«Художниця з неіснуючої країни»: творчість югославської перформансистки Марини Абрамович

«Хрещена мати перформансу» Марина Абрамович народилася в Сербії 1946 року в сім’ї партизанів. Художниця, яка досліджувала стосунки між митцем та публікою провокативними методами. Учасниця феміністичного руху, «перформансистка з неіснуючої країни», жінка, яка щодня бачиться з болем і страхом віч-на-віч. Що ще треба знати про Марину Абрамович?

Чому Марину Абрамович називають «художницею з неіснуючої країни»? Тому що сама мисткиня назвала себе югославською перформансисткою. Художниця народилася в той час, коли сучасна Сербія ще входила до складу Югославії. Коли Югославія у 1992 році розпалася на окремі держави, Марина вирішила не змінювати версію свого походження.

Дівчинка жила у героїчній сім’ї, адже її батьки були югославськими партизанами під час Другої світової війни. Батько Марини був командуючим партизанського загону, а мати – майором.

Безстрашність художниці була помітною ще з дитинства. У своїй книзі «Пройти крізь стіни» Марина згадувала, як малою дівчинкою під час прогулянки потягнулася до змії, а її мама налякалась і закричала. Тоді дівчинку більше налякав мамин крик, ніж змія. Згодом художниця зрозуміла, що людьми керують нав’язані страхи.

У 14 років тато Марини подарував їй фарби. Друг її батька вирішив показати дівчині іншу сторону мистецтва та підірвав полотно, яким накрив коробку з фарбами перед очима майбутньої перформансистки. Тоді Абрамович зрозуміла, що мистецтво – це не результат, а процес.

Свій перший перформанс Марина показала у 1973 році. Це був знаменитий «Ритм 10». Художниця у швидкому темпі переставляла ніж у проміжках між пальцями. Як тільки вона різала собі пальці, то брала інший ніж. І так щоразу, аж поки у неї не закінчувались ножі. Коли це ставалось, Абрамович призупиняла відеозапис і починала все спочатку, намагаючись не повторювати свої помилки.

Наступний перформанс Марина показала у 1974 році. Він називався «Ритм 0». Художниця нерухомо лежала в центрі стола, а довкола неї була купа різних предметів: ножиці, троянда, ніж, хлист, оливкова олія, скальпель, пістолет з однією кулею. Протягом шести годин глядачі могли взаємодіяти цими предметами із авторкою перформансу.

Їй порвали одяг і порізали шкіру, прикладали пістолет до голови і сексуально домагалися.

Вже після цього художниця казала, що готова була померти, а після експерименту почувалася як ніколи самотньою.

За задумом Марини Абрамович, перформанс продемонстрував людську вразливість і агресивність. Вона провокувала людей проявляти в собі добре та погане – і цілком нормально сприймала ці прояви.

Пізніше художниця виконала політичний перформанс «Губи Томаса»: випила літр червоного вина з медом, вирізала на своєму животі п’ятипалу комуністичну зірку, відшмагала себе і оголена лягла на крижаний хрест, який стояв над обігрівачем.

Ще одним відомим перформансом художниці був «Смерть себе». Вона та її коханий Улай (німецький художник Уве Лайсипен) поєднали свої роти апаратом, через який вдихали видихи один одного. Через 17 хвилин після початку перформансу вони знепритомніли через надлишок вуглецю в легенях.

Цей перформанс пара назвала “Смерть себе” і показала, як людина може знищувати іншу людину.

Марина та Улай познайомились в Амстердамі. Там і закохались один в одного. Вони багато часу проводили разом, вигадували перформанси, ставили мистецькі експерименти. Певний період свого спільного життя пара жила у трейлері. У документальному фільмі «Марина Абрамович. В присутності художника» вона з ностальгією пригадувала ті часи.

У 1980 році Марина та Улай здійснили ще один спільний перформанс «Енергія спокою». Вони, кожен зі свого боку, тримали тілами стрілу, натягнену на лук. Така постановка вважається однією з найнебезпечніших в історії, адже будь-який зайвий рух міг стати останнім для обох учасників.

Перформанс «Imponderabilia» відбувся у Болоньї. Обидва художники повністю оголені стояли у дверній рамі, пропускаючи поміж себе інших людей. Перформанс тривав три години, адже згодом прибула поліція, і на цьому все закінчилось.

Марина та Улай робили багато експериментів над своїми тілами, після чого мали неприємні наслідки. Наприклад, вони сиділи за столом один навпроти одного цілодобово і нерухомо. Художники не їли, не пили, не вставали з місця. Експеримент закінчив Улай, адже за тривалий період нерухомого сидіння на стільці, чоловік настільки схуд, що сидів лише на самих тазових кістках, а його ребра почали врізатися у внутрішні органи. Натомість Марина ладна була продовжувати перформанс.

Як не дивно, їх розлучення теж було нетрадиційним. У 1988 році пара вирушила у подорож Великою китайською стіною. Кожен розпочав свій шлях з різних боків. Коли художники зустрілися посередині – попрощалися. Після розриву стосунків з Улаєм Марина наголошувала, що «художник ніколи не повинен закохуватись в іншого художника».

Проект «Балканське бароко» вважається найбільш соціальним перформансом Марини Абрамович. Його художниця присвятила жертвам Югославської війни. Над реалізацією проекту Марина працювала 4 роки. Жінка зібрала довкола себе 1,5 тисячі коров’ячих кісток і привселюдно перемивала кожну з них по шість годин в день, співаючи балканські пісні та розповідаючи історії про своє місто Бєлград.

Одним із останніх відомих перформансів Абрамович був «Присутність художника». За задумом мисткині він мав тривати 3 місяці в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку. Ідея полягала в тому, щоб уважно дивитися в очі людям, які сідають за стіл навпроти Марини, і таким чином налаштувати з ними енергетичний контакт. Перформанс тривав 736 годин. За цей час художниця зустрілася із 1,5 тис. відвідувачів.

Майже через 22 роки після розставання Улай відвідав перформанс Абрамович «Присутність художника». Коли Улай сів перед нею, Абрамович не витримала та заплакала.

Текст: Ірина Пилипишина

Facebook Comments

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *