руйнує мерзенне старе, куди ж без них), стоїть щитом проти полчищ московських інфернальних чудовиськ, розвиває науку, двіжуює в культурі. Та, що найголовніше, змушує вірити в краще.

 

Post a comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *