“Наше Різдво”: виставка як антологія української ідентичності

Виставка “Наше Різдво” в Національний музей у Львові – це масштабна антологія української культури, у якій Різдво постає як багатовіковий код ідентичності, що поєднує сакральне й побутове, храм і дім, мистецтво і щоденну практику, минуле і сучасність.

Назва “Наше Різдво” – принципово не апелює до означення «українське» у зовнішньому, репрезентаційному сенсі. Вона говорить зсередини: про Різдво як спільний досвід, як те, що належить «нам». Саме ця інтонація – інтимна, внутрішня, але водночас колективна – визначає логіку всієї експозиції.

Проект вражає своїм обсягом: у виставці представлено понад 400 експонатів, а з урахуванням складних композицій і рамкових об’єднань – до 700 одиниць. Хронологічно експозиція охоплює шість століть – від XV до XXI століття, що дозволяє побачити не лише еволюцію форм, стилів і технік, а й сталість сенсів.

Це Різдво, яке пережило Ренесанс і Бароко, імперські періоди, радянську заборону релігійної тематики, війни й ідеологічний тиск, але не втратило своєї внутрішньої сили. Навпаки, саме в моменти загрози ця тема ставала особливо концентрованою.

 

Важливо, що за цією виставкою стоїть майже рік кропіткої підготовки та колективна кураторська робота: над проектом працювали сім кураторок – Оксана Жмурко, Любава Собуцька, Ольга Горда-Цибко, Оксана Жеплинська, Олеся Семчишин-Гузнер, Оксана Біла та Ангеліна Забитівська. 

 

Перший рівень експозиції – “храмовий”.

 

Виставка починається з іконопису, і це принципово: Різдво тут постає передусім як богословський і візуальний сюжет. Найдавніші ікони датуються XV століттям, а вся добірка демонструє, як український іконопис балансував між візантійською традицією, ренесансними впливами та локальними народними інтерпретаціями.

Особливої уваги заслуговують житійні ікони Різдва, де центральний сюжет поєднується з епізодами з життя Христа. Такі твори не лише ілюструють біблійну історію, а й вплітають її у візуальний наратив повсякденності – з архітектурними деталями, побутовими мотивами, людською присутністю.

Цікавим і рідкісним є також апокрифічний сюжет із Саломеєю, яка купає немовля Ісуса, – образ, що виходить за межі канонічного Євангелія і нагадує про багатство народних переказів у формуванні різдвяної іконографії.

 

Експозиція доповнена друкованими виданнями – давньою графікою, літургіконами, де були надруковані перші коляди з колекції Національного музею.

 

Із храму глядач переходить у “дім” – простір родинного Різдва. Тут експозиція змінює ритм і масштаб: з’являються предмети побуту, декоративні елементи, символи святкування. Центральне місце займає деревяний гуцульський різдвяний стіл – не як реконструкція інтер’єру, а як знак.

 

Серед ключових експонатів – свічники-трійці, гуцульські розписні керамічні та дерев’яні вироби, які поєднують утилітарність. Окремий блок присвячений йорданським хрещикам, які для експонування надані Музеєм етнографії. Такими елементами прикрашали вікна осель впродовж Йорданських свят – дрібними, але надзвичайно промовистими артефактами домашньої релігійності.

Над головами відвідувачів – різдвяні павуки, солом’яні конструкції, що символізують всесвіт та гармонію світу, зв’язок з дохристиянськими традиціями. Виставка показує відтворені майстринями не лише традиційні форми, а й модерні авторські інтерпретації Уляни Гелети, доводячи, що ця традиція не є застиглою, а відкритою до розвитку. В деяких селах навколо західного регіону Львівщини перед Стрітенням збирали віск зі всього села і формували воскову трійцю, яка експонувалася в церкві. Роботи сучасної майстрині Марти Кравченко демонструють такі свічки-трійці. Старі та нові експонати демонструються разом, бо це все про Різдво та про святкування.

 

Зал присвячений витинанці – традиційній формі оздоблення інтер’єру в Україні, яка була дуже поширена на Поділлі, Лемківщині. Особливістю цієї оздоби є те, що вона не була біла, а барвиста та багатошарова. На запрошення Національного музею відома сучасна майстриня Дарія Альошкіна створила серію авторських витинанок, натхненною цією народною традицією. Витинанками декорувалися вікна чи білена піч.

Третій вимір виставки – “соціальний”. Тут Різдво постає як подія спільноти: коляда, вертеп, маски, зірки. Одним із центральних експонатів є Сокиринський вертеп (Галаганівська шопка), датований 1770 роком – унікальний артефакт, створений у час, коли українська ідентичність вже перебувала під загрозою, але продовжувала артикулювати себе через культуру.

Вертеп у цій експозиції – не фольклорна «декорація», а складна система символів, де сакральне і сатиричне, високе і народне співіснують в одній структурі. З приходом радянської окупації та атеїстичної ідеології було дуже складно зберігати вертепну традицію, різдвяну тему і художники шукали шляхи вираження, але найпростіше було назвати вертеп “народним театром”. Саме ця подвійність згодом дозволила вертепу вижити в умовах цензури, перетворившись на форму езопової мови. Спосіб висловитися завуальовано, зашифровано – був спосіб передачі інформації та спілкування з глядачем. До сучасних шопок належать шопка Володимира Іванишина, Володимира Шагали та Ляни Мороз (директорки Львівського лялькового театру). 

Окремий, надзвичайно важливий блок виставки присвячений ХХ століттю – часу, коли різдвяна тема була фактично заборонена в офіційному мистецтві. Відсутність прямих зображень Різдва компенсується асоціативними зимовими пейзажами, нейтральними сюжетами, у яких, однак, читається прихована символіка.

Особливу емоційну напругу створюють експонати пов’язані з УПА, листівки із заслання, підпільні різдвяні тексти, надані Історичним музеєм у Львові. Марки підпільної пошти України, які були видані в Мюнхені в 1954 році, бофон УПА та два приклади різдвяних вітальних листівок від українців, які перебували у засланні в Сибіру. Вони демонструють парадокс: ті, хто перебував під найбільшим тиском, часто зберігали вірність традиції сильніше, ніж ті, хто жив “у безпеці”.

Завершується виставка творами XXI століття, де Різдво осмислюється вже в контексті сучасної війни. Це мистецтво рефлексії, болю і надії. Простріляна різдвяна шопка з деокупованих територій стає живим свідченням того, що світло Різдва – не метафора, а досвід виживання.

 

“Наше Різдво” – це виставка, яка не пояснює традицію, а дозволяє її прожити.

 

Вона не ідеалізує минуле, але показує його тяглість. У час, коли культура знову стає полем боротьби, цей проект нагадує: Різдво в українській традиції – це не лише про народження Христа, а про постійне народження сенсу, світла і спільноти.

Центральним об’єктом виставки є інсталяція Володимира Семківа – величезна обвуглена різдвяна зоря та маленький Ісусик, майже загублений у її масштабі. Це один із найсильніших і найточніших образів усієї експозиції: про вразливість і водночас незнищенну силу, про світло, яке проходить крізь вогонь, і про життя, що народжується попри руйнування. У цій роботі різдвяний символ стає досвідом, дуже близьким до того, що сьогодні переживають українці. 

«Наше Різдво» триватиме до 15 лютого, і це саме той випадок, коли відвідини музею стають не лише культурною подією, а й тихим, глибоким жестом солідарності з власною традицією, пам’яттю та надією.

Ірина Галущак